Я не стану писати про історію мінного тральщика «Черкаси».
Ось вам посилання ‒ можете прочитати самі.
Цей текст про інше.
Я не часто пишу рецензії на українське кіно.
Багато в чому тому, що частіше за все воно нагадує вправляння в жанрі.
За останні пів року я подивився вправляння в жанрі костюмованої мелодрами, батальної комедії і фентезійної драми.
А до фільмів, присвячених нашій війні, я ставлюся свідомо насторожено.
Тому що завжди велика спокуса перепридумати себе заново.
Заштрихувати одне.
Рельєфно виділити інше.
Війна триває ‒ і в кожного режисера є спокуса «вирішити патріотичне завдання».
Почуття міри не часто буває нашою сильною стороною ‒ вдячна аудиторія пробачить тобі обман, а лояльність публіки відгукнеться похвальними відгуками.
Адже це сьогодні ‒ з нашого 2020 року ‒ ми знаємо все наперед.
Це тепер нам відомо, що у кримської п’єси буде другий акт ‒ значно безжалісніший, ніж перший.
Це зараз ми без зусиль прокреслюємо рівну пряму від блокади кримських частин до звільнення Слов’янська.
Від штурму українських кораблів ‒ до «Дебальцевського котла».
Але ж тоді ‒ у лютому 2014 року ‒ ми й гадки не мали, що відбувається і де воно закінчиться.
У безповоротність того, що відбувається, вірили одиниці.
І я пам’ятаю, як у березні того року мої колеги в Києві щиро дивувалися, чому в сімферопольському аеропорту українські прикордонники не заарештовують Аксьонова, який зустрічає російські делегації.
Це сьогодні ми звикли до того, що українська армія відкриває вогонь у відповідь.
А я пам’ятаю шок, коли мартиролог загиблих на фронті зрівнявся з кількістю Небесної сотні.
І потрясіння того дня, коли танки вперше стали застосовувати на сході.
Те, що в Криму здавалося нам зразком героїзму, ‒ дуже скоро потьмяніло на тлі Донбасу.
Те, що ми вважали прикладом вірності присязі ‒ втратить свій блиск на тлі боїв за Савур-Могилу.
Але все це додаткове знання прийде до нас пізніше.
А тоді ‒ на самому початку холодної весни чотирнадцятого ‒ ми тримали кулаки за керченських морпіхів, які відмовлялися спускати прапор.
І за екіпаж заблокованого в Донузлаві тральщика «Черкаси».
Цей фільм став нашою сповіддю.
Максимально безжальною.
Кінематограф ‒ це завжди простір сценарної ретуші.
Зрештою, ми неабияк втомилися від самовідчуття слабкого.
А тому фарби для Давида можна підібрати яскравіші.
Для Голіафа ‒ тьмяніші.
Переписати себе заднім числом ‒ так, щоб і прапор був вищим, і присяга голоснішою, і виправка героїчнішою.
Щоб розгубленість нашої весни 2014 року не виглядала настільки незграбно на тлі холодної рішучості осені.
Але саме цього в «Черкасах» ви не побачите.
І я можу тільки здогадуватися, скількох зусиль це забрало знімальній групі.
Як часто їм доводилося чути, що вони знімають не те, не так і не про те.
Що державі й глядачеві потрібні інші акценти ‒ а тому давайте не будемо пручатися і перепишемо ось тут, ось тут і он там.
Але вони зробили по-своєму.
І саме тому у них вийшло чесне кіно.
Яке не потребує поблажливості.
Якому не потрібні милиці нашої лояльності.
Яке не розжовує за глядача акценти і смисли ‒ залишаючи простір для співтворчості.
Заведено вважати, що втрачене покоління народжується з фронтовиків, які повернулися з війни.
Але в Україні втраченим поколінням були ті, кому випало служити до війни.
Люди, в яких не бачила сенсу держава і сусіди на сходовому майданчику.
Прапори складалися з ниток.
Гімн ‒ із нот.
Ти мав поважати себе сам, тому що більше цього робити ніхто не збирався.
Батальні полотна привчили нас до того, що героїзм має бути монументальним.
Пафос торжествує над побутом, а постава над сутулістю.
Все це добре поєднується з касовими зборами ‒ і дуже погано з реальністю.
За бажання історія українського мінного тральщика могла б стати відмінним лубком.
Але вона ним не стала.
І це найкраще, що могло з нами статися.
Замість цього цей фільм став нашою сповіддю.
Гранично чесною.
Максимально безжальною.
Сповіддю про те, як все починалося.
Про те, якими ми були.
Будь-яка брехня завжди легко перекидається правдою ‒ але саме тому «Черкаси» роблять нас сильнішими.
Тому що історію цього корабля неможливо спростувати.
Ми все про себе сказали самі.
А ще цей фільм про те, як ми здатні змінюватися.
І саме тому я буду його переглядати.