«Біль та слава»: Антоніо Бандерас і Пенелопа Крус серед спогадів Альмодовара

Режисер Сальвадор Мальо (герой Антоніо Бандераса.

— Прим.

Ред.) страждає на болі у спині, які намагається полегшити за допомогою героїну, пригадує дитинство, матір, романи, що принесли біль, і стрічки, що принесли славу.

Словом, підбиває підсумки життя.

Спогади стають однією з основних ліній цьогорічного хіта Педро Альмодовара «Біль та слава», про який ви, скоріш за все, вже знаєте чимало.

Ви знаєте, що болю тут значно більше, аніж слави.

Ви знаєте, що це одна з найкращих робіт в кар’єрі Антоніо Бандераса, яка принесла йому нагороду на Каннському фестивалі.

Ви знаєте, що і для самого Альмодовара ця робота — величезний успіх, порівняний з яскравими чуттєвими хітами, що сформували його культовий статус.

Ви знаєте, що цю особисту стрічку порівнюють зі славетними роботами Фелліні — зокрема, з «Вісім з половиною» та «Амаркордом».

Можливо, ви знаєте і про важливий нюанс — це скоріш стрічка, заснована на реальних спогадах режисера, але не автобіографія.

Сам Альмодовар в інтерв’ю стверджує, що опинявся в більшості ситуацій, в яких побував його екранний герой, але здебільшого робив у них інший вибір — наприклад, не знаходив у собі сили зупинитися вчасно.

І ні, мова не про наркотики, добу популярності яких режисер, за власним зізнанням, пройшов значно успішніше за більшість його видатних сучасників.

Мова про особисті зв’язки, що стають сюжетним лейтмотивом, важливішим за винесені у назву біль та славу.

«Біль та слава» — антологія не тільки особистих переживань Альмодовара, але і його головних тематичних уподобань.

Сюжетні колізії, що у новому фільмі звучать відлунням попередніх, викликають не відчуття дежавю, а захоплення: треба справді любити кожну дрібничку своїх історій, аби знову й знову майстерно повертати їх на екран майже невпізнаваними.

Те саме стосується і характерів: всі матері Альмодовара — сильні й владні жінки, що впевнено закладають магістраль майбутнього своїх дітей, часто — без їхньої згоди, майже завжди — з непередбачуваними наслідками.

Більшість чоловіків — мляві й нерішучі, такі, що потребують додаткового стимулу, схильні до емоційних переживань значно більше, аніж до рішучих дій.

Ні, Альмодовар не займається послідовним спростуванням гендерних стереотипів — він взагалі знаходиться поза ними, наповнюючи екранний світ складними образами, здатними до неочікуваних вчинків чи до настільки ж неочікуваної бездіяльності.

Через характери розкривається й одна з найбільших чеснот режисера, рідкісна навіть для різноманітного світу фестивального кіно: Альмодовар вміє обходитись без інтелектуальних ігор і вести оповідь за допомогою драматургії переживань, які можуть так і лишитися всередині героїв без бурхливого вираження на екрані.

Клішоване слово «витонченість» буде тут дуже доречним.

В численних інтерв‘ю Альмодовар зізнається, що для нього стосунки з акторами — водночас найважливіша та найнекомфортніша частина творчості.

Також режисер каже, що став давати акторам значно більше свободи, аніж раніше — мовляв, вони самі прекрасно знають, що робити.

Це стає запорукою художньої правди фільму на одному рівні зі сміливою щирістю Альмодовара, але має і зворотній бік.

Як не дивно, є шанс, хоча і невеликий, що «Біль та слава» лишить вас байдужими — наприклад, якщо вас просто не цікавлять настільки сповіді сторонніх людей, що загалом цілком нормально.

У «Болі та славі» надто багато додаткових умов та особистих подробиць, аби стрічка стала універсальною, але Альмодовар рідко прагне універсальності, охоче жертвуючи нею на користь самобутності.

Вочевидь, найближчою глядачеві буде історія матері, втіленої одразу двома улюбленицями режисера, Пенелопою Крус і Хульєтою Серрано, та й тут Альмодовар і його виконавці тримаються осторонь ярликів і шаблонів: мати у «Болі та славі» — самобутній жіночий образ, зовсім не виконує функцію догляду за дітьми у людській подобі.

До чого ж зауваження стосовно браку зацікавленості, яке може спричинити стрічка глибокою особистісністю — зрештою, хіба ми не дивимось історії про незнайомців практично завжди, коли йдемо в кіно?.

Секрет у тому, що подієва логіка стрічки Альмодовара часом продиктована його безпосереднім знайомством із зображуваними подіями, що не завжди йде «Болі та славі» на користь.

Але цей нюанс надто незначний, аби зруйнувати цілісність картини, сповненої переживань високої інтенсивності, рідкісної майстерності акторів та просто-таки дизайнерського бачення локацій.

Останнє римується із загальною тональністю стрічки: кольори Альмодовара традиційно насичені й соковиті настільки, що по виході з глядацької зали ви за інерцією бачитимете все яскравішим.

А ще — яскравіше відчуватимете.