Чи стане Нетаньягу посередником між Путіним і Зеленським?

main image main image

Чи стане Нетаньягу посередником між Путіним і Зеленським?

Востаннє прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу приїжджав до України у далекому 1999-му році.

Візит очільника ізраїльського уряду і справді небуденна річ – це перший міжнародний візит, який приймає Київ після обрання Володимира Зеленського президентом.

Візит Беньяміна Нетаньягу відбувся на тлі низки суперечностей, які виникли в останні роки у відносинах між двома країнами.

Так офіційний Київ насторожено дивиться на кроки Ізраїлю щодо врегулювання конфлікту із Палестиною і Сирією, які йдуть в розріз із положеннями міжнародного права.

Це гарно зафіксувало голосування в Раді Безпеки ООН в грудні 2016 року щодо створення ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан.

Також у відносинах між Україною і Ізраїлем виникли питання щодо реалізації на практиці угоди про безвізовий режим 2011 року – в 2017-18 роках Ізраїль не допустив на свою територію загалом 8 тисяч українців.

На такому фоні візит є справді унікальною подією.

В цих умовах не є дивним те, що мова почала йти навіть про підключення Тель-Авіва до врегулювання українсько-російського конфлікту – перш за все щодо Донбасу.

В рамках активних розмов нової влади про необхідність якомога швидше завершити із конфліктом і появи проблем із реалізацією відповідної риторики така ідея може не видаватися такою вже ж і фантастичною.

Раніше, як відомо, команда Володимира Зеленського не виключала можливості зміни формату переговорів на основі Будапештського меморандуму із безпосередні залученням до переговорів із РФ Великої Британії та США.

Із іншого боку Беньямін Нетаньягу відомий своїми активними контактами із російським лідером Володимиром Путіним.

То чи зможе Беньямін Нетаньягу стати тим, хто наблизить настання миру хоча б для Донбасу?.

За останні чотири роки Беньямін Нетаньягу і Володимир Путін провели 10 зустрічей (фото з відкритих джерел).

Москва-Тель-Авів – зиґзаґи взаємодії Двосторонні відносини спочатку СРСР, а потім і РФ із державою Ізраїль, після її створення в 1948 році були спробою досягнути певної рівноваги, не вдаючись до крайнощів.

СРСР підтримував процес створення держави Ізраїль і навіть через Чехословаччину допомагав новій державі військовим чином в рамках війни на незалежність.

Тоді в Москві мріяли про те, що саме Тель-Авів буде фортпостом Москви на Близькому сході.

Тим паче партія МАПАЙ, яку очолював перший прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон, говорила про соціалізм.

Проте вже в 1967 році СРСР після тотальної військової поразки Єгипту, Сирії і Йорданії в рамках так званої Шестиденної війни Москва розриває дипломатичні відносини із Тель-Авівом і відкликає посла.

Із того часу Кремль робить ставку на арабські країни і підтримує Організацію Визволення Палестини.

Радянська пропаганда малювала режим держави Ізраїль ледь не як нацистський.

Переломними для відносин стали роки перебудови.

Саме тоді Москва, відмовившись від ідеологізації зовнішньої політики і підходу до відносин із іншими країнами через призму Холодної війни, вирішила нормалізувати відносини із Тель-Авівом.

Це сталося в жовтні 1991 року.

А в грудні того ж року іще посол СРСР вручав вірчі грамоти президенту Ізраїлю.

В той же час радянським євреям почали дозволяти без обмежень покидати країну, що зняло іще один великих подразник у двосторонніх відносинах, який виник в 1970-х роках.

РФ вирішила будувати свої взаємини із країнами Близького Сходу після краху СРСР виходячи із принципу, що в Москви немає постійних ворогів чи друзів в регіоні, а лише відповідні інтереси.

Більше того Кремль намагається підтримувати нормальні відносини із всіма країнами регіону, не зважаючи на наявні між ними протиріччя.

На сьогодні це дозволило РФ налагодити взаємодію із такими антагоністами як Іран чи Саудівська Аравія, Ізраїль і Іран.

Як мінімум, це дозволяє Москві підтримувати імідж великої і впливової держави.

Проте це вимагає від російської сторони і певної гнучкості.

У відносинах із Ізраїлем це призвело до формування певних червоних ліній, які кожна сторона не воліє переходити.

Або робить це дуже обережно.

Так Тель-Авів припинив постачання до Грузії розвідувальних безпілотників, які стали не дуже приємним сюрпризом для росіян в 2008 році, і навіть допомагав РФ в розробці власних ударних безпілотників.

Москва зі свого боку була обережною щодо постання сучасних систем ППО середнього радіусу дії таким країнам як Сирія чи Іран – щонайменше до 2015 року.

На фоні громадянської війни в Сирії і особливо після початку російської інтервенції наприкінці вересня 2015 року Ізраїль значно активізувався на російському напрямку.

Для Тель-Авіва було важливим мати можливість і далі наносити удари по іранським об’єктам в Сирії, при цьому уникаючи зіткнень із російською авіацією.

Також адміністрація Беньяміна Нетаньягу розраховує, що РФ хоча б частково буде обмежувати спроби Ірану закріпитися на території Сирії в військовому плані – особливо поблизу окупованих Ізраїлем сирійських Голланських висот.

Тому не дивно, що із вересня 2015 по лютий 2019 року Беньямін Нетаньягу і Володимир Путін провели десять зустрічей.

В тому числі прем’єр-міністр Ізраїлю був поряд із лідером РФ 9 травня 2018 року – на параді на честь перемоги в Другій світовій війні, який стабільно ігнорують лідери західних країн на фоні анексії Криму і збереження російської присутності на Донбасі.

Більше того в Ізраїлі 9 травня є вихідним на честь перемоги над нацистами в Другій світовій війні.

Також в Ізраїлі проводяться акції на тему «Безмерный полк», які з’явилися в РФ і є елементом російської державної пропаганди.

Зрозуміло, що це все робиться не лише щоб сподобатися Володимиру Путіну – в країні із населення в 9 млн.

осіб 1,4 млн.

осіб походять із країн колишнього СРСР, а тому відповідне сприйняття Другої світової війни є важливим для відповідної групи населення.

Але безперечно такий підхід налаштовує сторони на відповідний рівень довіри.

Як наслідок, можна говорити про те, що справді між Беньяміном Нетаньягу і Володимиром Путіним сформувалися особливі відносини.

Частково вони ґрунтуються на довірі і повазі один до одного, а частково на готовності враховувати інтереси один одного і не перетинати важливі червоні лінії.

Тель-Авів в рамках взаємодії із Москвою вирішує перш за все свої завдання, які диктуються логікою Близькосхідної регіональної системи міжнародних відносин, підкоряючи цим розрахункам поведінку щодо сторонніх питань.

Так делегація Ізраїлю не була присутня під час голосування Генеральної Асамблеї ООН наприкінці березня 2014 року щодо підтримки територіальної цілісності України.

Це викликало несприйняття із боку Вашингтону.

Також Ізраїль не приєднався до антиросійських санкцій ЄС і США.

При цьому Ізраїль в 2017 році підтримав резолюцію Генасамблеї ООН по правам людини в окупованому Криму а також резолюцію 2018 року щодо мілітаризацію Криму Росією.

А тому можна сказати, що Ізраїль намагається балансувати в своїй позиції щодо українсько-російського конфлікту, сприймаючи всі події через призму своїх інтересів.

Логічними є спроби України залучити до конфлікту із РФ гравців, які безпосередньо пов’язані із безпекою в Євроатлантичному регіоні.

Для Тель-Авіва ці питання є абсолютно далекими – Близький Схід живе проблемою поширення іранського впливу, триваючою громадянською війною в Сирії, загальною нестабільністю на фоні слабкості значної кількості держав регіону.

Українсько-російський конфлікт є дуже далеким для держав регіону – в тому числі і для Тель-Авіва.

Тому не дивно, що і сам Беньямін Нетаньягу під час спілкування із журналістами скептично оцінив шанси щодо залучення Ізраїлю в якості посередника до протистояння Україна-РФ.

Україна не повинна визнавати Єрусалим столицею Ізраїлю до прийнятного для сторін врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту (фото з відкритих джерел).

Ізраїль – жертва чи кривдник? Залучення Тель-Авіва до розв’язання українсько-російського конфлікту теж було б дивним, зважаючи на неоднозначну політику ізраїльської держави протягом останнього часу.

Справді Ізраїль сформувався і продовжує існувати як держава, яка знаходиться в постійному ворожому оточенню – навіть не зважаючи на наявність мирних договорів із Єгиптом (1979 р) і Йорданією (1994 р).

Проте миру із Палестиною і Сирією так і не вдалося досягнути.

Більше того Тель-Авів все більше керується принципом «право сили, а не сила права» в своїй політиці перш за все щодо палестинського питання.

На сьогодні Ізраїль продовжує створювати поселення на Західному березі річки Йордан – території, на яких відповідно до логіки «процесу Осло», започаткованого в 1990-х роках, має бути створена окрема держава Палестина.

Саме така діяльність була засуджена в резолюції Ради Безпеки ООН грудня 2016 року, яку підтримала і Україна.

Не зважаючи на це на початку квітня 2019 року Беньямін Нетаньягу заявив про можливість приєднання відповідних території до держави Ізраїль, що практично не залишить основи для держави Палестина.

Такій позиції сприяє і адміністрація Дональда Трампа.

План врегулювання конфлікту Ізраїль-Палестина, який розробляє зять і радника президента США, скоріше за все не передбачає дводержавного рішення що було установленим із 1990-х років консенсусом.

Як мінімум, Джаред Кушнер в публічних заявах відмовився підтримати рішення ізраїльсько-палестинського конфлікту на основі існування двох держав.

Окрім цього в грудні 2017 року Вашингтон визнав Єрусалим столицею Ізраїлю, а в травні 2018 року переніс туди посольство.

Раніше американці відмовлялися іти на такий крок, адже палестинці претендують на східну частину Єрусалиму, яку вони воліли б бачити своє столицею.

А в березні 2019 року США визнали окуповані сирійські Голланські висоти частиною Ізраїлю.

Звичайно адміністрація Дональда Трампа заперечує те, що своїми кроками вона підігрує Ізраїлю, і в тому числі опосередковано фактично легітимізує анексію РФ Криму.

Проте приписи міжнародного права, в тому числі незастосування сили і відмови від насильницької зміни кордонів, мають універсальний характер.

Нехтування цими нормами в будь-якій точці планети ослаблює силу цих норм.

А тому Україна не повинна визнавати Єрусалим столицею Ізраїлю до прийнятного для сторін врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту.

фото з відкритих джерел.

Бути ізраїльтянами в обороні рідної землі В своїй інавгураційній промові Володимир Зеленський заявив в тому числі про те, що українці мають бути ізраїльтянами в обороні рідної землі.

Україну із 2014 року справді багато разів порівнювали із Ізраїлем – на стільки, що це приїлося і стало значною мірою труїзмом.

Проте саме Ізраїль був чи не єдиною державою світу, яка після 1945 року в рамках міждержавних війн високої інтенсивності здобував перемогу над супротивниками, які мали переважаючі людські і матеріальні ресурси.

Україна в своєму військовому будівництві в наступні 10 років теж має виходити із необхідності готуватися до великої війни із РФ, при цьому маючи менші чим в росіян ресурси.

Загалом же бути як Ізраїль в обороні рідної землі, означає спочатку переконати противника в тому, що тебе не вдасться знищити військовим чином, а вже потім сідати за стіл переговорів на вигідних для країни умовах.

Саме це зробили ізраїльтяни в рамках конфліктів 1948-49, 1956, 1967 і 1973 років.

Так само нинішня українська влада мала б чесно визнати перед народом, що мир на сьогодні можливий лише на умовах РФ, що означає свідоме обмеження суверенітету.

Мир на умовах України можливий лише через п’ять років значних зусиль, які радикально посилять переговорні позиції країни і змінять в Кремлі сприйняття статус-кво на Донбасі як на загал прийнятного до неприйнятного.

Саме це означає бути ізраїльтянами в обороні рідної землі.

Це те чому вчить нас ізраїльський досвід.

І саме цим, а не примарними послугами посередництва може бути корисною для нас держава Ізраїль.

Микола Бєлєсков, Інститут світової політики, для «Главкома».

Фото и видео