25 апреля, четверг
С картинками
Текстовый вид
ru
Украинский
Русский
Українською вийшла книжка "Рецепти щастя" від Ельчіна Сафарлі. Уривок
Українською вийшла книжка "Рецепти щастя" від Ельчіна Сафарлі. Уривок

Українською вийшла книжка "Рецепти щастя" від Ельчіна Сафарлі. Уривок

Наприкінці листопада у видавництві Book.

Chef вийшла друком книжка "Рецепти щастя" відомого азербайджанськог описьменника Ельчіна Сафарлі.

Це історія життя та рецептів страв, які дають можливість для кожного відчути справжній смак життя.

"Моя бабуся казала, що приготування їжі — це можливість поділитися своєю любов’ю, щастям.

Коли вона заливала пахлаву медовим сиропом, пошепки примовляла: “Нехай у всіх, у кого гіркота в серці переважає, доля зміниться на ліпше”.

Коли посипала чебрецем плов із булгура, заплющувала очі й продовжувала: “Нехай цей чебрець приносить спокій тим, хто його втратив”.

Їжа приносить щастя лише якщо приготована з душею.

Цей щоденний і на перший погляд звичайний процес — додатковий шанс для кожного з нас відчути справжній смак життя", - йдеться в анотації книжки.

Afiyet olsun!*.

У питомих мешканців Стамбула є улюблений вислів, часто вживаний на пояснення чогось незмінного, такого, що слід прийняти, — всупереч усьому: "Плач, поки сльози не втратять сенсу".

Моя бабуся Лале, перебираючи пальцями чотки з теплих зелених камінчиків, часто повторювала ці слова, коли я в юності чимось обурювався й казав, що відвойовуватиму своє щастя.

"Апельсине, шкода того нерозумного, хто вбачає в житті війну.

Відвойовувати будь-що, а тим паче щастя, безглуздо.

Коштовний камінь, здобутий у боротьбі, перетворюється на грудку звичайної глини.

Щастя не знаходять, його створюють".

Бабуся Лале прожила довге життя.

Називала мене Апельсином через щоки, які палахкотіли рожевим.

До останнього дня вона читала Коран у передсвітанковій тиші, годувала безпритульних тварин у околиці, писала справжнісінькі листи подрузі в Німеччину й переважну частину дня проводила в кухні.

Саме завдяки їй я полюбив процес приготування їжі.

"Щоб гарно готувати, недостатньо любити попоїсти.

Слід полюбити сам процес, вкладати любов у кожну його хвилину.

Любов — основа всього життя, серед іншого й кулінарії".

У кухні, під час готування, ми спілкувалися найбільше.

Пригадую, як прибігав зі школи чимось втішений чи обурений, а бабуся обіймала, годувала й неодмінно давала настанови.

Її правила життя я затямив назавше.

А вона ж не навчалася в школі — мій прадід дотримувався тих поглядів, що жінкам освіта лише на шкоду, й забороняв донькам ходити до школи.

"Я крадькома читала книжки, які мені приносила тітонька Назрин, вона працювала в міській бібліотеці.

Та найголовнішого навчає саме життя".

Лале поховала двох перших дітей із чотирьох — воєнне лихоліття, голод, холод, сухоти.

"Я не зламалася, Апельсине.

Знаєш, завдяки чому? Не могла ось так узяти й відмовитися від мрії! Змалечку мріяла про родину, чоловіка, дітей, гарячі коржі за одним столом.

Так, звісно, твій дідусь був поряд і підтримував мене.

Та я ледь не зломилась як мати… Змусила себе підвестися й піти далі.

Перші кроки давалися дуже тяжко — хилитало, боліло, плакало.

Часом доводилося наново вчитися жити.

І головне — не лякатися нового, хоча й невідомого".

Бабуся Лале практично в усі гарячі страви додавала куркуму.

"Це спеція радості й життя.

Якби людство частіше вживало куркуму, нещасть на планеті було б менше".

Куркума чудово доповнює смак запечених курячих котлет, якими так часто бавила нас бабуся.

Готувала вона їх так.

До фаршу з курячої грудинки додавала моркву та цибулю, дрібно нарізані й заздалегідь обсмажені на вершковому маслі до золотавого кольору.

Туди ж таки Лале розбивала одне яйце, натирала на тертці один кабачок та мілко сікла зелень (петрушку, кріп).

Потім солила, перчила й посипала спеціями.

Куркума, сушена м’ята — неодмінно.

Гарненько змішувала фарш і ліпила з нього невеличкі котлетки, які запікала близько сорока хвилин (за температури 200 градусів за Цельсієм) у заздалегідь розігрітій духовій пічці.

Зазвичай до курячих котлет бабуся подавала гарнір із рису, який готувала з кардамоном.

Майже щодня пригадую її правила життя, які допомагали мені доходити навіть найскладніших рішень.

Колись складу з них книгу.

Нині ж у пам’яті один день, коли мене залишила кохана дівчина; я прийшов до бабусі Лале та заявив, що більше ніколи не покохаю.

Пригадую, вона посміхнулася, налила супу з чечевиці й сказала: "Коли тобі тяжко, заплющ очі та звернися до серця.

Тільки не плутай його голосу з наполегливим голосом егоїзму.

Лише в серці є відповіді на наші запитання, ми просто рідко звертаємося до нього, ганяючись за швидким результатом".

Мандариновий пиріг.

Я люблю людей і люблю готувати.

Два казани на вогні мого життя, в яких завжди киплять пристрасті попри те, йдеться про людину чи про кухню.

Гадаю, це тому, що я живу на Сході, найсправжнісінькому Сході, стародавньому й загадковому, де колись чуттєва Шахразада тішила слух султана, вплітаючи одну казку до іншої, а пістряві базари-карнавали з гамірними торгівцями не стихають і досі.

Невдовзі мені виповниться тридцять.

Трішки самотній, зате вільний.

Нерідко випадають години меланхолії, які проводжу з філіжанкою імбирної кави.

І неодмінно в кухні.

Лягав би там і спати, якби площа була відповідна.

Засинати серед духмяних спецій у слоїках із грубого скла, чарівних олій у глиняних глечиках, чавунних пателень, пістрявих мисок, вінчиків, схожих на пуп’янки, — ліпшого товариства годі й шукати, чи не так? Певна річ, за винятком жінок.

У чоловіка, який гарно готує, значно більше шансів полонити жіноче серце.

Це все одно що додати до спагеті, яке варите, пів чайної ложки куркуми — спосіб приготування кардинально не зміниться, але додасться легка пікантність смаку й ніжно-помаранчевий відтінок.

А згори можна потерти пармезан, посипати кропом і побризкати оливковою олією.

Жодної "нитки" не залишиться — перевірено на моїх відвідувачах.

Авжеж, ви правильно зрозуміли, маю власний ресторанчик.

Усього шість столиків у венеційському стилі.

Вони раритетні, не раз реставровані.

Дісталися мені від діда Хасана.

Він володів маленькою кав’ярнею на анатолійському узбережжі.

Розгортав її на літній сезон неподалік від моря, у духмяному саду, де росли мандаринові дерева.

Дідусів заклад славився чаєм із самовара та неймовірно смачним мандариновим пирогом з корицею.

Його пекла бабуся Лале.

Саме там я навчився готувати й уперше закохався (був тоді в другому класі).

У дівчинку-німкеню з сонячним волоссям, якого не бачив більше ні в кого.

У першій половині липня вона щовечора приходила з батьками до дідусевої кав’ярні.

Пригадую, як насмілився її поцілувати, коли ми грали в хованки під цитриновими кронами.

Шкіра в неї пахла паленим цукром.

Дідусь Хасан помер, коли я навчався в університеті, на факультеті журналістики.

Він відійшов у засвіти спокійно: я дав слово продовжити його справу.

Нині мій ресторанчик так і називають: "У Хасана".

Ті самі шість столиків, той самий мандариновий пиріг з корицею.

Змінилося тільки місце: "У Хасана" зараз розташований у одному з верхніх кварталів Кьодикея (з краєвидом на набережну), в азійській частині мого міста, відділеного від анатолійського узбережжя одинадцятьма годинами їзди автобусом.

Я мешкаю в Стамбулі.

З моєю коханою Айдинлиг.

Це не дружина й не наречена.

Це найобжерливіший у світі собака; одного дощового дня я підібрав його на вулиці, неподалік пристані.

Худого, змоклого дворака барви меленого імбиру з сумовитим і гордим поглядом.

У нього задовгі вуха й не найсумирніша собача вдача.

Він так і не перестав зриватися з повідця за кожної слушної нагоди та, як і раніше, суто з принципу обтрушується після весняних прогулянок у передпокої.

Проте я люблю його, мабуть, більше за себе й усіх своїх жінок.

Айдинлиг — мій найліпший дегустатор.

Якщо страві бракує солі, собака з тихеньким скімленням лиже краєчки своєї миски.

Собака завше зі мною.

В обох кухнях — удома й у ресторані.

Лише на кухні поводиться пристойно.

Покірно лежить біля холодильника та спостерігає за мною, періодично оцінюючи смак соусів, телятини, пирога, суфле.

Раз на тиждень, щовівторка, ми з Айдинлаг вирушаємо на базар, найбільший у нашому районі, за десять хвилин їзди від домівки.

Там нас зустрічає Богдан.

Він працює нічним сторожем у моєму ресторанчику, а вдень допомагає робити закупи.

Богдан приїхав до Стамбула з Молдови.

Мовчазний, відповідальний, полюбляє пом’яті сорочки сливової барви.

Якось я спробував навчити його прасувати, але виявилося, що Богдан і сам добре вправляється з праскою.

Тільки ось сорочки чомусь любить надягати непрасовані.

Довелося впокоритись із таким його дивацтвом, тим паче, що мені і своїх не бракує.

Приміром, я принципово не користуюся хлібопічками, хоча й визнаю, що вони зручні.

Хліб я звик випікати великими коржами, надавати йому форми власноруч.

Неодмінно змазую зверху яєчним жовтком (збиваю його з дрібкою куркуми, розведеною в чайній ложці теплої води), посипаю насінням кунжуту.

Такий хліб називаю "для душі".

Він зберігає тепло людських рук, поки його не з’їли… А ще я іноді не нарізую базилік і листя салату, хоч би як поспішав із замовленням.

Розриваю їх руками на клаптики — і в миску.

Бабуся казала, що саме до цих двох видів зелені не має торкатися криця ножа.

"Затям, синку, від ножа вони втрачають легкість, темнішають, швидко пускають сік".

Чому східний базар не вважають восьмим дивом світу? Особливий, багатий світ, який існує поза політикою, релігією та всілякими поділами… Тут свої закони, передовсім засновані на спілкуванні душ.

Візьмімо хоча б торг, без якого складно уявити східний базар.

Ціла культура людського спілкування! Тутешні торгівці щедро поступаються людям з тонким гумором, а не хитрунам, як зазвичай вважають.

У цього базару, як і в будь-якого іншого на Сході, свої герої.

Ось старий Алі, сивий смаглявий сірієць із величавою поставою.

У нього найліпші гранати в азійській частині Стамбула.

Алі — мудрець.

Кожна моя зустріч із ним триває як мінімум півгодини.

Поки вибираю темно-бордові плоди з рубіновими самоцвітиками всередині, він розмірковує вголос.

І як лишень розпізнає мої тривоги? "Чи так уже й складно двом людям домовитися? Особливо, якщо їм здається, що кохають одне одного? Виявляється, складно.

Іноді, синку, навіть неможливо.

Тому що в кожного — своє минуле, своя гордість.

Кожен чує лише себе, відчуває лише свій біль.

Разом залишаються тільки ті пари, де двоє не відривають одне одного від минулого".

Разом із рештою Алі подає мені торбинку з сушеними пелюстками квітів граната.

Їх добре змішувати з розмоченим у теплій воді сушеним кизилом і додавати до телятини чи баранини під час обсмажування.

Приємна кисленька нотка м’ясу гарантована.

"Щастя не приходить.

Приходить уміння бачити його".

Так і є, старий Алі.

Ти, як завжди, маєш рацію.

* Смачного! (тур.).

Источник материала
Поделиться сюжетом