Мемуари Людовіка XVIII про Волинь

З історії відомо, що Людовик XVIII (фр.

Louis XVIII) народився 17 листопада 1755 року в Версальському палаці.

Королем Франції він був неповних десять років із 1814 до 1824 року, з перервою на 1815 рік.

У 1791 році втік за кордон одночасно з Людовиком XVI.

Проживав у Брюсселі, Кобленці, Вероні, Варшаві, Мітаві.

Після одержання звістки про смерть у Франції свого малолітнього племінника Людовика XVII у 1795 році проголосив себе як старший у династії королем Франції під ім’ям Людовика XVIII.

З приватного життя правителя Франції відомо, що у 1771 році він одружився із Марією-Жозефою Савойською, проте подружжя потомства не мало.

Людовик XVIII, картина невідомого автора, 1814/1824Проте нас цікавить не політика французького правителя, а його зв’язок із Волинню.

Відомості про Луцьк та Волинь вдалось віднайти в мемуарах 1828 року, автором яких є Герцог Дудовілль.

Книга носить назву «Мемуари Людовика XVIII або Людовик XVIII в Росії».

Автор мемуарів «Memoires de Louis XVIII» французького правителя герцог Дудовілль (duc de Doudeauville) був наближеним до Людовик XVIII.

В історії відомо, що Людовик XVIII двічі відвідував Російську імперію, за царювання імператорів Павла I і Олександра I.

Твір розпочинається оповіддю про вимушені мандрівки французького правителя «Серед тривалих поневірянь по Європі з самого початку революції і після невдалих спроб викликати дружнє сприяння правителів Європи до відновлення у Франції перекинутого трону Бурбонів, другий брат страченого короля Людовика XVI, Станіслав Ксаверій, граф Прованський І, по смерті його, проголосив себе регентом, а в 1795 році, коли помер в неволі і інший страждалець, малолітній Людовик XVII, королем Франції, під ім’ям Людовика ХVIII-го».

В мемуарах є згадка про міста Волині, зокрема, Луцьк, Володимир-Волинський та Ковель.

Спогад стосується 1797 року.

Відповідно до наказу Його Імператорської величності (Павла І) від 27 листопада 1797 року, на службу до імператорського війська був прийнятий корпус принца Людовика де Бурбон-Конде.

Він був єдиним сином Луї-Анрі де Бурбон-Конде та принцеси Кароліни Гессен-Рейнфельдської, який користувався особливою прихильністю короля Людовика XV.

Після Кампоформійського миру (1797) поступив зі своїм військом на російську службу та бився у 1799 у Швейцарії проти Французької республіки.

Людовик XVIII, автор Франсуа Жерар, XIX ст.

Корпус принца Конде складався із трьох полків піхотних і двох кавалерійських.

«Піхотні: дворянський піший, що складався із двох батальйонів розташували у місті Володимирі-Волинському разом із Конде.

Гренадерський, який складався із двох батальйонів, на чолі із герцогом де Бурбоном (сином Конде), розташували в місті Луцьку».

До Луцька поїхав Луї-Анрі-Жозеф де Бурбон-Конде (Людовик-Генрих II або Людовик VI, принц Конде (1756 – 1830)) – син Луї-Жозефа Конде, останній в роду Конде, батько розстріляного Наполеоном герцога Енгіенського.

До смерті батька носив титул герцог де Бурбон.

До Ковеля направили квартируватись німецького князя Гогенло разом із двома батальйонами гренадерських рот.

Окрім того у Володимирі перебували кавалерійські, кінні, дворянські п’ять ескадронів.

Ними управляв Дюк де Беррі.

Інші п’ять ескадронів елітної кінноти були направлені до Луцька, під відповідальність Дюка д’Ейгена.

Герцог де Бурбон, картина XIX«Весь цей корпус складе особливу інспекцію, якій інспектором бути принцу Конде.

Артилерія цього корпусу складається з двох рот, які будуть під відомством згаданої інспекції.

Весь чисельний склад корпусу Конде складався із 7000 осіб».

Отож корпус Конде розташувався на Волині в 1797 році, як про це згадується в мемуарах Людовика XVIII.

«Корпус емігрантів, під колишньою його назвою корпусу принца Конде і під головуванням останнього, розташували по квартирах на Волині, в хлібородній місцевості, в кліматі помірному порівняно з іншими областями Росії.

У всьому цьому полягала хороша сторона запропонованих умов; але з них було одне, менш приємне, яке зобов’язувало присягати на вірність служби Імператору, дотримуватися в усіх відношеннях правил російської дисципліни, носити мундир і кокарду російської армії.

Той з емігрантів, хто захотів би вийти у відставку, міг безперешкодно виїхати за кордон імперії».

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО.