"Перед обміном наказали скинути закривавлений одяг"
"Перед обміном наказали скинути закривавлений одяг"

"Перед обміном наказали скинути закривавлений одяг"

— Коли почався Майдан, не могла сидіти вдома.

Їздила на мітинги у Донецьк, Київ.

Була в столиці на курсах із безпеки для громадських активістів, коли проголосили ДНР.

Їхати додому стало небезпечно.

Але ризикнула.

Хотіла потрапити на день народження дочки.

Вона жила в бабусі, — розповідає 34-річна Анна Сергєєва з Макіївки Донецької області.27 травня прокинулася від того, що хтось із силою стукав у двері.

Зайшли семеро чоловіків з автоматами.

Усі в масках, одягнені у військову форму з нашивкою "російська православна армія".

Сказали, мають інформацію, що я координатор "Правого сектора".

Потім почали обшукувати квартиру.

Усе цінне позгрібали в сумки.

Забрали ноутбук, камеру, мобільні телефони, кредитки, листівки "За єдину Україну!".

Потім наказали закласти руки за спину і демонстративно повели на вулицю.

Всі сусіди поховалися.

Ніхто не вийшов, щоб за мене заступитися.

Коли садовили в машину, обмотали голову синьо-жовтим прапором.

Знайшли в квартирі.

Дорогою розповідали, що везуть у лісосмугу розстрілювати.

Привезли в будівлю, де знаходився відділ боротьби з організованою злочинністю.

Закрили у невеликій кімнаті.

Через хвилин п'ять повернулися і забрали на допит.

Спочатку завели в пусте приміщення.

Посадили на ящик від пляшок.

Крім мене, в кімнаті було двоє кухарок, які зайшли подивитися на допит, та троє чоловіків.

Один почав розмахувати ножем перед обличчям, бив кайданками.

Розпитував, чи знаю, чого мене сюди привезли.

Хто я така, як звати спільників, що були на Майдані.

Називав імена активістів.

Питав, де знаходяться.

Казала, що в Києві.

Потім встромив кінчик ножа у ногу.

Порізав пальці на руках.

Нарешті полоснув ножем по шиї.

Від шоку не відчувала болю.

Лише схрещувала руки на грудях, щоб закритися від ударів.

Подумки прощалася з життям.

Жаліла, що не встигла пожити для себе.

Мріяла малювати, навчалася на художника в університеті.

Весь час гналася за грошима.

Потім забрали до іншої кімнати.

За полірованими столами сиділи бойовики.

Під дулом автомата почали розпитувати все заново.

Кулаком розбили обличчя.

В кінці змусили кров'ю написати на стіні "Я люблю Донбас".

Після допиту повели до медсестри.

Вона перев'язала рани, зробила знеболювальні уколи.

Бойовики відправили мити підлогу в коридорі та салон машини, в якій на базу привозили вбитих.

Мене побачив їхній командир.

Почав кричати на підлеглих, що у них немає мізків.

Мене не можна різати, бити по обличчю.

Бо піду на обмін.

Відвіз до лікарні, щоб врятували зламаний палець.

Загалом у полоні була шість днів.

Мешкала у кімнаті, куди час від часу приводили і забирали заручників.

Спала на матраці на підлозі.

Перед обміном наказали скинути закривавлений одяг.

Переодягнули у якісь речі з гуманітарки.

Віддали документи.

Але повідомили, що залишили собі ключі від квартири.

На прощання сказали: "Вибачайте за травми, воєнний час.

Повернетеся — розстріляємо".

Українські військові дали їжу, кнопковий телефон, щоб можна було подзвонити.

Гроші на квиток до Києва.

Перший час жила у друзів.

Знайшла для мами з дочкою місце у гуртожитку для переселенців у Пущі-Водиці.

Батько приєднався до сім'ї лише через рік.

До останнього тримався за роботу на заводі.

Мав хобі — фотографував на телефон місто, пейзажі.

Через це його бойовики також затримали.

Вісім днів тримали у вольєрі для собак.

Потім змусили написати заяву, що не має претензій, і відпустили.

Працювала в Гельсінській спілці з прав людини, збирала відомості про полонених.

Грошей вистачало на окреме житло і харчування.

Забрала до себе дочку Іру, їй зараз 15 років.

Удруге вийшла заміж.

Проблеми почалися, коли господар орендованої квартири сказав виселятися або платити вдвічі більше.

Змінив замки на дверях.

Чоловік не витримав труднощів і повернувся в Луганськ.

Я їхати на окуповану територію відмовилася.

Іру довелося знову відправити до батьків.

Тоді ж дізналася, що чекаю на дитину.

Потрапила до лікарні з нервовим виснаженням.

Кілька місяців жила у друзів.

Потім переїхала у жіночий кризовий центр.

Живу тут три місяці.

Тиждень тому народила доньку.

Написала книжку на 87 сторінок— Після полону почала вести щоденник.

Це допомагало не впасти у відчай, — каже Анна Сергєєва.— Записувала враження, відчуття.

За порадою знайомих звернулася до громадської організації "Жіночий інформаційно-консультативний центр".

Отримала грант на видання книжки.

Назвала її "Щоденник дончанки/гуцулки".

Там 87 сторінок.

Окрім розповіді про моє життя, увійшли історії інших людей.

Є про хлопця, який до війни займався спортом.

Пішов служити в АТО.

Був поранений, але знову повернувся воювати за Україну.

Ще одна історія про подругу з Донецька.

Вона сумнівалася, кого підтримувати.

Врешті, переїхала до Києва.

Зустрічалася з хлопцем.

Через деякий час розлучилися.

Вирішила повернутися в Донецьк.

На запитання, чому їде назад, відповіла: "Хочу заміж".

Источник материала
Поделиться сюжетом