До скроні приставили пістолет, – інтерв'ю із Дмитром Комаровим, який ледь не загинув у Бразилії

main image main image

До скроні приставили пістолет, – інтерв'ю із Дмитром Комаровим, який ледь не загинув у Бразилії

У пошуках нестандартних сюжетів він готовий "лізти на рожен" – прямісінько у пащу лютої небезпеки.

Наркобарони, пірати, жорстокі гангстери бразильських фавел лоскочуть його нерви, проте не настільки, щоб відмовити собі у журналістській допитливості і професійному задоволенні від того, що глядачам "Світу навиворіт" вдалося показати дійсно зворотній, незнаний бік життя.

Та іноді ситуація таки виходить з-під контролю.

В інтерв'ю для LifeStyle24 Дмитро Комаров зізнається: під час крайнього відрядження у Бразилію він ледь не загинув.

Журналіст детально, практично посекундно відтворив нам свої думки та відчуття у той критичний момент.

"Наш сценарій пише саме життя" Дмитре, поклавши руку на серце, чесно зізнайтеся: від регулярних і тривалих відряджень у віддалені куточки планети ви ще не втомилися? Чи бувають моменти, коли кажете собі "стоп", "баста", "фініш"?.

Постійно кажу собі це.

Але то, скоріше, емоції.

У Бразилії я провів 204 дні.

Як думаєте, чи втомився я? Дико втомився! У певні моменти рахував дні і години, коли повернуся додому.

Моїй програмі "Світ навиворіт" скоро виповниться 9 років.

Неодноразово думав: "Боже, як я втомився!".

Вагався, чи варто продовжувати.

Але це – короткочасні емоції, які швидко закінчуються.

Коли бачу, що програма реально приносить людям радість, що вона цікава, тоді розумію: я не маю права зупинятися.

Тим паче, мені й самому це дуже цікаво.

Розвиваючи ваше запитання, можу сказати наступне.

З кожною поїздкою все важче знаходити по-справжньому "виворітні", цікаві речі.

Багато років тому, коли вперше кудись їздив, мене дивувало практично все.

А зараз приїжджаю і розумію: це я вже бачив, ананаси ми вже збирали, змій уже їли… Тому доводиться проникати кудись далі, глибше, шукати щось таке, щоб, насамперед, здивувати самого себе.

Якщо я це зумію зробити, отже здивую і глядача.

Відповідно, ускладнився етап пошуку та розробки нових тем.

Всі звикли, що "Світ навиворіт" показує зворотній бік життя простих людей – щось таке, що навіть важко собі уявити.

Дмитро Комаров – затятий мандрівник.

Як працює внутрішня кухня вашого проекту? Скільки людей у команді? З чого розпочинається робота над новим відрядженням?.

Розробку країни ми розпочинаємо мінімум за півроку до вильоту.

Процесом, зазвичай, може займатися один редактор.

Я долучаюся до цього на певних етапах.

Гуглимо інформацію різними мовами – українською, російською, англійською.

Штудіюємо журнали, літературу, фільми, документальні проекти.

Роботу колег з інших проектів також можна переглянути як мінімум для того, щоб не повторити.

Увесь масив зібраної інформації поділяємо на два списки – те, що нам цікаве, і те, що не цікаве взагалі.

Нецікаве одразу відкидаємо у кошик.

Наступний етап підготовки – безпосереднє спілкування із мешканцями потрібної країни.

Практично за рік до поїздки в Бразилію ми вже навели мости із кандидатами в гіди, представниками посольства, а також українцями, які туди переїхали.

Ми відправляємо їм запитання, шукаємо зачіпки.

Таким чином знаходимо ще якусь частину тем.

Але досвід показує, що добра половина сюжетів, які ви бачите в програмі, народжуються безпосередньо на місці зйомок.

Часто буває, що рухаємося за своїм планом, глянули у вікно – щось відбувається.

Вийшли, увімкнули камеру – працюємо.

Так трапилося у випадку із селевим потоком, який затопив ціле місто Брумадінью.

Ми знімали зовсім іншу тему, мали куплені квитки, детально, практично погодинно розпланували собі наступні два тижні роботи.

Але побачили у випуску новин, що прорвало дамбу, одразу ж здали квитки і вирушили на місце катастрофи разом із рятувальниками.

Країна завжди веде за собою і самотужки пише сценарій.

Ми – гнучкі журналісти, тому на льоту схоплюємо нові виклики.

У цьому – величезний кайф.

Інтерв'ю з Комаровим.

Восени покажемо наш візит до племені яномамі.

Ми були першими журналістами, які там побували, а також першими білими людьми, не враховуючи лікарів.

Шлях до цього племені на звичайному човні тривав чотири дні.

Під тропічним сонцем, за умов 45-48-градусної спеки.

Заздалегідь передбачити, скільки часу проведемо у дорозі і на місці зйомок, – неможливо.

Зв'язку там немає.

Про який сценарій узагалі може йти мова? Наш сценарій пише саме життя.

Ви відзняли усе необхідне.

Що далі?.

Відправляю матеріали додому.

Поки моє відрядження триває, їх уже розшифровують.

На той випадок, якщо ефіри співпадають із відрядженням, маю із собою професійний мікрофон.

Ховаюся у шафі, або ж, найчастіше, в автомобілі, запаркованому на тихому майданчику, вкриваюся поролоном із спеціальними колючками, який використовується у студіях звукозапису, і начитую програму безпосередньо звідти.

Там же переглядаю відео і роблю правки.

Вдень – зйомки, вночі – робота із відеоматеріалом.

Але тільки за умови наявності інтернету.

Так чи інакше, хоча б раз на два тижні ми отримуємо змогу начитати сюжет і відправити у Київ.

Розмір нашої команди коливається – залежно від потреб.

Коли немає великої кількості роботи – вистачає кількох редакторів і режисерів монтажу.

У спекотні періоди залучаємо додаткову людину.

Що ще? У відрядження літаємо вдвох із незмінним оператором – Сашком Дмитрієвим.

Вже на місці беремо основного гіда, який завжди перебуває з нами.

Він – носій мови тієї країни, у якій перебуваємо.

Іноді винаймаємо додаткового фрілансера-адміністратора, щоб допомагав обдзвонювати потрібних людей і домовлятися про зустрічі.

Траплялися винятки, як у Японії, де з нами працювали одразу два гіди.

Одному потрібно було їхати попереду і домовлятися.

Без попередньої домовленості нереально зайти у кафе і відзняти, як купуєш пиріжок або суші.

Плюс – у гіда з'явилася несподівана функція – вибачатись.

Після наших зйомок він їздив і вибачався.

Отакої! Чому?.

Будь-яке слово чи жест можуть стати для японця образливими.

Наприклад, у ресторані ми знімали, як я їм живого восьминога.

Приходить гід, дуже схвильований, і каже: "Мені потрібно повернутися у цей ресторан, щоб вибачитися перед власницею".

– "Що цього разу не так?" – "Ну, ти зайшов за прилавок, але не запитав дозволу.

Вони жахливо образилися на тебе.

Мушу вибачитись".

Вибачитись – це купити пляшку саке, прийти, усміхнутися і делікатно пояснити, мовляв, дурний іноземець не хотів вас образити, халепа трапилась через його невігластво.

Словом, у Японії існує етикет, який важко зрозуміти, але, тим не менше, його важливо дотримуватися.

"Тонув і думав: "Невже це кінець?" У Бразилії вас на кожному кроці підстерігала небезпека: наркобарони, пірати, грабіжники, каймани, піраньї та інші непередбачувані мешканці Амазонки.

Чи був момент, коли ваше життя реально висіло на волосині?.

Відповім без роздумів… Це один із найстрашніших, а може й найстрашніший момент у моєму житті.

На водоспаді Ігуасу перевернувся рафт (надувний човен спеціальної конструкції – LifeStyle 24) і я опинився під водою.

З тієї миті усе пішло не так, як я собі уявляв.

Селфі на фоні водоспаду Ігуасу.

Що таке рафтинг? Це туристична розвага.

Приходиш у турагентстсво: я хочу прокататись.

Сплачуєш невелику суму грошей, одягаєш рятувальний жилет, сідаєш з інструктором у цей надувний човен, пливеш.

І хоча я випробував чимало екстремальних видів спорту, рафтингом не займався ніколи.

Це була лише друга моя спроба.

Що думає дилетант, коли підписується на рафтинг? По-перше, за мою безпеку відповідають.

По-друге, у такому туристичному місці люди, напевно, досвідчені – вони знають, як усе організувати.

По-третє, навіть якщо перевернемося – на мені є рятувальний жилет, він одразу викине на поверхню.

Що відбулося? Спершу все йшло непогано – ми жартували, а пороги зовсім не лякали мене своїми масштабами.

Раптом – перевертаємося, я йду на дно.

На щастя, не ковтнув води при цьому.

Одразу потрапив у центрифугу, наче у пральній машині.

Перше, що подумав: "Ого, нівроку закрутило!".

Друга думка: "Спокійно.

Зараз мене викине на поверхню".

Я ж у жилеті!.

Час минає, а я залишаюся під водою.

Начебто вже й крутить менше, а поверхні все одно немає.

Розплющую очі і з жахом усвідомлюю, що перебуваю десь глибоко, тому що дуже темно.

"Господи, невже зірвало жилет?!".

Обмацую себе – все на місці.

Далі – найстрашніше: мене ніяк не виштовхує нагору.

Згадую пораду інструкторів: потрібно розтягнутися в довжину.

Але це складно зробити, бо періодично повторюється "центрифуга".

Ти навіть не можеш зорієнтуватися, де небо і земля.

Повна просторова дезорієнтація.

Рефлекторно стиснув губи, щоб повітря вистачило якомога довше.

Усвідомив: відбувається якась аномалія.

Мозок увімкнувся в інтенсивну роботу і пошук причини – чому так трапилось.

Зрозумів, що перебуваю у такому місці, де жилет не може подолати опір води.

У якийсь момент промайнуло: "Якщо мене зараз не виштовхне – то все, кінець.

Невже все ось так завершиться?".

Як журналіст, я подумав: "Боже, що ж я накоїв! Вдома всі дізнаються із новин, що я загинув у Бразилії?".

Відчував, що запас повітря – на межі.

І тут я побачив світло.

Зібрав докупи всі сили, всю енергію, яка ще залишилася, і почав рухатися йому назустріч… Коли мене підтягували мотузкою до човна, я вже не міг працювати руками… Мені досі вкрай неприємно згадувати той епізод.

Кілька наступних днів я почувався неадекватно.

Мене вибило із звичної колії.

Телеведучий часто буває в зоні небезпеки.

Одного разу, дорогою на інтерв'ю, до нас під'їхали і приставили до моєї скроні дуло пістолета.

Напевно, це навіть небезпечніше, ніж рафтинг, враховуючи ставлення бразильських бандитів до людського життя.

Ми виїжджали з поліцією на вбивства і упродовж однієї ночі відзняли одразу п'ять таких трагедій.

Життя там не коштує взагалі нічого.

Але, розумієте, коли на мене наводять пістолет, я дихаю, я бачу, я думаю, я у нашій реальності.

А от коли ти під водою, не можеш дихати і ніяким чином не впливаєш на ситуацію, – це особливі відчуття.

Не дай Боже комусь їх випробувати на собі.

Чи шукали для себе відповідь, чому ця аномалія ледь не позбавила вас життя?.

Моя ситуація – не унікальна.

Коли почав гуглити, виявилося, що летальні випадки на рафтингу – достатньо поширене явище.

Багато трагедій, а причина завжди одна і та ж: перевернувся рафт, людина пішла на дно і не з'явилася на поверхні.

У програмі ми навіть намалювали схему, що відбулося і чому мене причавило до дна.

Я вдячний водоспаду Ігуасу за те, що вчасно мене відпустив із пастки.

У напрямку цього виду спорту мене більше не тягне.

"Грабіжник біг на мене, а я – на нього" Хочеться почути від Дмитра Комарова простий і дієвий лайфхак, як вижити серед інших культур і цивілізацій….

Як би там не було, а всі люди цієї планети – однакові.

Вони лише трохи відрізняються своїми традиціями, як от японці, про яких я вже згадував – там неправильний уклін може зіпсувати всю зустріч.

Втім, усі люди хочуть доброго ставлення до себе, поваги і відчуття, що вони – рівноправні та повноцінні громадяни.

Чому у туристів виникають проблеми у комунікації з іншими культурами? Багато хто приїжджає у відверто небагаті країни Азії, Африки, Південної Америки наче у зоопарк.

Опинившись серед якогось племені, роблять селфі, ніби перед ними – не люди.

Відповідно, наштовхуються на негативну зворотню реакцію.

Завжди уявляйте себе на місці іншої людини.

Припустимо, ви займаєтеся в Україні своїми справами, тут з'являється турист із Африки і, не поцікавившись, як вас звати, починає фотографувати.

Причому – у відверто грубій та безцеремонній манері.

Фотографує лише тому, що йому здалася смішною форма вашого обличчя, стиль одягу тощо.

На цьому прикладі ми одразу розуміємо, як потрібно поводитись.

У будь-якому куточку Землі залишайтеся Людиною.

Ставтеся до інших так, як хотіли б, щоб ставилися до вас.

Елементарні правила ввічливості: якщо хочеш сфотографувати – спершу запитай, чи можна.

Доброзичливість завжди робить справжні дива.

Можливо, саме тому герої наших програм настільки розкриваються у бесіді.

Перебуваючи серед племені, ми ніколи не знімаємо одразу.

Наш репортаж не робиться за дві години.

Заселяємося, живемо з ними день-другий.

Можемо там провести цілий тиждень.

Ми не гидуємо – споживаємо їхню їжу, спимо у їхніх домівках.

За цей час між нами зникають усі бар'єри.

Комаров повсякчас займається благодійністю.

Бразилія – достатньо кримінальна країна.

На одній доброзичливості далеко не заїдеш, чи не так?.

Справді, тут можуть напасти, обікрасти, пограбувати… У перші 150-180 днів перебування у Бразилії ми ніяк не могли зрозуміти, чому навіть у туристичних районах нас попереджали: "Сховай телефон, сховай фотоапарат".

Але перед самісіньким вильотом в Україну зі мною трапилася пригода.

Увечері я повертався до готелю у благополучному районі Іпанема – багаті доми, розкішні готелі.

Йшов порожньою набережною, на плечах – рюкзак, у руках – два телефони.

Вирішував у месенджерах робочі питання, тож втратив пильність.

Почулися кроки.

Я підвів очі і побачив, як прямо на мене біжить масивний темношкірий чолов'яга, а збоку "підрізає" ще один.

До готелю – рівно 100 метрів.

Навколо – ні душі.

У рюкзаку – гаманець, кредитні картки, ноутбук.

Плюс – два телефони прямо в руках.

Навіть якщо відкинути фінансову складову, втрата цього майна стала б для мене гігантською проблемою – там же відзняті матеріали, контакти і таке інше.

Що робити? Як на зло, взутий у звичайні в'єтнамки – ані бігти, ані відбиватися.

У таких моментах на роздуми маєш не більше кількох секунд.

Я переклав обидва телефони у ліву руку і відвів її за спину.

А далі, замість того, щоб очікувати нападника, я сам перейшов в атаку.

Він біг на мене, а я – на нього.

При цьому, я дико кричав, матюкався і навіть замахнувся кулаком правої руки.

Габріеля полюбили усі телеглядачі програми "Світ навиворіт".

Тут найважливішою була емоція, яка стала для грабіжника повним сюрпризом.

Він зупинився, а тоді розвернувся і почав втікати.

За силою вони обидва мене переважали – це однозначно.

Але на мою користь зіграв ефект несподіванки.

Дев'яносто відсотків усіх туристів приїжджають на карнавал у Ріо заляканими.

"Якщо вас грабуватимуть – віддавайте усе".

Мене ж врятувала моя підсвідомість, яка підказала не задкувати, а проявити впевненість.

Якщо на вас нападають із палкою, ножем чи пістолетом, найкращий вихід – віддати все і, звісно, навіть не опиратися.

А от мораль мого випадку наступна: у будь-якій країні потрібно намагатися відчути себе її повноправним мешканцем і жити з цим відчуттям.

Шпана завжди шукає тих, хто боїться.

Від того, наскільки впевнено ти рухаєшся, дивишся вперед, відповідаєш навіть на провокативні запитання типу "закурити маєш?", залежить їхня поведінка.

Побачивши перед собою впевнену людину, шпана найімовірніше розвернеться і піде геть.

Слухаєш вас і розумієш: історій вистачить на кілька добрячих томів пригодницького бестселера.

Є таке у планах?.

Рік тому ми вже анонсували книгу.

Але все, що я роблю – роблю чесно.

Винаймати "літературного раба" не хочу.

Потихеньку пишу сам, колеги допомагають зверстати.

Найближчими роками ця книга таки побачить світ – там зберу тільки найбільш "соковиті" історії.

Ну, а написання грунтовних праць у стилі Хемінгуея відкладаю аж до пенсії (Усміхається).

От ми з вами розмовляємо вже хвилин 40, а я нічого, по суті, не розповів.

Ще стільки всього! Тому книга вкрай потрібна, але не зараз – немає часу.

Тільки-но завершили відрядження у Бразилію – зараз монтуємо і начитуємо випуски програми на осінь.

Паралельно розробляємо нову країну, яку поки що не назву.

Це все – справжня круговерть!.

Наостанок, якщо дозволите, запитання достатньо інтимного характеру.

Чи є у ваших намірах створення сім'ї?.

Я вам відповім коротко: час покаже.

Коли настане момент для суспільства дізнатися про моє особисте життя – воно дізнається.

Якщо зараз я нічого не розповідаю, отже – ще не час.

Фото и видео