На цей момент ми досі не знаємо рішення Конституційного суду щодо виборів.
Указ Володимира Зеленського мали б оголосити неконституційним, за логікою.
А самі вибори призначити чергово – на жовтень.
Це не означає, що так буде.
Ймовірно – навпаки.
Бо це країна контрастів – Україна.
Але, навіть якби вибори перенесли на жовтень, принципово кампанії це не змінило б.
Пам'ятаєте, як видають закони: спершу голосують, а тоді вносять зміни, раз, два, п'ять.
Є закони з десятками змін, якщо не більше.
Так от ця новація теж "зі змінами".
Пам'ятаю свої перші парламентські кампанії.
Тоді був переконаним "прихильником" Народного руху України з відповідним картонним посвідченням, яким страшенно пишався.
І любив саме вибори до Верховної Ради.
Бо президентські були якісь змазані, пов'язані суто з особою.
А от парламентські – набір ідеологій, течій, віянь, напрямків.
Я читав усі програми політичних сил від 1998 року.
Виписував у зошит, робив компіляції, розводив їх за ідеологічними напрямками.
І чітко знав, чого прагне та чи інша партія або блок.
З часом ідеологічна складова занепадала.
Дедалі більше партій почали вибудовуватися під лідера чи під державну політику.
І виразних правих, лівих або центристів не залишилося.
Чи майже не залишилося.
Зрештою, чи в когось повернеться язик назвати українських комуністів комуністами? Про націоналістів мовчатиму.
Програми ставали вкрай куцими.
Мрії дедалі обмеженішими.
І вже на вибори 2014-го ми вийшли з розмитими позиціями.
Я питав тоді у друзів, яка різниця між "Блоком Петра Порошенка" і "Народним фронтом".
Мені відповідали: "Ну як ти не розумієш? То – Порошенко, а то – Яценюк!" Людям цього досить, то навіщо партіям морочитися з програмами? Хто їх зрештою читає.Єдина партія, яка весь час намагається виписувати програму і певним чином себе позиціонувати, – "Батьківщина".
Проте, ще з часу сумновідомого "Українського прориву" стало зрозуміло: тимошенківці забувають про програми, щойно вибори закінчуються.
Не знаю, навіщо вони їх пишуть.
Остання виборча кампанія стала ще показовіша.
Програми перетворилися на дві-три сторінки – "про все хороше, проти всього поганого".
І тепер мені вже доводиться питати у друзів, у чому різниця між "Слугою народу" і "Голосом".
От правда, в чому різниця?Є дві основні відповіді.
Перша: що "Голос" умовно проукраїнський, а "Слуга народу" – умовно ніякий або російськоцентричний.
Це егрегор, ми це відчуваємо глибоко в душі, на підсвідомому рівні.
Як первісні люди в печері.
Ми справді хочемо мати таку логіку? Неандертальську.
Одні наші, другі не-наші, та й годі.
Яка політика, яка ідеологія – ви про що? Бо іншого не дано.
Жодна з цих двох партій фактично, осяжно, читабельно нічим не відрізняється.
Ті самі гасла у програмах.
Та сама надія на нових людей.
Антикорупція, мир, добробут.
Немає за що зачепитися.
Друга відповідь: дивися на людей у списках.
Ось ця орієнтованість нагадує фракції в тоталітарних партіях – група одного товариша, група іншого.
Вони мають гидотний вигляд, а наші – нічого так.
Але знов-таки – до чоготут партії?Ні до чого.
Бо це не партії.
Це – проекти.
Можна зібрати фахівців з різних сфер.
Але це не те, що створити партію.
Бо політична партія починається зі спільного бачення світу.
Вона є об'єднанням громадян, яке прагне досягти мети через отримання і здійснення політичної влади.
Тобто влада тут не є метою, а лише засобом реалізації спільного бачення.
І саме тому справжні партії народжуються з ініціатив групи людей.
Ці люди розуміють, якою хотіли би бачити країну.
Не взагалі, а конкретно.
Якою має бути система освіти й чи потрібен ринок землі – і який саме.
Як має бути облаштовано комунальне господарство і яка участь держави в економіці.
Які податки зменшити, а які збільшити – і чому.
Чи потрібне суспільне телебачення, і яке.
Таких питань тисячі.
Ініціативна група обмірковує їх шляхом дискусій і виробляє спільну позицію.
Тоді вимальовується ідеологія партії, яку зазвичай легко каталогізувати.
Очевидно, що люди, які хотіли б вільного ринку землі, не бажатимуть збільшення соціальних видатків, а прагнутимуть макроекономічної стабільності.
Не може політик, який хоче підвищити пенсії та зменшити комунальні платежі підтримувати роздержавлення великих підприємств і збільшення доходів через зменшення оподаткування.
Він може це заявляти.
Але тоді або в нього в голові каша, або він свідомо бреше.
Та в Україні це пречудово поєднується.
Саме ідеологічна ніша, що її займає певна партія, має приваблювати людей.
Тобто бачення спільного майбутнього.
Воно може відрізнятися в деталях, але навряд чи в чомусь серйозному.
Бо "партія" – це частина суспільства, яка бачить життя у країні подібно.
Не можуть в одній партії бути соціалісти й ультраліберали, українофоби й націоналісти, навіть якщо вони всі проти корупції і гарні хлопці.
У нормальній країні – не можуть.
А в Україні – цілком.
Спільне бачення світу об'єднує ініціативних людей на багато десятиліть уперед.
Вони не можуть міняти партії, мов рукавички і тасувати ідеології.
Це великий клуб за інтересами, навіть мікрорелігія.
Віра, що твій погляд на світ – правильний.
І що він принесе користь мільйонам.
А для цього такий погляд потрібно мати.
Тому такі партії зазвичай досить монолітні і є великою родиною однодумців.
А вже виборці голосують за них з огляду на те, що на цей момент важливіше – зменшити податки, побудувати підприємства, збільшити зарплату чи покращити освіту.
Коли партії втрачають ідеологічну складову, вони розмиваються і стають суцільно сірими.
У нашому випадку цей сірий стає темно-рожевим, у бік червоного.
Так приходить популізм.
Кілька тижнів тому оприлюднили графік політичних уподобань українців і, що важливіше, програм українських політиків.
На графіку "лівий"-"правий" і "консервативний"-"ліберальний".
Виявилося, понад 70 відсотків українців розташувалися в ліво-консервативній, патерналістській чверті графіка.
Такими ж були і заяви більшості наших політиків – від націоналістів до русотяпів.
За деякими винятками.
Бо за це голосують.
Зрештою, так простіше.
Немає сенсу вносити логіку туди, де й без неї можна заробити бали.
Навіщо людям замислюватися, де взяти гроші на пенсії чи скільки реально коштує газ? Їх важче дурити.
Легше зробити, як завжди, – пообіцяти зменшити тарифи, а потім їх збільшити.І саме це викликає постійну політичну нестабільність.
Бо люди бачать, що їх дурять.
Але зазвичай не розуміють, як і чому.
Їм перестали розповідати, що потрібні речі даються важко.
Бо таких не підтримають.
А натовп інших розповідатиме казки, що ось Асоціацію підпишемо, і буде рай.
Або корупцію зруйнуємо, олігархів посадимо – й одразу заживемо.
Найгірше, що цю помилку повторюють і "молоді" політики.
Вони збирають солянку з "гарних хлопців", не маючи жодного бачення майбутнього.
Мовляв, от прийдемо ми, чесні, до парламенту, а там буде видно.
Не буде.
Адже Україні вкрай потрібно вибудувати нову систему, інституції, кожну галузь практично з нуля.
А кожен намагається розповісти лише про те, як буде руйнувати систему стару.
Єдиною сякою-такою відмінністю між ними є "національне питання", що якраз і мусить бути не предметом політики в нормальній країні – а суворою константою.
Якщо політик каже "я за ринок землі, але…" – це означає, що він проти ринку землі, але боїться це сказати.
Але такий тренд логічний для структурно й ідеологічно вибудуваних суспільств.
Де щонайменше 100 років існували партії з різними ідеологічними наповненнями – і вони створили "економічне диво" в кожній із таких країн, пройшли через корупційні скандали, посадки, очищення до сучасного вигляду своїх держав.
Натомість ми перестрибуємо з феодалізму до постіндустріального суспільства, минаючи декілька необхідних фаз розвитку.
Тому й виходить клоунада.
Тому вкотре голосувати немає за кого.
Немає нікого, хто чесно визначив би ідеологію і мав бачення майбутнього країни.
І був би у змозі це бачення захищати.
Політика перетворилася на шоу, де їй і місця немає.
Помітили, як поменшало політичної реклами в поштових скриньках? Та навіть у наметах – подивіться уважно, що там тепер роздають.
Бо немає сенсу розкидати одне гасло з трьох слів у скриньки.
З нас зробили ідіотів.
І далі роблять.