"В воскресенье свадьбу отгуляли, а в понедельник – похорон"

На майдані Незалежності пили за Путіна– Я мала померти ще до наро­дження.

Лікарі змушували маму зробити аборт.

Коли Чорнобиль вибухнув, вона була на шостому місяці.

Ніхто тоді не дивився на термін.

Вважали: краще вбити, ніж народити каліку.

Мама так розпереживалася, що я з'явилася на світ семимісячною, – каже киянка 33-річна Людмила Колесник.

На столичному майдані Незалежності святкує день народження.

Із сімома друзями п'є мартіні на лавці біля торговельного центру "Глобус".

Закушують оливками, полуницею і цукерками "Стріла".

На смартфоні Людмила вмикає пісню "Люби меня".– Ресторан замовила на 20:00.

З роботи відпустили раніше.

От ми й вирішили накотити, – продовжує Людмила Колесник.

– Тільки не фотографуйте нас.

Наташа працює в банку.

Їй начальник доплачує тисячу за те, що не курить і не п'є.

Як побачить – надбавку зніме.

Біжить босоніж до фонтану.

Із подругою-білявкою бризкають водою.

Крізь мокру майку в тієї просвічують груди.– Наташка, ти хоч би ліфчик оділа.

Май совість.

Тут же діти! – кричить Людмила.– Після того, скільки Макс вбабахав у її третій розмір, про ліфчик можна забути.

Двох дітей народила, а грудь, як у порноактриси, – регоче їхня ровесниця Світлана.– Ми всі вчилися в одній школі на Оболоні, – розповідає Людмила.

– Шестеро заміж вийшли, а Оксана і Свєта – ще ні.

Я вже двічі там була.

Уперше вискочила за однокласника Саньку.

Все було б нормально, якби не затіяли спільний бізнес – відкрили продуктовий магазин.

На оренду й персонал ішло більше, ніж отримували виручки.

За півроку сказала, що пора закриватися.

А Санька не здавався.

У кредит узяв піч і холодильники.

Запустив у магазині кулінарний цех.

Мирилася, доки не став спати з касиркою.

Відсудила в нього квартиру й машину.

Тепер про того "бізнесмена" нагадує син.

Весь у папку.

Важко, коли тобі 33, а синові 15.

Не слухається.

Вчитися не хоче.

Мріє відкрити барбершоп на Хрещатику.

До Людмили підбігає молодший за неї чоловік.

На правій литці має тату Короля ночі (герой серіалу "Ігри престолів".

– Країна).– А це мій Паша, – цілує в губи.

– Коли я школу закінчувала, він ішов у перший клас.– Стас, возьми три бутылки шампанского.

Нет, лучше четыре и две – вина, – білявка у сонцезахисних окулярах кричить у слухавку рожевого i.

– Я же говорила, что не хватит.

Пицца и бутерброды еще есть, а бухло закончилось.

Знімає з себе стрічку "наречена", кидає на газон.

22 червня виходить заміж.

Подруги влаштували для неї дівич-вечір на Майдані.– Була Тарасюк, а стане Парасюк.

Удачненько знайшли друг друга.

Можна паспорт і права не міняти.

Тільки одну букву виправити, – каже подруга білявки з пластиною на зубах.– Теперь главное, чтобы никто не умер.

В нашей семье ни одна свадьба без покойника не обходилась.

Я родом из Донецка.

На бабушкину роспись ее тетка утонула.

Когда мама замуж выходила, прабабушка умерла.

Праздновали в селе.

В морг было ехать далеко.

Гроб опустили в погреб.

В воскресенье свадьбу отгуляли, а в понедельник – похорон, – наречена кидає в урну порожню пляшку з-під вина.

Та випадає з переповненого смітника, розбивається.– А давайте выпьем за Путина.

Чтобы он от Украины отстал.

И я смогла сыграть свадьбу в Донецке, – розливає ігристе по пластикових стаканах білявка.– Можна потише, – просить дівчина у джинсовому сарафані, яка лежить на газоні за кілька метрів і читає роман "Витончене мистецтво забивати на все" американця Марка Менсона.– В библиотеке надо читать.

Сюда люди приходят расслабиться, – кричить майбутня наречена.

Жінку в білому сарафані обіймає аніматор у костюмі зебри.– Давай сфотографируемся, красавица, – каже з кавказьким акцентом.– Руки прибери, – відбивається та і несе букет волошок на вулицю Інститутську.

У прозорому пакеті – три лампадки і солом'яні ангели.– Знала трьох людей із Небесної сотні.

Приходжу сюди раз на півроку, коли приїжджаю до Києва, – розповідає 44-річна Марія Володимирівна, вчителька з Волині.

– Учора привезла свій клас на екскурсію.

Поки вони з батьками по Дніпру катаються, вирвалася на Майдан.

2013-го написала заяву на відпустку і приїхала сюди 2 грудня з чоловіком.

Думала, ті розстріли назавжди перетворять Майдан на місце паломництва.

Ялинку звідси забрали, а бариги осталися.

Одні спиртне продають, другі – бухають.

Там, де тіла лежали, поляни накривають.

Мені тут навіть у спеку ковток води в горло не лізе, а вони водку п'ють, – запалює лампадку біля портрета Романа Сеника, який отримав важке вогнепальне поранення під час штурму на вул.

Михайла Грушевського 22 січня 2014-го.– Три роки тому овдовіла.

Чоловік хотів їхати в АТО, я не пускала.

Боялася, бо мав хворе серце.

Додому повернувся.

А за два місяці – інфаркт.

На 40-й день після смерті Вася приходив додому востаннє.

Я прокинулася, бо почула, що хтось є на кухні.

Забігла – там ні душі.

Діти пішли на уроки.

А на столі стоїть його чашка.

Хоч ніхто, крім нього, ніколи не виймав її з серванта.

Спочатку злякалася, а потім заспокоїлася.

У хаті запахло ладаном.

Після того як Васі не стало, я ніч люблю більше за день.

Бо він сниться – і я забуваю, що ми не разом.

За місяць до смерті з дачі притарабанив відро смородини.

Наварила варення.

А їсти не можу.

Бо ті ягоди пам'ятають його руки.

Чоловік у подертих джинсах спускає в підземний перехід ящик мінералки.

Звідти тхне сечею і смаженою куркою – на сходах вечеряє безхатько.

Чоловік зустрічає знайомого.

Ставить воду на землю, витирає піт, подає товаришу руку.– Я не поняв, а ти чого ще не в Німеччині? Танька казала, що звалив після виборів.– Не зміг.

Документи не готові.

Чекаю дозвіл на роботу.– Чого тікаєш? Ти ж так агітував усіх за Зеленського.

Твій кандидат переміг.– Розчарувався.

Він мужик непоганий, але його нова команда – зі старими рожами.– Цій країні потрібен Зеленський як покарання.

Щоб навчилися дорожити демократією і свободою слова, бути стриманішими.

Щоб підняти Україну, багато не треба.

Просто перестаньте красти.

Але ці не перестануть.

Ти думаєш, чого "регіонали" в Україну повертаються? Щоб вивезти те, що не встигли 2014-го.

Ну, давай, удачі тобі.

Як влаштуєшся в Німеччині, дай знати.

Може, і ми до тебе на півроку вирвемося.