"Правнук робить у Росії на тракторі. Дурять його, не все виплачують"

main image main image

"Правнук робить у Росії на тракторі. Дурять його, не все виплачують"

— Живу за 2 кілометри.

Взяла цімборов (ціпок.

— ГПУ), зонтик та й притьопала під дощем, — говорить 88-річна Олена МАЦОЛА.

Прийшла в магазин у селі Колочава Міжгірського району Закарпаття поповнити мобільний.

Знає багато місцевих пісень.

Виступає на фестивалях, що влаштовують у селі.Центр Колочави рясніє вивісками магазинів і ресторанів.

Тут стоїть бронзовий пам'ятник заробітчанам — похилена і сумна родина з клунками.— У сусідки корова отелилася.

Продала її з телям і пішла на заробітки, — розказує Олена Мацола.

Тут стоїть бронзовий пам'ятник заробітчанам — похилена і сумна родина з клунками.— У сусідки корова отелилася.

Продала її з телям і пішла на заробітки, — розказує Олена Мацола.

— Муй правнук робить в Росії на тракторі.

Дурять його, не все виплачують.

Інший правнук у Чехії садить ліс.

А далі косити буде.

Добре робить, але й файно заробляє — не менше тисячі доларів у місяць.

Колочаву називають найдовшим селом в Україні — має протяжність 15 км.

Живуть 5 тис.

людей.

Протягом історії належало різним державам.

Тут жили угорці, румуни, чехи.

На початку ХХ ст.

кожен десятий колочавець був євреєм.— Добре запам'ятала мадярів, — згадує Олена Юріївна.

— Писати вмію по-мадярськи, багато слів знаю.

Десь до четвертого класу нас у школі по-їхньому вчили.

Мадяри ходили горді.

За них строго жилося.

Не було п'яниць на дорозі.

За це били.

Злі були.

Носили капелюхи з перами.

Зараз мадярів у Колочаві не є.

Після війни пішли на родіну.

Колись українці зі своїми більше спілкувалися, а я з євреями дружила.

У школу з ними ходила.

Там треба було встати і молитися.

Поки ми читали молитву, вони мовчки стояли.

Мала сусідок єврейок.

Розкладала їм у суботу ватру, бо в цей день їм цього робити не можна.1938-го до нас прийшли "з січі" (загони "Карпатської Січі" незалежної української держави Карпатська Україна, які боролися проти угорського панування.

— ГПУ).Навчили нас патріотичного вірша.

Мала років 7, а досі пам'ятаю.

Жінка читає напам'ять поезію про синьо-жовтий прапор.— У школі дуже добре ся вчила, — продовжує жінка.

— Мені казали, що могла би бути вчителькою.

Але не мала возможності.

Батька забрали на війну.

Лишилася старшою для трьох сестричок і братика.

Пережили війну на картоплі.

Мали трохи муки.

Німці, як звідси забиралися, то били всіх до смерті.

Ми до землі поприлягали.

Всіх скидали в окопи, щоб вже й не встали.

Батько прийшов з війни інвалідом — віз переїхав йому ногу.

Я пряла, ткала, ходила до людей землю копати — так і жили.

Потім пішла у колгосп, пізніше — у магазин прибиральницею.

Богу дякувати, що там п'яницею не стала, бо біля водки була.

Інші спивалися.

Після Другої світової війни Олена Мацола одружилася.

Чоловіка поховала 63 роки тому.— На весілля запросилид двісто гостей.

Приготували голубці, ріпу (картоплю.

— ГПУ), бринзю, огурки квасні.

Замість весільних колачів — пончики.

Два дні гуляли.

Гості співали, плескали і кричали "Горько!", щоб ми поцілувалися.

А я була не дуже опитна.

Думаю: що то вони кричать?1956 року чоловік пішов працювати лісорубом в Івано-Франківську область.

Його разом із сімома іншими бандіти спалили в колибі.

Один тільки вижив.

Попечений весь.

Маю від чоловіка дочку.

Живе зі мною, чоловіка поховала.

Маю восьмеро внуків, п'ятеро правнуків і двоє праправнуків.

Була на весіллі у правнучки.

Подарила 100 доларів ще й подарочок.

Урвала з того, що напарувала собі на останні дні.

Треба скласти на похорони мало.

Бо як ся отправити на тот світ без грошей?В Олени Юріївни дзвонить телефон у чорному пакеті.

Це подруга.

Домовляються, що завтра йтимуть на службу до церкви.— Сьогодні буду плести на іглицях внучку капці, — каже жінка.

— Уже виплела троє пар, стоять.

Думаю, виплету ще й четверті.

Може, Іванко за мене свічку запалить колись.

Каже: "Ай, не вмирайте, бабко, ще жийте".