— Митрофан Маркович торік восени помер.
За п'ять місяців до цього поховав рідну сестру.
Певно, вона його й забрала з собою.
Чоловіку було 80 років.
Чотири місяці не дожив до нашого "золотого весілля" (50 років у шлюбі.
— ГПУ), — каже 68-річна Лідія Ковалюк із села Бриків Корецького району на Рівненщині.Її чоловік Митрофан Ковалюк передплатив "Газету по-українськи".
Дружина відправила копію квитанції на адресу редакції.
Подружжя виграло 500 грн.
Гроші вдова отримала після смерті чоловіка.— Він любив читати, тому й виписував "Газету по-українськи".
Я завжди заповняла квитанцію на передплату, а він оплачував зі своєї пенсії.
Коли відправляла квитанцію на розіграш, люди на пошті сміялися: "Тітко, нічого з того не буде".
А як виграла, не вірили, що мені їх виплатять.
Я так само сумнівалася.
Але гроші отримала.
Тепер куплю на них цукор.— Ми з чоловіком — із сусідніх сіл.
Він із Черниці, а я з Крилова, — говорить Лідія Тимофіївна.
— Я після восьмого класу пішла в колгосп на роботу.
Сапала буряки.
По 3–4 гектари треба було виполоти.
А восени убирати до морозів.
Було, сніг мете, а ми сидимо на кагатах, чистимо цукрові буряки.
А тепер викручує ноги та руки.
Платили нам у середині 1950-х мало.
Давали 30 карбованців і пару мішків цукру.
Потом цукру щороку добавляли.
А наприкінці існування колгоспу давали аж по 15 мішків.
Ми за нього жили.
Продавали, щоб купити щось з одягу чи якихось круп і порошку.— Митрофан робив комбайнером.
Виростили двох дочок і сина.
Всі вже одружені.
Найстарша Алла 30 років живе в Іркутську.
Середуща Лариса — з сім'єю в Користі, а син Володя з невісткою — біля мене.
Маємо п'ятеро внуків.