"Стали в чергу два місяці тому, а до лікаря досі не потрапили"
"Стали в чергу два місяці тому, а до лікаря досі не потрапили"

"Стали в чергу два місяці тому, а до лікаря досі не потрапили"

— У Канаду ми переїхали після двох років невдалих заробітків у Польщі.

Рік вивчали інформацію — які треба документи, історію країни, цікавилися роботою, — розповідає 23-річна Наталія Малісевич із села Листвин Овруцького району на Житомирщині.

Переїхала з чоловіком 29-річним Євгенієм у Канаду три місяці тому.

Оселилися у провінції Нью-Брансуік.— Перебратися вирішили торік.

Для виїзду мали підготувати пакет документів.

Потрібен був міжнародний сертифікат на знання мови.

Канадських роботодавців шукали в інтернеті.

За місяць знайшли підходяще місце.

Відправили резюме.

За кілька днів нам відповіли й попросили ­надіслати документи.

Робочу візу чоловікові зробили за запрошенням фірми, що бере його на роботу.

Але нюанс такий, що я можу бути лише туристом.

Коли сідали в боїнг, впало у вічі , що на борту брудно.

Здавалося, цунамі пройшлося по літаку.

У аеропорту Торонто вразила неймовірна кількість літаків, які злітали одночасно з кількох смуг.

А навкруги — сіре поле й одноповерхові будинки.

Нью-Брансуік — невелике місто.

Тут живуть 16 тисяч людей.

Розмовляють англійською та французькою.

Спершу поселилися в готелі.

До нас приставили супровідницю.

Жінка допомагала в пошуках квартири й авто.

Житло здають винятково з першого числа місяця.

Оголошення про оренду будинку чи квартири люди вивішують на парканах.

Перше житло без меблів і техніки зняли за 800 доларів (15 тис.

— ГПУ).

Сюди ж входила оплата комуналки.

Вода тут безкоштовна.

У місті здають в оренду великі маєтки, що переробляють у кілька квартир.

Ми зняли квартиру-студію з великими вікнами від підлоги до стелі.

Її переобладнали в колишньому спортивному магазині.

Пізніше дізналися, що апартаменти з меблями можна орендувати дешевше.

Емігранти купують житло в кредит на 20–25 років під 3–5 відсотків річних.

У середньому в нашому місті коштує 120–230 тисяч доларів.

У великих містах Торонто чи Оттава ціни сягають за мільйон-два.Єдиний недолік міста — немає поряд із домом супермаркетів.

Найближчий до нас за 15 кілометрів.

Раз пройшлися з пакунками й почали шукати авто.

Тут важко знайти доглянуте.

У них возять собак, котів.

Якщо десь подряпали верх, балончиком заґрунтували і так із плямами їздять.

Люди не заморочуються цим.

Можуть мати розкішний маєток, а машина — тарадайка.

Для них — це не показник статку.Із купівлею авто нам пощастило більше.

"Хюндай елантру" 2010 року взяли за 4 тисячі доларів.

Вона з автоматичною коробкою передач, кондиціонером, не бита і не ржава.

Знайшли машину за оголошенням у сусідньому місті.

Хоча про продаж авто місцеві теж вивішують інформацію на парканах.

Нашу продавав 92-річний чоловік, який у 84 роки купив її з салону і майже не їздив.

У центрі підтримки емігрантів нам оформили медичну страховку.

За неї не платили.

Завдяки їй можемо лікуватися в будь-якого спеціаліста, за винятком офтальмолога і стоматолога.

Проблема із сімейними лікарями.

Стали в чергу два місяці тому, а до лікаря досі не потрапили.187 000 гривень треба мати для виїзду в Канаду.

При перетині кордону потрібно 4 тис.

канадських доларів — 75 тис.

Якщо в Канаду запрошують висококваліфікованого спеціаліста, то слід везти 15 тис.

канадських доларів — 280 тис.

грн, на спеціаліста і по 47 тис.

грн на кожного наступного члена сім'ї.

Українці витрачають майже п'ять років, щоб заробити гроші на еміграцію в Канаду."У Макдональдзі працювала на грилі.

Часто обпікала руки"— В Україні вивчилася на юриста.

Але роботу знайти не змогла.

Влаштувалася адміністратором у торговельному центрі.

Батьки підштовхували поїхати на роботу за кордон разом із чоловіком.

Мовляв, молоді, дітей ще не маємо.

Розглядали Чехію.

Паралельно дізнавалися шляхи, куди ще можна виїхати, — говорить 23-річна Наталія Малісевич із села Листвин Овруцького району на Житомирщині.— Чехія не підійшла.

Візу видавали лише на три місяці, а коштувала майже 360 доларів.

Списалися з товаришем, який працював у польському місті Катовіце.

Допоміг із запрошенням.

Як приїхали, сказав — фірма закривається.

Роботи немає.Розговорилися біля автобуса з чоловіками, які їхали додому в Україну.

Вони допомогли влаштуватися на автозавод.

Чоловіка взяли водієм.

Я збирала запчастини до машин.

Іноді руки німіли, що не могла одягнутися.

Жила за 20 кілометрів від роботи.

Уранці щастило, що чоловік завозив машиною.

Назад добиралася автобусом із пересадками 2 години.

За півроку віза закінчилася.

Коли повернулися вдруге, мене поставили за агрегат, який бився струмом і летіли іскри.

Відмовилася працювати.

Просила дати іншу роботу.

Натомість звільнили.

Чоловік запропонував піти в "Макдональдз".

Там у колективі — одні поляки.

Усі дивилася на мене оціночно.

Працювала на кухні з грилем.

Часто обпікала руки.

Не витримувала цього.

Коли чоловік забирав із роботи, питала — навіщо сюди приїхали.

Що тут робимо з вищою освітою.

Коли їхали додому на різдвяні свята, вперше він запропонував переїхати в Америку чи ­Канаду.

Источник материала
Поделиться сюжетом