Тренер хокейної збірної Ігнатьєв: Важливо, якими будемо не на льоду, а за його межами

З 12 грудня у Києві відбуватиметься чемпіонат світу з хокею серед молоді до 20-ти років у дивізіоні 1В.

Українська збірна спробує підвищитися в класі в суперництві з угорцями, поляками, французами, італійцями та естонцями.

І переможний досвід у наших хлопців теж є.

Адже не далі як навесні 2018-го юніорська збірна України до 18-ти років виграла домашній чемпіонат світу.

Саме ці хлопці на чолі з тренером Олегом Ігнатьєвим складуть кістяк нинішньої команди U20.

З тією лишень різницею, що в той час більшість хокеїстів ще тренувалися разом, а зараз виступають у різних клубах і чемпіонатах.

Як під специфічний гумор «Кварталу» хокейний чемпіонат презентували.

Треба забути те, що було півтора роки назад.

Це вже історія, - каже Олег Ігнатьєв.

- Треба рухатися новим шляхом.

Зібрати хлопців на домашній чемпіонат буде не складно.

Складніше підвести їх до змагань в однакових кондиціях.

Важко сказати, в яких фізичному стані, ігровій формі та в якому тонусі гравці приїдуть.

Хлопці вже знаходяться в різних клубах, в усіх різна ігрова практика.

Хтось грає мало, а хтось навпаки переграє.

Іншими словами, головне завдання тренерського штабу перед домашнім чемпіонатом світу – зробити з хокеїстів однорідний колектив, здатний виконувати колективну роботу.

Як відомо, певні вікна для підготовки команді створили.

Цього, звісно, мало, але будемо використовувати кожну нагоду.

На початку листопада, 4-6 числа візьмемо участь у турнірі в Броварах.

Нашими суперниками будуть збірні Польщі, Литви і Білорусі.

Ще дев’ять днів на підготовку буде в грудні.

Перед самим чемпіонатом.

У цьому відрізку маємо збалансувати, закумулювати ту модель гри і моральної підготовки хлопців, які нам потрібні для досягнення результату.

Люди, які виступають у Північній Америці, будуть на листопадових зборах?.

Усе залежатиме від стану їхнього здоров’я.

Певен, що всі, хто буде знаходитися в ігрових кондиціях, приїдуть.

Знаю, що хлопці приїжджають до лав збірної з радістю і великим бажанням.

Відчувається, що хокеїсти довіряють саме вам.

Звичайно! Ми ж прожили 15 років разом, щодня спілкувалися.

Нерідко це дає зворотній ефект – люди після такого часу починають ненавидіти тренера.

Думаєте, у нас усе було гладко? Були непорозуміння, сварки.

Але це побут.

Розумні люди не тримають образ і швидко відходять.

Тим паче, що ніхто нікого й не ображав.

Робочі моменти, яких не бракує в кожному колективі.

Мені приємно, що після такого тривалого часу людські стосунки з усіма хлопцями залишилися прекрасними.

Тренер і його вихованці.

Рік тому більшість представників колишньої юніорської збірної вже спробувала себе на молодіжному рівні, на чемпіонаті світу в дивізіоні 1В в Польщі.

Прописку тоді зберегти вдалося, але не більше того….

Головним нашим суперником у Тихи були ми самі.

У нас тоді не було цілісності, не було колективу, не було команди.

Це основна причина нашого невдалого виступу.

Тому я й зараз кажу, що важливо навіть не те, які ми будемо на льоду, а те, якими будемо поза його межами, наскільки нас буде об’єднувати мета, наскільки ми будемо єдині, наскільки ми будемо розуміти завдання морально й психологічно.

Це впливає на те, наскільки зможемо виходити і віддаватися грі.

Бо кожен матч треба виривати на зубах, витягувати на жилах, показувати бійцівські риси і характер.

Але мені важливо, щоб гравці не лише билися і викладалися, а й думали на майданчику.

Хокей – командна гра.

Результат залежить від того, наскільки команда готова переносити тренерську думку на лід.

За середнім віком у Тихи українська збірна була наймолодшою.

Здається, на такому рівні це ще має значення….

Повірте, що в Польщу рік тому поїхали найсильніші на той момент.

Ми не дивилися на вік, але між двома рівними виконавцями віддавали перевагу тим, хто молодший.

Працювали на перспективу, щоб хлопці пройшли певний етап підготовки, отримали практику виступів на такому рівні.

Угорщина, Польща, Італія, Франція, Естонія – ці суперники ще здатні вас чимось здивувати чи вам про них відомо все?.

Звичайно, ми їх знаємо, зустрічалися протягом двох останніх років неодноразово.

Та це й не має значення, адже критерії вимог у сучасному хокеї однакові для всього світу, будь то Північна Америка чи Україна.

Треба концентруватися на своїй грі, усувати недоліки і все буде гаразд.

Визначальну роль під час київського чемпіонату світу відіграють ті складові, про які я сказав вище.

Півтора роки тому, на старті юніорського чемпіонату світу очолювана вами збірна трохи знітилася, коли вперше вийшла на лід київського Палацу спорту перед заповненими трибунами.

Це була одна із причин поразки від Японії.

У ході турніру цей емоційний стан ви подолали.

Чи не виникне такої проблеми повторно?.

Провести за сім днів п’ять матчів – то немов прожити маленьке життя.

Або пробігти марафонську дистанцію.

Тому треба враховувати кожну дрібницю, яка стосується кондицій хлопців, ігрового тонусу й емоційну складову.

Трибуни мають нам допомагати, а не бути додатковим вантажем.

Так було півтора роки тому.

Певен, так буде й зараз.

Значна частина цієї збірної з вами на чолі представляє харківську школу, яка має давні конкурентні стосунки з київською.

Через те є відчуття, що не всі тут, у столиці сприймають ваші успіхи з радістю….

Якщо щось таке й є, то я не звертаю на це уваги.

Мене більше бентежить проблема розвитку дитячого хокею в країні загалом.

Нам треба звертати увагу не на внутрішні чвари, а на популяризацію і розвиток дитячо-юнацьких шкіл, які знаходяться в плачевному стані.

Ця проблема з кожним роком стає гострішою.

То не таємниця, що вибір у вас обмежений.

З 25-ти людей вибрати 22-х не складно.

На жаль, так було протягом всього часу, відколи працюю зі збірними.

На хороших хокеїстів у нашій країні великий дефіцит.

Доводиться обирати бійців, спроможних вийти і закрити грудьми амбразуру в кожному матчі.

Іван Вербицький, «Главком».