"Більшовики тікають із залізничної станції. Українці беруть її майже без втрат"

Армію Української Народної Республіки називали "лицарями абсурду"Наприкінці 1919 року армія Української Народної Республіки опинилася у "трикутнику смерті" – між польськими, білогвардійськими і більшовицькими військами.

Починалися холоди, лютувала епідемія тифу.

Велика частина вояків була інтернована в польські табори.

На території України залишалися близько 10 тис.

Боєздатних – 2,5 тис.

Головний отаман військ УНР Симон Петлюра хоче домовитися з поляками про спільний похід на більшовиків.

Взамін ті вимагають приєднання східної Галичини та п'яти волинських повітів до Польщі.

Щоб зберегти незалежність УНР, Петлюра погоджується.

Але через це між урядами УНР та ЗУНР виникає конфлікт.

Галицька армія залишає розташування українських військ і зливається з білогвардійською генерала Денікіна.

Ускладнює становище отаман Омелян Волох.

Він викрадає скарбницю армії УНР і втікає разом зі своїми гайдамаками до більшовиків.

Симон Петлюра їде у Варшаву домовлятися.

Військо готується до походу.

Очолює його генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко.

Вояки називають його "дідусем", хоча на той момент йому було 42 роки.

Поранений під час Першої світової війни – не діяла права рука.

Омелянович-Павленко має досвід командування Галицькою армією та Запорізьким корпусом.

На початку грудня 1919-го він очолює партизанський рейд, що ввійшов в історію як Перший зимовий похід.

Виступає перед вояками.

Каже, що йти в запілля до білих і червоних – рішення добровільне.

Вирушають трьома групами – Запорізькою командує Михайло Омелянович-Павленко, Волинською – генерал-хорунжий Олександр Загродський, а Київською – генерал-­хорунжий Юрій Тютюнник.

Загродський був командиром Дорошенківського полку під час операції армії УНР зі звільнення Донбасу навесні 1918-го.

Юрій Тютюнник очолював частину Вільного козацтва, що налічувала близько 20 тис.

Добровольці, які зголошуються йти в рейд, погано забезпечені зброєю, ліками та одягом.

Хворіють на тиф, їдуть на возах обозу.

Пізніше в мемуарах називають себе "лицарями абсурду".

Розуміють, що похід 1919-го потрібен для збереження ядра української армії.Найбільш боєздатний – 1-й кінний полк Чорних запорожців або "чорношличників".

Вони виконують найнебезпечніші операції.

Їх очолює полковник Петро Дяченко.

Запорожці шиють чорний прапор і малюють на ньому череп, кістки і напис "Воля або смерть".

Вони не беруть полонених.

Серед ворогів про Чорних запорожців ходять легенди.

У рейді є жінки.

П'ятьох нагороджують жетоном ордена Залізного хреста "За Зимовий похід і бої".

Записані вони як сестри-жалібниці – санітарки й помічниці військових лікарів.

Часто беруть у руки зброю.

Серед них Харитина Пекарчук – кримчанка польського походження, очолює санітарний потяг.

Рухаючись тилами двох окупаційних російських армій, учасники Першого зимового походу агітують населення.

Знають, що більшовики поширюють чутки, ніби української армії вже не існує.

Мають довести протилежне.

Похід починається 6 грудня 1919-го з "трикутника" Любар – Нова Чортория – Миропіль на Житомирщині.

Трьома колонами армія УНР рухається в бік Черкащини.

Під час походу командування реорганізовує частини, з'єднуючи їх в окремі групи й дивізії.Трагедією завершується бій із білогвардійцями у другій половині грудня 1919 року біля села Старий Животів (тепер Оратівський район на Вінниччині.

– Країна).

У сутичці гине майже вся 3-тя Залізна стрілецька дивізія.

Далі армія УНР рухається в бік Полтавщини.

Переходять Дніпро.

Дні відпочинку вояки використовують для поширення агітаційних матеріалів.

В Умані друкують 20 тис.

екземплярів газети "Україна" та 200 тис.

відозв для різних груп населення й окремо – для вояків добровольчої армії Денікіна.

Ці матеріали допомагають командуванню армії УНР збирати сили для всеукраїнського антибільшовицького повстання.

На нього покладає надії уряд УНР, який готує спільний із поляками наступ.

За зиму запаси ліків, набоїв і теплого одягу майже вичерпуються.

Виживають завдяки допомозі місцевих людей.

Лишаються ночувати в хатах, їх годують і лікують.

На той час багато українців бачать і відчувають на собі політику червоного терору.

Не хочуть пов'язувати своє майбутнє з більшовиками.

На півдні України селяни піднімають антибільшовицькі повстання.

Армія УНР у Першому зимовому поході має координаційний штаб, який налагоджує контакти з проукраїнськими отаманами.

В лютому його представники навідують Холодний Яр на Черкащині.

Домовляються про спільні дії з місцевими повстанцями.

З другої половини березня вояки під командуванням Омеляновича-Павленка здійснюють бойові операції на Миколаївщині, Кіровоградщині та Черкащині.

Ведуть бої за Ольвіопіль, Гайсин, Умань, Тальне, Первомайськ та Голованівськ.

Звільняють їх.

Роблять це завдяки тактиці командирів, рішучості бійців та допомозі місцевого населення.

Війська постійно маневрують і швидко долають великі відстані.

Під час ночівлі виставляють навколо населених пунктів охорону.16 квітня 1920 року відбувається один із головних боїв Першого зимового походу – за вузлову залізничну станцію міста Вознесенськ на Миколаївщині.

Там розташований військовий склад.

Армія критично потребує зброї та набоїв.

Військо стомлене і погано орієнтується на місцевості, командування не знає точну кількість ворога.

Михайло Омелянович-Павленко проводить операцію, в якій головну роль грає кіннота – Чорні запорожці та Кінно-гірський дивізіон полковника Олекси Алмазова.

Більшовики тікають із залізничної станції.

Українці беруть її майже без втрат.

Захоплюють базу боєприпасів 14-ї радянської армії й переозброюються.

Перемога закріплює віру у власні сили та успіх Першого зимового походу.

У Володимирівці, біля теперішнього Кропивницького, до армії УНР приєднується отаман Андрій Гулий-Гуленко із загоном.

У Бірзулі на Одещині долучається Перша кінна бригада отамана Едмунда Шепаровича.

Вона входила до складу Червоної Української Галицької армії, але підняла повстання проти більшовиків і перейшла до українського війська.

Армія УНР стає вишколеною і добре озброєною.

Часом виникають суперечки між солдатами і старшиною.

Перші бояться, що уряд їх покинув.

Михайло Омелянович-Павленко підтримує бойовий дух.

Наприкінці квітня 1920-го до штабу армії приїжджає міністр УНР Ісаак Мазепа.

В Ольгополі на Вінниччині відбувається нарада – вирішують рухатися в бік Ямполя на Дністрі.

6 травня 1920 року там з'єднуються з військами під проводом Симона Петлюри.

Похід досягає успіху – нагадує людям, що їхнє військо й уряд діють, про них пам'ятають.

Бійці Зимового походу стають основою реформованої армії УНР, що продовжила боротьбу за українську державність.

Вояки армії УНР подолали близько 2,5 тис.

км і провели близько сотні боїв із білогвардійцями та більшовиками.

Для учасників походу розробили Залізний хрест "За Зимовий похід і бої".

Це єдиний бойовий орден Армії УНР."Це була боротьба разом із народом і за народ.

Армія ні разу не схилила національного прапора.

Вояків у Зимовім поході називали "ферментом нації".

Як бродіння в хімічнім процесі потрібне для утворення нової сполуки, так українська армія своїм славним походом сприяла кристалізації бажань, віри й надії українського народу біля однієї ідеї – Самостійної України, держави вільного народу", –Ісаак МАЗЕПА (1884–1952), міністр внутрішніх справ Директорії Української Народної Республіки.