Днями новий голова Інституту національної пам’яті Антон Дробович на засіданні комітету Верховної Ради окреслив свою «концепцію», бачення подальшої роботи інституції під його керівництвом.
У цьому контексті прозвучали прізвища знаних «героїв» Казимира Малевича і Валерія Лобановського.
Я не збираюся аналізувати чи критикувати нове бачення історичної пам’яті від пана Дробовича, бо, власне кажучи, там по суті й нема що аналізувати.
Ясна річ, нова влада і новий директор мають право на формування власної стратегії для Інституту національної пам’яті, але важливо, щоб це стосувалося саме історії й національної пам’яті.
Бо наразі складається враження, що головною метою пана Дробовича стане «популяризація».
Чи саме для цього було створено УІНП? Поставмо питання взагалі руба: чи функцією Інституту національної пам’яті є об’єднання суспільства? Можливо, краще створити іншу урядову інституцію – Інститут об’єднання, який гедоністичними методами шукатиме спільне для українців з різних регіонів? Думаю, у цій сфері пан Дробович міг би себе проявити.
А ось Інститут національної пам’яті має іншу мету: досліджувати українську історію, казати правду про сто разів перебрехані факти, руйнувати імперські стереотипи, говорити правду.
Тобто – sic! – УІНП має популяризувати саме правду, а не постаті, які можуть об’єднувати.
У цьому – величезна різниця.
Лобановський і Малевич – це, безумовно, позитивні постаті, але так само більшість українців позитивно сприймають видатну акторку Мілу Йовович, яка народилася в Києві.
То що, будемо тепер популяризувати її? Випустимо її плакати в жовто-блакитному купальнику? Чи є якісь креативніші ідеї для об’єднання українського суспільства?.
У постколоніальному суспільстві, частина якого все ще живе у полоні імперських міфів і споживає інформацію із закордонних пропагандистських ЗМІ, функція урядової інституції, що займається національною пам’яттю, ? шукати правду, говорити про неї, формувати український погляд на історію.
Так, це може комусь не подобатися, але саме такою є функція УІНП, для інших цілей – треба створювати інші інституції.
І ще одна цитата пана Дробовича: «Велика увага буде приділятися подальшій роботі по знаходженню спільної мови з нашими сусідами, з якими ми не знаходили спільної мови».
Нагадаю, що зовнішньою політикою в Україні займається Міністерство закордонних справ.
Як казав Квітка-Основ’яненко: «Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся».
Хотів би я побачити знаходження спільної мови між Угорщиною й Румунією про Тріанон, наприклад!.
У сухому залишку треба констатувати, що ідеї й плани у пана Дробовича цікаві й позитивні, от тільки вони ніяк не стосуються статутних цілей Інституту національної пам’яті.