Паризька мирна конференція: як 100 років тому Україна "не вмістилася" на карті Європи

Втім, під час "ремонту" Європи виявилося, що для Української держави місця там не знайшлося.

Ані прагнення українців до об'єднання, ані намагання достукатися до делегацій Паризької мирної конференції ні до чого не призвели.

Українські землі були поділені між кількома державами.

Безперечно, "вироки" подіям тих років мають виносити історики.

Інші ж можуть лише згадувати – і вчитися на досвіді минулого.

З нагоди 100-річчя від закінчення Мирної конференції 5.ua нагадав деякі факти про її роль у долі Української держави.

На поч.

ХХ ст.

Польща намагалася переконати всіх, що Україна створена в інтересах німців та австрійців.

Підсумком Паризької мирної конференції стало утворення незалежної Польщі, площа якої була понад 50 тис.

кв., а населення – 14 млн осіб.

Її кордони охоплювали частину німецьких, чеських, українських земель.

Польща, як новоутворена держава, була однією з учасниць Паризької мирної конференції.

Щоб отримати офіційне запрошення на конференцію, відстояти національні інтереси і державність українців, УНР та ЗУНР доклали значних зусиль.

Та їхнє звернення залишилися поза увагою організаторів.

29 грудня 1918 р.

УНР направила до Парижа Надзвичайну дипломатичну місію, яка з великими труднощами дісталася Франції лише 20 січня 1919 р., після початку роботи конференції.

Українська делегація прибула без формального запрошення, тому не була визнана і могла розраховувати лише на неофіційні зустрічі з іншими делегаціями.

2 дні потому, 22 січня 1919 року, УНР і ЗУНР проголосили Акт Злуки.

Обговорення наслідків розпаду Російської імперії та Австро-Угорщини не враховувало українських інтересів.

Політика щодо України формувалася на основі підтримки країнами Антанти польської сторони під час українсько-польської війни 1918-1919 рр., а також надання допомоги російським білогвардійським арміям Денікіна та Врангеля.

Польща намагалася переконати учасників, що утворення незалежної України цілком в інтересах німців та австрійців, а самі українці мають пробільшовицькі настрої.

Прагматичні міркування, що суперечили міжнародному праву, визначили долю західноукраїнських земель до закінчення Другої світової війни.

Втім, і пізній приїзд делегації до Парижу був одним із прорахунків української зовнішньої політики.

21 січня 1919 р.

на Мирній конференції вже розглядали питання територіальної належності Східної Галичини.

Наступного дня державним утворенням, які боролися за незалежність від Росії, повідомили про необхідність з'явитися 15 лютого на конференцію на Принцевих островах у Мармуровому морі.

Єдиний представник УНР Г.

Сидоренко не міг через поганий зв’язок повідомити про це українському уряду (який уже залишив Київ під натиском більшовиків).

Він дав згоду на участь у конференції.

Але зібрання не відбулося, бо провідні європейські діячі й лідери Білого руху були проти присутності на ньому більшовиків, які хотіли направити туди своїх дипломатів.

25 червня 1919 р.

Найвища Рада Паризької мирної конференції дозволила Польщі окупувати Східну Галичину до річки Збруч, що повністю ліквідувало державне існування ЗУНР.

Пізніше конференція послів Антанти ухвалила приєднати Східну Галичину до Польщі на умовах автономії краю, політичної, релігійної та особистої свободи його населення (що не було дотримано).

Українські землі розділили між чотирма державами: Наддніпрянська Україна - окупована більшовиками та включена до складу СРСР; Галичина та Західна Волинь – до складу Польщі; Північна Буковина та Південна Бессарабія – до Румунії, а Закарпаття – до складу Чехословаччини.

Цікаві факти.

У документі, складеному 21 січня 1919 Держдепом для делегації США на Паризькій мирній конференції, була географічна карта, на якій Білорусь, Україна, Кавказ, Сибір, усі середньоазіатські області та країни Балтії набували статусу самостійності.

Ось так на тій карті виглядали кордони України.

Перші звернення української делегації виявилися невдалими.

Всі документи носили суто інформативний характер.

Українська делегація була зовсім не підготовлена: жодного проєкту документів англійською й французькою мовами напередодні поїздки до Парижа вона не склала.

І тому важко було схилити на свій бік Раду Чотирьох, від якої залежало майбутнє української державності.