Die Zeit: Війна в Україні триває, хоча Росія її заперечує, а українці хотіли б забути

15:17, 18 лютого 2020.

Світ.

16.

Конфлікт на українському Донбасі часто пропадає з поля уваги, але для українських солдатів він ні на секунду не перестає бути страшною дійсністю.

Саша сміється, веде теревені, обіймає свою дружину Дарину.

Саша наливає вино в пластиковий стаканчик.

Він міг би бути простим молодим українцем на вечірці з хорошим настроєм.

Але все це він робить біля могили свого друга Жені.

Круглощокий хлопець був лише на рік молодший від Саші.

Женя мав їдке почуття гумору, міг розповісти два анекдоти за хвилину й любив свою бабусю зі зморщеним обличчям.

Женя завжди тяжко працював.

Він ніколи не забував про День матері, захоплювався модою і музикою.

Женя збирався одружитися, - пише Die Zeit.

За православним віруванням, через тиждень після Великодня живі вшановують пам’ять мертвих.

В цей день цвинтар Яцево у Чернігові стає більше схожим на ринок.

На початку травня 2019 року тут накрили столи, а могили прикрасили квітами.

Трохи далі у невеликій новій каплиці зібралася особлива громада.

Вони оплакують дітей, які загинули на війні.

Військовий капелан, який тільки прибув з передової, провів службу.

Отець сказав кілька слів, солдати тримають фото тих, хто загинув.

Матері витирають сльози з очей.

А місцевий політик оголосив: «Ці чоловіки написали історію сучасної України своєю кров’ю».

Українські прапори розвіваються над могилами.

Люди пригадують й розповідають старі історії.

Саша підняв келих за свого друга.

Він буде багато пити цього дня.

Через свій біль й уїдливе відчуття, яке ніколи не зникне.

Саша одружився, але Женя – ні.

Саша став батьком, чого не встиг зробити його друг.

Саша живе далі, а Женя – ні.

Цього місяця виповнилося вже п’ять років після підписання Мінських угод, які повинні були принести спокій на Схід України і про які домовилися лідери Німеччини, Франції, України й Росії.

В цей час європейці здебільшого забули, що ця війна так чи інакше вплинула на життя 30 тисяч людей на Сході України, поранивши і вбивши понад 13 тисяч людей.

Сюжети в новинах викинули війну із заголовків.

Тепер там літак, який розбився в Ірані, коронавірус, Brexit.

Але війна все ще не скінчилася.

Через 75 років після завершення Другої світової війни і 31 рік після того, як українцям доводилося воювати на радянській війні в Афганістані, на цвинтарі Яцево в Чернігові знову ховають жертв бойових дій.

Тут 52 могили солдатів, над кожною з яких розвивається прапор України.

Саша знає багато з тих, хто лежить тут.

Перед ним могила Жені, який стік кров’ю до смерті на позиції поблизу Дебальцевого.

Зліва від нього – Володя.

З ним Саша потрапив під ворожий вогонь у будинку, отримавши сам серйозне поранення.

Але Володя загинув.

На могилі праворуч ще свіжа земля.

Там похований Микола, який застрелився.

Не виключено, що скоро на чернігівському цвинтарі викопають нові могили й встановлять нові прапори.

По всій країні з’являються алеї героїв так, ніби патріотична слава може якось вгамувати відчай родичів.

Але навіть ті, хто стали героями, перш за все жертви цієї непоясненої війни, яка продовжується вже шостий рік.

Мінські угоди містять 13 пунктів й зухвалу брехню.

Тому що в цьому документі, переговори про який вели канцлер Ангела Меркель і президент Франції Франсуа Олланд з президентами України й Росії у лютому 2015 року, російський лідер Володимир Путін навіть не фігурує як учасник.

Складається враженні, ніби він взагалі не причетний до війни в Україні, яку домовленості повинні зупинити.

Путін нібито не воєначальник, який відправляє солдатів і зброю, а лише «посередник».

Але якщо сторони війни вдають, що вони «посередники», а війна офіційно не оголошена, тоді що буде вважатися перемогою і поразкою в ній? Коли вона закінчиться?.

В другій половині січня 2015 року тисячі українських солдатів билися за стратегічно важливе місто Дебальцеве.

Але їх там поступово оточили.

В оточення потрапив і 13-й батальйон Саші.

Кільце дедалі більше стискалося, Женя загинув, так само як і багато інших бійців.

З плином часу ставало очевидно, що бійня неминуча.

Щоб не допустити її європейська й українська сторони погодилися на компроміси з серйозними наслідками.

По-перше, було порушення.

В той час, коли вся зброя повинна була б припинити стріляти, російські солдати разом зі своїми маріонетками захопили Дебальцеве.

По-друге, домовленості закріпили брехню.

Брехню про те, що на війна, яку на Сході України веде Росія, нібито насправді не конфлікт між двома країнами.

Росіяни називають її «громадянською війною в Україні», європейці – просто конфліктом або кризою.

Навіть в Україні в офіційних документах не так легко знайти слово на літеру «в».

Лише два роки тому український парламент зміг офіційно назвати Росію агресором і окупантом.

Хоча українських солдатів на передовій досі називають «атошниками».

Для Саші війна – це не «операція» і не «криза».

Вона не абстрактна, а близька й жорстока.

Вони товаришували з Женею з ранніх років, зростали на одній вулиці й ходили в одну школу.

Вони запилися до армії в один і той же місяць, а потім служили в чернігівському батальйоні.

Вони стали справжніми бойовими друзями.

На 20-му поверсі будівлі в Києві 31-річний Артем гордо керує «ветеранським хабом».

Тут є великі дивани з подушками, полиці, кавоварки, комп’ютери й офісне приладдя для людей, які прийшли з передової війни з лишилися ні з чим.

В погані дні Артем відчуває вину за те, що не пішов воювати.

Але він радий, що може допомогти найкращим так, як уміє.

Артем Денісов – військовий психолог.

Травмовані ветерани й їхні родичі приходять до нього.

Він також приглядає за сім’ями загиблих з Чернігова.

На перший погляд, його висновок здається суперечливим.

Коли існують центри для ветеранів.

«Солдати йшли на фронт і були героями.

А потім поверталися і ставали проблемами», - пояснює Артем.

На думку військового психолога, суспільству доведеться зіштовхнутися з дуже банальною правдою: війна змінює не лише солдатів.

Бої насправді досить близько.

Від Києва до передової їхати 10 годин.

Але з роками війна стала далеко.

Інколи батькам загиблих солдатів доводиться слухати, як хтось каже їм, що саме їхні мертві діти винні.

Тому що пішли на цю кляту війну.

І що ніхто не хоче про це знати більше.

«Всі вже втомилися від війни», - каже Дарина, дружина Саші.

Подружжя уникає розмов про бої вдома теж.

Вони не говорять про це з дітьми, батьками й друзями.

«Той, хто відчув дотик смерті, не зможе це робити.

Навіщо пам’ятати весь час?» - додає Дарина.

Дослідники психологічних травм стверджують, що люди, які пережили жахливі речі, часто змушені придушувати свій досвід, щоб жити далі.

Але ті, хто так робить, також не можуть відпустити біль.