Тим, хто каже, що Ліна Костенко мовчала

Пишуть, що Ліна Костенко мовчала?

У 2004 році Ліна Костенко виступила з промовою на врученні премії імені Олени Теліги, яку було присуджено Ларисі Крушельницькій за книжку «Рубали ліс».

Тоді її виступ у будинку Центральної ради справив сильне враження на присутніх. Але, на диво, він залишається маловідомим широкому загалові.

Водночас ця промова за своїм змістом і яскравістю ілюструє не тільки силу таланту поетки, а передусім її пророчий дар.

***

З виступу Ліни Костенко на врученні премії імені Олени Теліги (Київ, 1.04.2004)

- Ми оті посмертні маски на нашій історії, ті хрести – ми вже звикли сприймати як якийсь звичний інтер’єр нашої історії, можна сказати – дизайн цього інтер’єру. І ми не вдумуємося в глибину цього кошмару: що за кожною такою посмертною маскою стояла жива- прежива людина. Вона хотіла жити.

Та сама Олена Теліга... Ану, згадайте рядки: „Сьогодні кожний день, кожний крок хотів би бути вальсом”. Це ж молода й красива жінка! „Топчуть ноги радісно і струнко сонні трави на вузькій межі”. Це дуже молода, може, закохана, прекрасна жінка, яка любила життя. І загинула у тридцять п’ять років...

- Згадайте, як Олена Теліга цитувала Донцова, що тільки та нація і ті люди, які здатні на здоровий гумор, на сміх, тільки ті можуть перемагати. І, гинучи, перемагають. А так скиснути, як зараз скиснули українці, то так перемогти не можна.

- І давайте просто не зісковзувати із суті речей, тому що, може, зараз треба інтенсивніше читати, вчитуватись і в статті Олени Теліги. Статтю Олени Теліги „Партачі життя” треба проробити вздовж і впоперек, і в глибину і в висоту. Вона абсолютно про сьогоднішній день, про сьогоднішнє становище України.

Будь-ласка: будь-яка її стаття про жінок, про співвіднесення жінок і мужчин цієї нації. Ви знаєте, це такі розумні слова! Що там сьогоднішні феміністичні фітюльки! Там є жінка, яка відчуває, що таке мужчина.

- А ви знаєте, що у нас зараз робиться з мужчинами? Я зараз скажу грубу річ, нескромно процитую себе із тієї повісті, яку зараз буду друкувати. Там одна жінка, коли у Верховній Раді голосували за Єдиний економічний простір (скільки тоді було – 391 голос?), так персонаж моєї повісті каже: „Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню – вони ніколи не схопляться за зброю!” (Гучні оплески в залі).

- Думаю, що якби були проведені систематичні читання, то там, в Олени Теліги, є все. Будь-ласка: аналогія. Коли у 1942 році О.Теліга прийшла у Спілку письменників України і їх там захопили, то той, хто завідував тоді культурою, сказав, що Спілка письменників нічого не робить і треба міняти правління. Вам це нічого не нагадує? У 1942 році німці-фашисти теж хотіли міняти правління у Спілці письменників України...

- Зараз все менше людей, в яких уособлюється Україна, які готові за неї боротися, в яких є ота цивільна одвага, про яку писала Олена Теліга. І от коли таких людей все менше або у них немає цивільної відваги, через те Україна зараз – ніби як її немає. Вона тане на наших очах. Її демонтують.

Ми за цей час, правда, дізналися дуже цінну річ: що Україна – це не Росія. Боже мій! Це варто було всім гинути, щоби це взнати. Поки що я можу з жахом сказати: докотили Україну до прірви, і поки не з’явиться ота цивільна відвага в людях, доти вона так і буде, ця Україна, декоративна.