/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F201%2F19f2b2ee32d06fa04d853d687028536e.jpg)
Сильна та незламна: особиста історія Галини Клемпоуз, нареченої військовополоненого захисника «Азовсталі»
Наша героїня Галина Клемпоуз — справжній приклад сильної та незламної жінки. Ще будучи студенткою, вона багато волонтерила, потім у 2016 році пішла на фронт — спочатку в добровольчий батальйон, згодом підписала контракт зі Збройними Силами України.
Зараз Галина — солдат запасу та співзасновниця Жіночого ветеранського руху, який займається адвокацією та захистом прав жінок-ветеранок та діючих військовослужбовиць. У 2019 році вона разом з бойовими посестрами відвідала штаб-квартиру НАТО з офіційною дипломатичною місією.
Наречений Галини — боєць полку «Азов», який досі перебуває в російському полоні після виходу з «Азовсталі». Разом з іншими родинами захисників Маріуполя вона щодня бореться за повернення наших героїв і твердо вірить, що одного дня почує: «Кохана, нарешті я вдома».
Як познайомилася з коханим та що пообіцяла йому після початку повномасштабної війни, які емоції пережила, коли стався жахливий теракт в Оленівці, що думає про обміни військовополонених, чого найбільше боїться та хто допомагає триматися зараз — про це та інше Галина Клемпоуз розповіла у відвертій розмові з Лесею Пахариною.
![]()
Привіт, мене звати Галина Клемпоуз, я з Рівненщини. Часто я представляюся «Перлинкою», бо багатьом фронтовим друзям, побратимам я відома саме так, це моє псевдо.
У 2016 році, навчаючись на магістратурі НЮУ на факультеті прокуратури, підписала контракт зі Збройними Силами України. Хоча я була на денному відділенні, ректорат пішов мені назустріч, дозволивши індивідуальне відвідування. Періодично з фронту я їздила до Харкова в університет, так і закінчила навчання.
У вересні 2018 року я була змушена звільнитися з лав ЗСУ. Хоча на той час мала плани і далі продовжувати службу, але ситуація склалася так, що від нещасного випадку загинув мій тато і я не могла залишити маму одну. Я розуміла, що вона переживає великий стрес, і мені не хотілося його додавати тим, що дочка на війні. Я приняла рішення обрати сім’ю, бути поруч з мамою, підтримувати її.
![]()
Мій наречений родом зі сходу України, з 2015 року він проходить службу в «Азові», брав участь у боях на Світлодарській дузі. Він посідає певну посаду, тому я не можу називати його ім’я. Я не хочу, щоб ворог привязував його до мене. Бо, на відміну від мене, всі інші дівчата, які чекають захисників «Азовсталі» з полону, не пов’язані з військовою справою, а я маю особливості своєї діяльності — були моменти, коли я засвітилася успішною у своїй діяльності проти ворога й зараз я не хочу, щоб коханий через мене щось отримав.
Це мій особистий страх. Я постійно хвилююся, що окупанти дізнаються, що я його наречена і скажуть «в тебе ще й наречена нацистка, ану йди сюди палки получати».
Коханий — справжній адреналінщик. Стрибати з моста або з парашутом — це про нього. А ще він дуже любить спорт, займається кросфітом і це дуже помітно. Любить мандрувати, кататися на сноуборді, велисопеді. Багато читає.
![]()
Він дуже закрита людина, яка не підпускає до себе велику кількість людей, але побратими кажуть, що якщо він уже з кимось товаришує, то проявляє себе, як справжній друг. А ще він взагалі неконфліктна людина. Щоб він кричав чи з кимось сварився такого не буває. Він стриманий, дуже спокійний. Він це в собі виховував. І це дуже відчувається, бо в нього вдається стримувати навіть мою емоційність, коли в мене якісь надемоції.
Перебуваючи на «Азовсталі» з пораненням, наречений мав ще сили мене заспокоювати. Хоча це я мала б робити. Але виходило в нас навпаки.
Військовий досвід Галини
Усе почалося з того, що у 2014 році я багато волонтерила. Як із мене тоді жартували — «займалася військовим туризмом», бо крім поїздок на фронт, як волонтер, я, бувало, залишалася з хлопцями, допомагала їм, готувала їсти, звикала до війни. Зараз це я розумію трішки по-іншому, ніж тоді. Тоді це були емоції, «юнацький максималізм», як усі люблять говорити.
![]()
Але я багато чим завдячую командирам, які мені тоді дозволяли перебувати там, бо потім, під час військової служби, мені це стало в нагоді — я вже була морально підготовлена, на все нормально реагувала, звуки вибухів не були для мене чимось новим.
У 2016 році мого побратима дуже сильно контузило. До мене звернулися волонтери, які знали, що я буду їхати в тому напрямку, і попросили приглянути за ним. Я приїхала, почала за ним доглядати і вступила добровольцем у лави ДУК ПС.
![]()
Під час штурму в бою поблизу селища Луганське загинув Василь Сліпак, оперний співак Паризької національної опери. Я була там на позиціях і після того йти від хлопців уже не було ніякого сенсу. Я розуміла, що вже йти від них нікуди й підписала контракт зі Збройними силами України, попередньо погодивши з командиром батальйону моменти з моїм навчанням. Я хотіла його закінчити і вони, як і ректорат, погодилися піти мені назустріч у цьому питанні.
![]()
Так 3 серпня 2016 року я підписала контракт зі ЗСУ.
Будучи ще студенткою, своє рішення піти війни батькам я пояснювала тим, що це мій вибір, що я доросла особистість. Крім того, я виросла в дуже патріотичній сім’ї, я в усьому цьому з дитинства. У моїй родині є значущі постаті в боротьбі ОУН-УПА проти російського гніту тих часів — Сергій (псевдо «Граб») та Ганна Мартинюк (псевдо «Таня»). На честь рідної сестри «Граба», бабусі Галини, назвали мене. Всі ці історії промовлялился за закритими дверима в хаті (через пострадянський страх батьків), коли я зростала. З огляду на це рідні розуміли, що інший шлях я не оберу й пишалися мною.
Коли я тільки підписала контракт, батьки про це ще не знали, я приїхала додому, пояснила, що є питання «цвіту нації» і «сміття нації», я відношу себе до «цвіту» й тому я там. Зараз мені дуже складно, тому що пообіцяла своєму нареченому, що до його повернення я не поїду на війну, тому я чекаю і виконую свою обіцянку.
-
Літопис Української Повстанської Армії т. 23: Медична опіка в УПА -
Літопис Української Повстанської Армії т. 23: Медична опіка в УПА
Знайомство з нареченим
На диво нас познайомила не війна. Це були гори. Я дуже люблю походи, вони мене лікують. Усі мої стреси, усі мої переживання вони забирають і це був один із таких із таких моментів.
![]()
З нареченим у нас є спільний товариш, який, до речі, зараз теж перебуває в російському полоні. Якось узимку він написав мені, що їде з товаришем у Буковель кататися на лижах, запитав хто може їх зі Львову підкинути. Я в той час якраз планувала туди їхати в похід. Тільки трохи пізніше. Але так склалося, що поїхала разом з ними.
Я сіла за кермо, забрала хлопців із ЖД вокзалу й повезла в Буковель. Мій коханий сидів ззаду і я постійно бачила його в дзеркало заднього виду. У певний момент момент посередині маршруту він пристібнувся паском безпеки — дівчина за кермом. Я ще здивувалася, бо ми були пристібнуті, а він ні. Я тоді так посміялася, запитала його «що страшно стало?» (сміється).
Тоді я підвезла їх, а сама пішла у свій похід у гори. Повертаючись назад, заїхала до них. Ми попили чай, поспілкувалися, він розказав, як вони покаталися.
Це було в січні. Згодом, у вересні місяці, він написав про те, що в нього буде відпустка і він би хотів зустрітися.
Тобто півроку тишини й тут хлопець вирішив написати (сміється). Я погодилася. З цього моменту почалося активне спілкування.
![]()
Моя особиста історія, мабуть, полягає в тому, що через те, що я військова, мені досить складно будувати стосунки з цивільними. Я не знаю, як в інших дівчат-військових, але мені складно. У багатьох моментах мені потрібно переступати через себе і вдавати якусь слабку, а це не я. Я не така. Тому я не знаю, як це вдалося моєму коханому, для мене це досі загадка, але він якось зумів своїми словами дати мені зрозуміти свою силу.
Щоб я колись когось послухала й не зробила по-своєму — такого раніше не було.
І коли зараз побратими, повертаючись з полону, кажуть мені, що він сильна особистість, що він усе витримає так само, як і я, що все буде гаразд, це говорить про те, що я зробила правильний вибір. Він сильний, він сильніший за мене. І це для мене дуже важливо.
24 лютого, повномасштабна війна
24 лютого я була в Києві, наречений — у Маріуполі. Ми не змогли побачитися до початку повномасштабної війни і я писала йому, що мені це дуже болить.
Про те, що щось таке може відбутися, я була попереджена своїми друзями, які працюють у певних структурах, тому була готова. Мій найкращий друг Яшка, який загинув у березні в Ізюмі, теж писав мені про те, що це буде, сказав, як готуватися. У той момент, знаючи особливості моєї роботи, як військової, він кликав мене у свій підрозділ. Тому я одразу виїхала з Києва додому на Рівненщину, бо форма і все решта було вдома. Наступного дня я поїхала до Львова, там була частина мого спорядження, мій дрон і так сталося, що там я й залишилася допомагати по волонтерству, бо наречений попросив не йти на фронт.
Це затягнулося настільки, що до травня я взагалі звідти не вилазила. Це була величезна волонтерська робота, я допомагала і в «Повернись живим», і в з United Help Ukraine (це американський фонд). Крім цього, наша волонтерська команда багато чого робила по забезпеченню хлопців на війні.
![]()
Оборона Маріуполя, «Азовсталь»
Коли все почалося ми з нареченим продовжували жити майбутнім, мріяли, що в нас буде будинок, дві машини, я сміялися, що заберу свого пса і ми поїдемо жити в гори, бо маю таку мрію.
Я, як могла, намагалася його абстрагувати звідти, щоб у нього там були якісь надії, мрії, а не тільки думки про смерть і кінець усього, хоча таке теж було.
Коли він перебував на «Азовсталі», то весь час піклувався, щоб я була в безпеці, щоб я не дай Бог не вирішила їхати на війну. І саме дана йому обіцянка «не йти на фронт» й досі стримує мене. Я просто не знаю, як йому вдалося вмовити мене. Він якось переконав мене в цьому, знайшов правильні слова.
Коханий постійно хвилювався за мене. І я не розуміла, як так — він знаходиться в пеклі, поранений, а його хвилює тільки одне — щоб я була в безпеці.
![]()
Ілюстрація: Ani Verta
Аналогічні хвилювання були і у мене. Але я була у Львові, де безпечно відносно всієї України. Коли стався вибух у Львові, то від нього одразу прийшла смска, чи зі мною все гаразд.
«Так, усе добре, не хвилюйся», — писала я.
У відповідь на мої запитання, чи в нього все гаразд, я тільки й читала «все нормально», «все нормально». Хоча він був поранений і дуже серйозно. Слава Богу, що тоді були антибіотики, він зміг залікуватися й за кілька тижнів став до строю.
Але, чесно кажучи, мені дуже складно, бо приїжджають друзі з фронту, розповідають певні ситуації, це все викликає нестримне бажання теж поїхати на фронт. Можливо це ще адреналінова залежність — попередній військовий досвід дає про себе знати.
Мій друг Яшка перед загибеллю під Ізюмом писав, що «це не та війна, до якої ти звикла». І я це все усвідомлюю. Якщо перші два тижні він кликав до себе, писав, що мені треба взяти, що їм треба взяти, то перед своєю загибеллю написав: «Ні, Перлинко, я не буду брати на себе цю відповідальність, сюди тобі їхати не можна, сиди там».
Сидіти тут — дуже складно, бо є власний досвід, який може приносити користь, але водночас є якась любов друзів, любов коханого. І це мене зупиняє.
Зараз я в стані очікування, що буде далі — я не розумію. Спочатку потрібно, щоб він вийшов із полону. Тому зараз 100-відсоткове стримування мене — це тільки його заслуга.
Полон, обміни
Коли стався полон після виходу з «Азовсталі», я повністю переключилася, на те, щоб звільнити військовополонених, а також допомогти забезпечити їх при обмінах і поверненні додому. Тому зараз я знаходжусь у Києві і стараюся працювати в цих напрямках.
Наречений тоді написав «витягнути мене зможеш тільки ти». І я розумію, що «так, я це зроблю».
Коли відбувалися обміни, я боялася почути якісь погані історії про нього, про те, що можливо він десь злякався, десь щось не зробив, або зробив щось не так і це призвело до якихось катастрофічних наслідків. Це мене дуже хвилювало. Бо є, на жаль, такі історії, коли хтось повів себе негідно в якомусь бою чи певній ситуації й це призвело до поганих наслідків, втрат. Я боялася це почути, бо я на війні давно, я знаю, що таким випадкам є місце бути, тому що це психологія, це стан людини, який передбачити в тих чи інших моментах неможливо.
Але всі, коли повертаються, говорять, що він не такий, що він величезний молодець, що він боровся, що він рятував інших, що після поранення вставав і знову йшов у стрій, що він їх усіх там дуже підтримував. Й ось ці всі моменти надихають боротися далі, дають сили триматися й не розкисати.
Після першого обміну наречений попросив одного із хлопців, якого звільнили, мене набрати, сказати, що з ним усе гаразд. Тобто він сидить у полоні й думає, щоб у мене все було добре.
Він — дійсно герой і дуже достойна людина.
Під час обміну 21 вересня я до останнього сподівалася, що побачу його там. Я була біля автобусів але, на жаль, не побачила його обличчя. У мене було таке очікування, що зараз він вийде й далі почнеться новий етап. Проте він не вийшов. Я стояла й усвідомлювала, що ні, нічого нового не починається, усе старе продовжується.
![]()
Telegram: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Зрозуміло, що була і величезна радість у той день, бо звільнили частину захисників. Я не мала якоїсь зухвалості дуже про щось у них розпитувати. Я просто запитала чи він тут є. І мені відповіли, що немає.
Потім один з обміняних хлопців написав, що мій наречений в Оленівці, що з ним усе гаразд.
Після обміну 21 вересня з`явилися розмови, що якщо військовополонені стануть медійними, то їх швидше обміняють. Але я категорично не підтримую цю думку. Бо ми не знаємо, яку інформацію ворог знає про наших рідних, чим він керується, якими документами, не знаємо, що наші рідні там говорили. І тому, коли рідні полонених виставляють усі дані — це категорично неправильно.
Я вважаю, що під час обміну 21 вересня звільнили не тільки медійних. Це не так. По-перше обмін був би неможливий без Офісу Президента, без Головного управління розвідки України. Давайте бути чесними, це їхня заслуга повністю і в їхніх діях є логіка. Просто не всі її можуть прослідкувати.
Ми бачимо, що звільнили тих, які були в найнебезепечнішому становищі, тобто, тих, кому найбільше загрожувала смертна кара, судові вироки. І те, що їх звільнили першочергово — це не про медійність, а про забезпечення їхньої безпеки нашою державою. Я розумію емоційність деяких дівчат, бо я теж була емоційна, але в мене навіть думки не було, що це через те, що вони медійні. Ні, це тому що їм загрожувала більша небезпека, ніж іншим. Тому ці перші.
Втім, є речі, які потрібно популяризувати. Наприклад, про поводження з військовополоненими по їх поверненню, бо багато журналістів не розуміють, що люди жили дуже значний період за гратами, в обмеженнях, їм треба звикнутися до того, що на волі, прийняти це.
Також можна акуратно писати свої особисті історії, щоб інші могли зробити репости й підтримати. Важливо тримати цю тему в інформаційному просторі й надалі, але робити це потрібно максимально акуратно, щоб не нашкодити.
![]()
Теракт в Оленівці
Коли стався теракт в Оленівці, мені було дуже страшно, тому що я побачила відео на одному ворожому пабліку і, як мені тоді здалося, впізнала свого нареченого. У мене сталася істерика. Мені телефонували його побратими й казали, щоб я зачекала. Але в мене вже сталася істерика, що на відео він, і мій мозок просто не сприймав іншу інформацію.
Коли вночі скинули списки тих, хто загинув, я перечитувала їх по п’ять разів, вчитувалася в ті прізвища, тому що серед них були побратими, з якими я служила. І це для мене було шоком.
Прізвища мого нареченого там не було, але все рівно мої очі зафіксували те відео і все, я чекала ще більше якогось матеріалу звідти, щоби порівняти в хорошій якості, щоб упевнитися, що то точно не він. Потім побратими, мої друзі провели певну аналітику, певний аналіз даних відео й переконали мене в цьому. Зараз я точно це знаю, бо вийшли його побратими і сказали, що він живий.
Але взагалі по Оленівському теракту в нас досі немає інформації, ми нічого не знаємо. Червоний Хрест там навіть не був. Вони говорять, що їх не пустили. Ворог каже, що вони їх запрошують, а ті бояться, бо обстріли. Хто з них каже правду — невідомо. Це все дуже складно. Червоний Хрест іде на комунікацію з нами, але це наші українці в цій організації. Їм теж болить і вони намагаються якось цьому зарадити, але Червоний Хрест — це не тільки представництво в Україні, це ж величезна міжнародна організація.
На мою думку, Червоний Хрест недостатньо виконує свій мандат.
Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Більшість у нашій Асоціації — це дружини, наречені, мами тих, хто потрапив у полон. Нашим першочерговим завдання було тримати питання військовополонених в інформаційному просторі. Цим ми продовжуємо займатися і зараз. Також стараємося підтримувати родини тих, чиї рідні перебувають в полоні. У нас є Оля, яка займається напрямком психологічної підтримки для тих, хто виявив бажання. Вона домовилася із санаторієм, який прийняв на реабілітаційний період сім’ї захисників.
Ще одним нашим важливим завданням є вшанування пам’яті загиблих. Ми робимо виставки художників, бо вважаємо, що популяризувати юних митців, які висвітлюють питання «Азовсталі» — це теж важливо.
Крім цього, ми проводимо багато зустрічей, організовуємо зустрічі родин із представниками влади, щоб вони могли поставити свої запитання, дізнатися процедурні моменти по обміну, знали, що їм потрібно робити.
![]()
Telegram: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
У нас постійно дуже багато справ. Це не тільки боротьба за звільнення військовополонених, а й підготовка до зустрічі тих, хто повертається. Для них ми готуємо спеціальні бокси «Нарешті ти вдома». Наша Аня робить велетенську роботу з цього питання, ми їй допомагаємо.
«Нарешті ти вдома» — наразі наш основний проект. Коли він тільки стартував, наші державні органи ще не мали такого власного проекту й на перших обмінах такого не було. Ми презентували проект і це з`явилося в Національному інформаційному бюро та Мiнiстерствi реінтеграції України. Ми розуміємо, що, можливо, це наслідки нашоï дiяльностi, це тішить. Можливо, ми на це їх надихнули.
Проект з часом трішечки видозмінився — раніше ми планували класти гігієну в ці бокси й мали вручати її під час обміну, зараз цю функцію взяла на себе держава, за що ми їй неймовірно вдячні. Тому що хлопці повертаються ні в чому, вони мають помитися, у щось одягнутися. Це дає їм держава й це класно.
Наступні партію боксів ми все ж таки плануємо частково комплектувати засобами гігієни (тим, чого не було в наборах від держави), які вже нам надали компанії на благодійній основі, іншу частину плануємо передати в НІБ.
Ми, у свою чергу, забезпечуємо їх теплими спортивними костюмами, топовою білизною для чоловіків та шкарпеточками, якісними рюкзаками, туристичними рушниками, взуттям для лікарні, типу крокс, ну, і звісно футболками «Азовсталь. Україна належить нам». Ми стараємось для кожного зробити максимально якісне наповнення, щоб ці речі слугували довго та нагадували про турботу. Ми мінімізували, структуризували нашi бокси й теж їх роздаємо. Зараз розвезли декілька партій «Азову» та морпіхам, і це важче, ніж здається, як фізично, так і морально. Тепер нам необхідно знайти відповідальних по іншим підрозділами, які допоможуть списками з місцем розташування та будуть готові долучитись до практичної роботи.
![]()
Telegram: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Підтримка
Я дуже вдячна нашій державі за те, що вона повертає наших захисників додому. Для мене це вже дуже багато.
Щодо організацій-гарантів, я на це дивлюся, як юрист. У нас є Женевські конвенції, але немає відповідальності за їх порушення. Тобто ворог може їх порушувати, але відповідальність ніяку за це не несе. Я звісно вдячна Генсеку ООН, що він підіймає це питання, але він це робить, бо його піднімає суспільство, бо про це говорять у всіх країнах, проходять акції.
Це більше заслуга звичайних громадян України, які виходять на ці акції, ніж безпосередньо самих організацій.
![]()
Instagram @ecaterina_ez
Ми відчуваємо неймовірну підтримку суспільства. Останній яскравий приклад — це Михайло Діанов, який вийшов із полону. Його фото «до і після» облетіли всі медіа. Коли українці менш ніж за добу збирають понад 6 млн. йому на лікування — це про підтримку. Коли світ запрошує нас на акції та заходи міжнародного рівня — це про підтримку. Коли Катю Прокопенко, дружину командира полку «Азов», в Штатах зустрічають сенатори — це про підтримку. Вони хочуть, щоб ми виступили, щоб нас почули, щоб наш голос там звучав.
![]()
Telegram: Асоціація родин захисників «Азовсталі»
Проте військовополонені в цей час знаходяться в інформаційном вакуумі, вони знають, що хтось за них тут бореться, але не знають у яких масштабах. І коли вони повертаються і чують, що ми зробили, то обіймають нас і дуже дякують.
Що стосується підтримки рідних та близьких особисто мене. Мені пощастило, Бог подарував мені прекрасних людей поруч. Зараз мені особливо допомагають триматися діти — мої племінники. Коли я з ними, я переключаюсь, бо їм не можна всі ці емоції бачити. Коли я з ними — мені легше. Ти з ними бавишься і стараєшься не демонструвати все те, що переживаєш всередині і це тебе сильно відволікає. Також дуже підтримує й допомагає мама, хоче, щоб я більше відпочивала. Підтримують друзі, багато хто пише, хвилюється, знаходиться поруч. За це я їм дуже вдячна.
Мене давно запитують, що я буду роботи, коли Україна переможе. Я завжди відповідаю: «просто жити». Я не знаю, як іншим, але я від цих «пригод», від всіх цих втрат, від цього всього дуже виснажена. Загинули десятки, а то й сотні моїх побратимів та друзів. Я просто збилася з рахунку скільки недіючих контактів у мене в телефоні. Одному своєму товаришу я пишу три місяці й думаю чому він мені не відписує, а нещодавно дізналася, що він у травні пропав безвісти. Тому ми повинні робити все, щоб смерті тих, хто загинув під час цієї війни були недаремними.
Приїздиш у Європу на зустрічі, там усі мирно, спокійно гуляють по вулиці, ніхто нікуди не поспішає, у них немає турбот, що на них хтось сьогодні-завтра скине ядерну бомбу, наприклад, як сьогодні в нас усі хвилюються за це.
Тому зараз я хочу почати просто жити. Під мирним небом у своїй країні. З глибокою любов’ю та повагою до неї, тому що все це робиться заради України, заради нашого майбутнього.
