На фронті став фаталістом: призер Всесвітніх ігор Щербатюк про війну та ринг

24-річний український кікбоксер Роман Щербатюк у поєдинку за бронзову медаль на Всесвітніх іграх-2022 в американському Бірмінгемі впевнено переміг фінського спортсмена Піркку Суксі.

А ще два місяці тому черкащанин зі зброєю в руках боронив Україну від російських загарбників на фронті.

Спершу український супертяж впевнено взяв гору над венесуельцем Оскаром Хігуейрою, але у півфіналі у видовищному двобої поступився азербайджанцю Бахраму Раджабзе.

Журналіст Фактів ICTV Андрій Ковальський поспілкувався зі спортсменом, який розповів, як опинився на фронті, про своє рішення взяти участь у Всесвітніх іграх та що робитиме далі.

— Романе, розкажи, де тебе застала війна?.

— Вдома, в ліжку.

Я прокинувся від телефонного дзвінка батька, який розказав, що війна почалася.

Я перед цим, буквально секунд за 10, почув вибухи.

Лежав і переконував себе, що мені це почулося, але виявилося, що це були перші удари по Черкаській області.

— Які твої дії були далі? Лупануло і ти прокинувся, що далі?.

— Ми з батьком вирішили відвезти сім’ю у безпечне місце.

Моїх молодших брата та сестру – в село до бабусі, а самі одразу пішли записуватися в черкаську тероборону.

— Не було бажання 24 лютого, ще коли можна було, виїхати за кордон?.

— Не було.

Я обдумував свої дії.

Вже за тиждень у мене була зібрана тривожна валізка.

Я знав, що я піду в тероборону, оскільки не був військовослужбовцем.

Це був найшвидший спосіб якось долучитися до оборони мого міста та захисту України.

Ще одна медаль України: гімнастка Вікторія Онопрієнко виграла бронзу Всесвітніх ігор у США.

— В тебе був військовий досвід до цього і як ти потрапив на фронт?.

— Військового досвіду як такого не було, хоча рік я вже навчався на військовій кафедрі у Черкаському університеті.

Потрапив рішенням командування.

Мій підрозділ відправили на один із східних напрямків, і ми почали оборонятися і воювати там… У перші дні я не просто був шокований, а не вірив, що зі мною це відбувається.

Потім вже ми звикали до такої нової реальності і вчилися жити та виживати в ній.

— Яка твоя роль у війську?.

— У нас підрозділ стрілецька рота.

Перед цим я ще хотів освоїти снайперську справу, але такої можливості мені не давали, бо у нас не було снайперського підрозділу.

Я купив собі гвинтівку з грошей, які ми зібрали і які мені надсилали.

Я почав освоювати цю справу по методичках, різній літературі, відео з You.

Tube тощо.

Взагалі я стрілець.

Першим моїм досвідом були бойові дії у місті Попасна, куди нас закинули.

Це був такий перший бій.

— Що найстрашніше для тебе на війні, коли ти там, в іншій реальності по суті?.

— Важко виокремити щось одне.

Все страшно.

Це все такий великий мікс емоцій, більшість з яких неприємні і які ти не хочеш ніколи в житті відчувати.

А найстрашніше, мабуть, коли прилітає снаряд від артобстрілу.

Бо від нього ти нічого не можеш зробити.

Все вирішує доля і якесь внутрішнє передчуття.

Можна вийти на 15 секунд раніше у справі або змінити позицію і потрапити під цей снаряд.

Можеш нікуди не йти або вийти раніше і залишитися живим.

Отака реальність реально страхала, але до неї, на скільки це можна сказати, ми призвичаювалися.

— До окупантів, росіян, у тебе які зараз відчуття?.

— Все, що, мабуть, є найгіршим, всі якісь негативні, нецензурні слова.

Вся моя ненависть поєднується у ненависті до цих людей – до окупанта, до людей, які там живуть.

Не важливо, яку позицію вони займають, вони є співучасниками того, що відбувається.

Народ вибирає владу.

Вони всі причетні до кожної смерті в Україні.

— Коли ти вирішив, що будеш брати участь у Всесвітніх іграх?.

— Спочатку я притримувався думки, що маю залишатися на фронті, у війську і виконувати військові завдання.

Потім були люди, зокрема мій тренер, який переконав мене, що тут своєю присутністю я можу зробити більше.

Зокрема, піднявши прапор України на п’єдесталі, розмовляючи з людьми, просто беручи участь у змаганнях, до яких ми йшли.

— Які плани далі?.

— Не знаю.

Я на фронті став фаталістом.

Тобто я не пливу за течією.

Я взагалі стараюся використовувати кожну можливість по максимуму.

Ніколи не нехтую якоюсь можливістю.

Але приріднився до правила – чому бути, того не перебути.

Я військовослужбовець, я дав присягу народу України захищати і буду продовжувати це робити, поки ми не переможемо.

Українець Колмаков виграв перше в історії золото Всесвітніх ігор у паркурі.