"Шість місяців лежать на полі бою": родини загиблих у контрнаступі бійців ЗСУ прагнуть їх гідно поховати
"Шість місяців лежать на полі бою": родини загиблих у контрнаступі бійців ЗСУ прагнуть їх гідно поховати

"Шість місяців лежать на полі бою": родини загиблих у контрнаступі бійців ЗСУ прагнуть їх гідно поховати

Бійці 110-ї бригади ТрО потрапили під мінометний обстріл і зазнали втрат під Приютним на Запоріжжі

Рідні уродженця Одещини Олексія Подоляна і запоріжця Олександра Нагорного, які загинули під час торічного контрнаступу ЗСУ на Запорізькому напрямку, і досі не можуть їх поховати. Тіла бійців лишилися на полі бою, принаймні про це свідчать їхні побратими.

Командування військової частини, як і інші інстанції лише "футболять" сім’ї, які втратили найрідніших. Тож "Телеграф" поспілкувався з родинами полеглих воїнів, дізнавшись про виклики, з якими вони змушені стикатися.

На "нуль" майже без відпочинку

38-річний Олексій Подолян до повномасштабного вторгнення жив на Одещині, працював моряком на цивільних суднах. До війська потрапив за мобілізацією — у вересні 2022-го отримав повістку і з'явився до місцевого терцентру комплектування та соціальної підтримки.

— Спочатку брата, у нього не було жодного військового досвіду, направили до навчального центру у Львові, де він пробув трохи більш як місяць, а згодом його розподілили до 110-ї окремої бригади територіальної оборони, — розповіла "Телеграфу" сестра Олексія Олена Мамчик. — За документами Олексій був механіком-водієм БМП, а по факту звичайним піхотинцем. Його підрозділ перебував на Запорізькому напрямку і до початку контрнаступу залишався на своїх позиціях, періодично відбувались зіткнення з ворогом, але ситуація була більш-менш нормальна. Але згодом від них командири вимагали просування вперед через заміновані території, при цьому не давали прикриття, достатньої кількості зброї.

За час перебування у війську Олексій істотно змінився, видно, що перебування на передовій виснажує.

— Мій чоловік Олександр також служив у 110-й бригаді, але був у війську вже 25 лютого 2022-го року, — розповідає дружина ще одного бійця Олеся Нагорна. — Пішов добровольцем так само, як і у 2014-го, сам купував собі форму, бронежилет, ще й навчав інших хлопців користуватися зброєю. За посадою він був сержант із матеріального забезпечення, але регулярно ходив на бойові. Поранень не мав, але чотири рази був контужений, скаржився, що шуміло в голові, певний час ще й заїкався — це було, коли ще на початку росіяни сунули на наші позиції в районі Рівнопілля, Новодарівки. Але жодного лікування Олександр не отримував, бо не було часу, вже потім, у відпустці звернувся до лікарні, прокапався і знову повернувся на фронт.

І Олексій, і Олександр останній раз виходили на зв'язок з рідними за кілька днів до загибелі. Обидва повідомили, що йдуть на завдання, це означало, що певний час телефони мовчатимуть. Але вони так більше і не "ожили".

Олександра на фронті кілька разів контузило, але йому було не до шпиталю та перепочинку.

— Як тільки син виходив з "нуля", він обов'язково телефонував мені, сестрі — це було в нього як закон, — каже мама Олексія Надія Подолян. — Так було і 13 липня, наступного дня, коли він трошки видихнув, поспілкувались з ним через Viber, хоча так побачили один одного. І вже ввечері він мені набрав і сказав, що завтра знову "вихід". Я йому: "Як же так? Чому ж так рано, ти ж навіть не відпочив", а він відповідає: "Ну що ж, мамо, війна". Більше я його не чула.

— З чоловіком ми говорили ввечері 15-го липня, розмова була звичайна, єдине, що зауважив: у них дуже багато загиблих і поранених, — додає Олеся. — Вже пізніше від побратимів дізнались, що 17-го липня росіяни обстрілювали наші позиції біля села Приютне Пологівського району. В тому числі й ту, де був мій Олександр, Олексій і ще один запорізький хлопець Раміль Деган. Першим було вбито Льошу, потім прилетіла міна і загинув Раміль, а наступна вже забрала життя мого чоловіка.

Кілька днів після описаних подій родини бійців були в невідомості щодо їх долі, а згодом їм зателефонували з частини і повідомили про загибель. Ще через деякий час батьки Олексія Подоляна і дружина Олександра Нагорного отримали сповіщення, що обидва вважаються зниклими безвісти.

У відповідь на звернення ігнор або відписки

За майже пів року, що минули з моменту останнього бою бійців 110-ї бригади ТрО рідні так і не отримали можливості їх поховати, бо тіла чоловіків швидше за все і досі перебувають на позиціях. Згідно з картами DeepState, на 5 січня населений пункт Приютне перебуває під контролем ворога. Цей аналітичний паблік протягом літа-осені 2023-го року регулярно згадував село у своїх звітах, адже тут тривало протистояння між ЗСУ та російським військом, на боці якого згодом був успіх.

Навколо приютного влітку минулого року точилися бої, в одному з яких загинули бійці 110 ТрО.

— Хлопці зі 110-ї бригади казали нам, що змогли запакувати загиблих в мішки, але забрати їх одразу, коли ця територія була ще не захоплена росіянами, не вийшло, — продовжує розповідь Олеся. — Вони ж нам дали точку на мапі, де мають знаходитися хлопці, цю інформацію, зокрема, я вказувала у зверненні до уповноваженого ВР з прав людини Дмитра Лубінця з проханням сприяти поверненню тіла. Його надсилала і електронною поштою, і через знайому особисто в руки недавно передавала, але результату нуль. У в/ч А7280 взагалі відповіли, що "інформації про місце перебування вказаного військовослужбовця, а також достовірних відомостей про його загибель або знаходження у полоні у військової частини нема".

У частині родині Олександра, в якого лишилось двоє дітей, не змогли точно відповісти, що з ним трапилось.

— За цей час нашій родині не відповіли ні з Офісу президента, ні з Генштабу ЗСУ, ні з військової прокуратури, а з СБУ переадресували лист на Олега Котенка (до вересня обіймав посаду уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, наразі є співзасновником ГО "Група Патріот". — Авт.) і на цьому все, — додає своєю чергою Олена. — Загалом, наскільки нам відомо, у бригаді були значні втрати в ті липневі дні: з трьох сторін обстрілювали росіяни, ще й між собою була не налагоджена координація. Брат казав, що їх висаджували за 6 км від позицій, причому везли туди не на броньованих машинах, а в "буханці", і вони на собі тягли боєкомплект. Проти них тоді були і танки, і САУ, і все, що завгодно. І тепер шість місяців як наші хлопці лежать на полі бою нікому не потрібні.

Про значні втрати, згадують деякі коментатори і на сторінці 110-ї бригади ТрО у Facebook, зокрема під постом про те, що прапор підрозділу побував в стінах Верховної Ради України.

На сторінці 110-ї бригади рідні бійців скаржаться, що про тих після загибелі забувають.

У полеміку з дописувачами вступив навіть особисто Олександр Ігнатьєв, котрий донедавна командував бригадою. Він нагадав про механізми звернення громадян для вирішення проблемних питань, і додав, що вони працюють. Але, як виходять із власного досвіду родини Подоляків і Нагорних, у комунікації чомусь стався збій.

Колишній комбріг опосередковано визнав, що успіхи на полі бою не можливі без втрат.

Не прояснило ситуацію і звернення "Телеграфу" до екс-комбрига напряму, бо він повідомив, що "не уповноважений давати будь-які коментарі від імені командування бригади, так як більше не проходить службу в 110-й". А ще висловив переконання, що відповіді на всі запити та звернення було надано у "визначеному законодавством порядку".

Певного порядку посадовці, напевно, дотримались, але ігнорування звернень родин полеглих воїнів чи надання у відповідь формальних відповідей справи не вирішить. Можливо, відверта, чесна розмова з батьками та дружиною полеглих воїнів про ризики при евакуації тіл і розповідь про те, що було зроблено (чи навпаки не було і в цьому разі були б доречні вибачення), полегшило б для них біль втрати. І принаймні дало надію, що про їхніх рідних, які віддали життя на фронті, пам'ятають, а отже з часом їх можна буде провести в останню путь.

Звернення мами загиблого бійця до першої особи держави лишилось без відповіді.

— Немає могилки, на яку я можу прийти і погорювати, лише портретик сина стоїть коло мене, біля якого я молю Бога допомогти його повернути, — в сльозах каже мати Олексія Подоляна Надія. — Командири вимагали від бійців йти вперед, а тепер навіть говорити з нами відмовляються. Ми вже не знаємо, куди нам звертатися, щоб забрати наших дітей.

Як повідомляв "Телеграф", в Україні зниклими безвісти вважають понад 26 тис. осіб, з яких близько 15 тис. — військові. Також посадовці визнають, що розслідування таких справ може займати багато часу, а повернення тіл ускладнює окупація територій, де велись бойові дії.

Матеріал опублікований українською мовою — читати мовою оригіналу
Джерело матеріала
loader
loader