Українців не вчать, як комфортно спілкуватися одне з одним, як вирішувати суперечки чи досягати консенсусу. Тим часом, зазначає блогер Артем Біденко, якщо ми не навчимося цього, то нічим не відрізнятимемося від варварів із півночі.
Про цінності в політичній культурі
Вирішення будь-яких соціальних конфліктів можна звести до трьох базових результатів: перемагає істина, перемагає сила, перемагає спільне благо. Залежно від типу політичної культури і "дорослості" нації, може переважати той чи інший підхід.
Як би неприємно це не звучало, але ми — нація дітей. Нас не навчили в школі, а пізніше в університетах, як комфортно спілкуватися одне з одним, як вирішувати суперечки чи досягати консенсусу. І тому таким відкриттям стають для новачків курси Aspen — адже там просто вчать обговорювати складні проблеми.
Ба більше, ми — нація недолюблених дітей, яким "батьки" весь час щось забороняли: говорити своєю мовою, мати свою державу, мати сильну армію. В результаті, в наших діях і словах домінує бажання самоствердитися, довести свою спроможність і часто токсичне прагнення нав’язати свою правоту.
Відповідно під час розв’язання складних суперечок в Україні домінує принцип сили, потім — істини, і зовсім трохи — спільного блага. Оскільки сила і навіть істина (залежно від системи координат) можуть змінюватися, іноді досить швидко, то нам дуже складно знаходити системні і довгострокові рішення, які б діяли тривалий час для всіх без винятку.
Вирішення цієї проблеми знаходиться в площині лідерства та персонального прикладу тих, хто претендує на роль провідників. Суспільство стає здоровішим, коли його лідери, попри свою належність до тих самих цінностей, намагаються іти на крок попереду. Вони просувають певні чесноти для того, щоб суспільство ставало кращим. Коли суспільство дуже повільно змінює ціннісні імперативи, політики чи умовні "моральні авторитети" здатні запропонувати ефективніші моделі соціальної взаємодії.
І от, як і 100 років назад, Україна сьогодні стоїть перед найбільшим викликом для нації. Цей виклик: що саме може об’єднати нас, таких різних і таких злих.
Весною 2022 року українці об’єдналися проти ворога, який загрожував самому існуванню держави та нації. Сьогодні значна кількість українців та українок вважає, що загрози немає, що десь далеко є фронт, на якому більш-менш стабільно стоять ЗСУ. Фальшиве відчуття спокою призвело до того, що ми знову поринули у сварки, з якого боку розбивати яйця — тупого чи гострого. І право сили або істини знову зайняли вакантні місця універсальної зброї. Саме це роблять з нами росіяни впродовж століть: вони вживлюють віруси суперечок, користуються тим, що ми не навчені спілкуватися один з одним.
Роль влади як легітимного апарату примусу та авторитету полягає не тільки в тому, щоб підтримувати встановлені правила, а також в тому, щоб просувати певні цінності. Саме політики представляють наративи, захищають їх і намагаються зробити суспільство кращим. І саме тому західні політики демонструють нульову толерантність до ціннісних порушень — ковідна вечірка, сексуальне приниження чи користування службовим транспортом у власних цілях.
Важливо Маленька орда не переможе великої. Чому в українському суспільстві все більше подібності до РосіїНаша влада сьогодні слабко розуміє цю роль — виступати медіатором та авторитетом. Це відчувається в кулуарних розмовах, це зчитується з виступів Зеленського, який є сьогодні уособленням української влади і рольовою моделлю для багатьох політиків. Влада розуміє себе як сильного захисника, який безальтернативно просуває власний порядок денний. І в цій реалізації права сильного, що претендує на істину, часто губиться багато деталей, які роблять рішення неефективними.
Хоча змінити матрицю не так вже й складно. Ось ці "п’ять менеджерів", які є біля президента, і на яких він може покластися, — це і є концентрований вираз нашої влади. Це закритий клуб, який боїться допустити всередину когось іншого, хто може краще реалізовувати їхню експертизу. Замість наймати на роботу тих, хто ефективніший, ми отримуємо постійне протистояння всіх з усіма задля збереження статусів, зокрема теплої ванни для президента. Політики бояться проявляти ініціативу, і чекають, що скаже лідер їхньої політичної сили. Це стосується і опозиційних партій, адже вони теж не створили інклюзивних майданчиків для напрацювання рішень.
Політики керуються оманливим відчуттям контролю. І це те, що робить нас слабшими. Замість використання всіх ресурсів суспільства для швидкого отримання результатів — якісного закону про мобілізацію, аудиту Міноборони чи створення інвестиційних кластерів — ми погрузли в суперечках і сварках. Методи та інструменти цих суперечок виключають вирішення проблем й призводять тільки до поглиблення конфлікту.
Вихід із ситуації є один — інклюзивність. Офіс Президента має відкритися до обговорень ключових тем з експертами, з громадськими діячами, зокрема з опозицією. Можливо, остання зустріч з бізнесом і створення майданчика для дискусій стане прикладом такої роботи?
Опозиція також має вийти за межі периметру і залучати максимальну кількість груп інтересів. Мають з’явитися реальні інструменти для розроблення рішень, а не форуми для демонстрації презентацій та дешбордів. Має бути конкуренція ідей та поглядів для того, щоб обрати найкраще.
І час уже підіймати цінності як основну відмінність нас від варварів на півночі. Справедливість не має бути просто словом, яке вписують в промови для риторичного ефекту. Справедливість — це рівність усіх без винятку перед правилами, які є в цій державі.
Не кожен з нас президент. Але кожен — українець чи українка.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.