Популярний український актор Костянтин Костишин ("Повернення Мухтара", "Дев'ять життів Нестора Махна", "Улюблені діти", "Таємниці", "Казка про гроші", "Швидка допомога", "Пастка", "За все тобі дякую") з минулого року – у лавах ЗСУ. Артист вперше отримав відпустку і приїхав до рідних – дружини та доньок.
У розмові з OBOZ.UA актор поділився, як проходить його служба та чим займався з початку повномасштабної війни. А також розповів, чому пішов з проєкту "Повернення Мухтара", де знімався 10 років та припинив всіляке спілкування з російськими колегами, яких вважав друзями.
– Костянтине, ви в ЗСУ з осені минулого року. Вдома ще з того часу не бували?
– Я був вдома на Новий рік, відпустили на один день. Зустрів свято і треба було повертатися назад. Яким мені побачився зараз Київ? Знаєте, приїжджаєш – і таке враження, ніби нікуди не їздив. Розчиняєшся відразу в теплі – перші зустрічі, обійми. І наче нічого іншого не було. Тільки постійно нагадують про небезпеку повітряні тривоги, а от сьогодні чули вибухи – мешкаємо під Києвом. А так наче все, як і було раніше.
Мені навіть вдалося вийти на сцену. Навмисно підгадав відпустку під нашу виставу "Граємо в дурня". Продюсер телефонував напередодні, запитував, на яку дату краще запланувати постановку. Ми домовилися. Давно не грали цю виставу – і от я знову занурився в цей простір. Приємно було. Так сталося, що нещодавно я пішов з Театру на лівому березі Дніпра, де прослужив 32 роки. І майже одразу був зарахований у труппу Молодого театру. Однак не встиг нічого там зіграти, бо рівно через два тижні потрапив у ЗСУ. От коли вже закінчиться війна, порину в репертуарний театр з насолодою.
– У страшну дату – 24 лютого 2022 року – ви перебували в Києві?
– Ми мешкаємо у передмісті – в Білогородці. Після вторгнення майже весь час проводили з родиною в підвалі, фактично жили там. Ну, принаймні, ночували так точно. На третій день я вирішив йти записуватися в тероборону. Як у кіно було: попрощалися з дружиною, вона – в сльози. Від нашого будинку до сільради – кілометрів чотири. Нічого з транспорту не ходило, пішов пішки. Записали мене. Кажуть, треба буде – покличемо.
Прийшов додому, а заспокоїтися не можу. Вибухи без кінця, стріляють. Я взяв відро і пішов мити машину. Думаю, сусіди, споглядаючи це, крутили пальцем біля скроні, але мені треба було чимось себе зайняти. Раптом відчиняються двері, дружина: "Ми вирішили їхати!" Вивіз її з донькою до траси, там підхопили родичі, і вони вирушили на захід України, згодом – у Львів, а звідти через кордон пішки в Польщу, а потім переїхали до Німеччини. А повернулися додому рівно через рік. Не навмисне підгадували дату, просто так склалося: рівно рік їх не було.
Було дуже важко без сім'ї, що й казати. Крім того, наш театр довго не працював. Вже і Театр на Подолі відкрився, і Лесі Українки, і Франка, а наш – ні. Доходило до того, що мої колеги почали займатися роботою, яка до акторства не мала жодного стосунку, бо треба було якось виживати.
– Особливий рядок у вашій творчій біографії займає серіал "Повернення Мухтара". Скільки років ви там грали?
– Десять років – ходив, як на роботу. Інколи навіть жартував під час репетицій у театрі. Коли дзвонив телефон і розумів, що це з "Мухтара", казав голосно: "О, це по роботі!" Всі сміялися.
– За десять років, мабуть, всі здружилися?
– Так, з усіма товаришували. І з моєю партнеркою Оксаною Сташенко, яка потім виявилася самі знаєте ким, – теж (акторка публічно підтримала кремлівську агресію щодо України. – Ред.). Вона навіть до нас у гості додому приїжджала. Чи відчував я, що Оксана з часом буде розповідати такі нісенітниці про Україну? Я зрозумів, яка вона насправді, трошки пізніше. Вона людина, як би це правильно сказати... Завжди там, де є якась вигода, розумієте?
Про політику ми на знімальному майданчику майже не розмовляли. Можливо, щось прослизало лише в контексті. Пам'ятаю, перед черговими виборами Путіна вона дуже переживала, щоб зйомки не затяглися і встигла на голосування. "А хто, як не він?" – сказала, коментуючи свій вибір. А потім почався Євромайдан, і я відчув напруженість у наших стосунках, бо відкрито підтримував протистояння проти тодішньої влади.
А згодом, не пам'ятаю, коли саме, сидячи в гримерці, прочитав статтю, що в Крим зайшли росіяни. А ми сиділи поруч з російським актором Льошею Моїсеєвим. Я показав йому статтю. Кажу: "Льошо, скажи мені: що це? Як це?". І ми почали гучно з'ясовувати стосунки. А через стіну – гримерка Сташенко. І, звісно, вона чула. Ми ще з Льошею посперечалися, потім він мене обняв: "Костю, в будь-якому разі, хай там що, ти для мене як брат". Ну, оці вислови їхні мені не подобалися ніколи... Але опанував себе, ми вийшли з гримерки.
І я чую, що Оксана Сташенко, яку якраз гримують, невдоволено щось обговорює і згадує моє прізвище. Костишин – те і се… Я і закляк на місці. Кажу Льоші: "Вона жартує?". Він: "Здається, ні". А її продовжує нести, навіть коли побачила мене. Щось типу, що ми без них ніхто… "Ми вам гроші даємо, тому серіал цей знімається. За які кошти ти побудував будинок?" – отаке почалося. Я побудував житло за ті гроші, що заробив. Я не отримував їх просто так – мені не дали, не принесли, не подарували. Я заробив. І отримував за роботу, до речі, набагато менше, ніж російські актори. Отаке їй сказав. І додав: "І російські продюсери в Києві знімають тому, тому що вигідно – дешевше". З того часу ми з нею перестали спілкуватися.
З Моїсеєвим ще підтримував розмови якийсь час. Але коли він приїхав у Білорусь (а ми там теж який час знімали) на автомобілі, на якому висіла георгіївська стрічка, перестав до нього сідати в машину. І пояснив чому. Зі Сташенко ми на той час вже лише віталися. А на знімальному майданчику доводилося грати закохану пару.
Потім мені розповідали, що продюсери просили акторів: "Поговоріть із Костишиним та Сташенко, бо їм любов грати, а там видно, що стосунки не дуже". Згодом була перерва в зйомках, вже не пам'ятаю чому. Я повернувся до Києва. І через деякий час дзвонять: "Продовжуємо знімати". Я зателефонував продюсеру, сказав, що не вважаю доречним свою участь у цьому проєкті через те, що відбувається з моєю країною. І потім, щоб це не залишалося лише на словах, написав ще текстово, здається, у вайбері. Мені відповіли, що, мовляв, усе розуміють. На цьому ми і розійшлися. "Мухтар" для мене скінчився.
– А ви справді побудували житло завдяки тим зйомкам?
– Ні, насправді ми цей будинок довго будували – все грошей не вистачало. І досі не закінчили, а дещо вже треба ремонтувати. Вкладали все, що заробляли: кошти з моїх проєктів, зйомок дружини. Спочатку ми хотіли купувати квартиру, бо та, яку мали, вже була недостатньо просторою для родини з дитиною. А потім з’явилася ідея купити землю і побудуватися. Думали: зйомки йдуть, гастролі – потихеньку подужаємо.
– Своїми руками багато чого зробили в будинку?
– Ні, на жаль, робили інші люди, бо я в цьому не розбираюся. І саме через те зараз дах треба перероблювати (сміється). А от дружина моя – це інша справа. Сама штукатурила кімнату, коридор. Правда, перероблювала три рази, бо мені все здавалося, що не так, як потрібно. Плакала, що більше не може, а я вмовляв, хотів, щоб вийшло якнайкраще. Так й закінчити ж треба було, правильно? Намагався наводити аргументи, що потім, коли буде чисто, перероблювати – це ж божевілля. Допомагав їй як міг: вона штукатурку наносила, а я шліфував. І, знаєте, коли до нас друзі приходять, хвалять стіни, вона руки в боки: "Якщо вам треба, то зроблю!"
– Ваші друзі – це теж актори?
– Ну, Леся Самаєва в нас із чоловіком, актором Андрієм Саминіним, буває. Вони тут недалеко живуть. До речі, поселилися через кілька вулиць з моєї подачі. Ми якось одночасно почали говорити про земельні ділянки: і вони хотіли брати, і ми. Спочатку думали про Васильків. Але відмовилися. А потім ми взяли тут. Кажу: "Лесю, ось тобі телефон рієлтора, дзвони". І вони теж почали будуватися.
Днями зустрічалися всі на виставі "Тартюф" в Театрі Франка. Там дуже чудова робота у Андрія Саминіна. До нас вони приходили на Новий рік, коли я приїжджав. Актор Сергій Сипливий теж живе тут недалечко. В них басейн є – то ми до них бігаємо влітку.
– У вашій кінобіографії є ролі в картинах дуже популярної свого часу режисерки Оксани Байрак, яка після вторгнення втекла до Росії і знімає тепер для пропагандистських телеканалів. Як згадуєте її?
– Я всього кілька разів знімався в її проєктах. Це були невеличкі ролі, дуже коротенькі. Пам’ятаю, вона навіть мені щось подарувала на згадку після одного знімального дня. Але разом з тим, бачив не лише люб’язність, а й інше – вона воліла працювати з російськими акторами. Та не тільки вона – чимало продюсерів вважали, що наші актори – це щось таке собі, а от росіяни – це ж крута школа. З чим я категорично не згоден. А вони нав’язували московських, а наших – так, брали на другорядні ролі.
Ну, а з приводу Байрак, я, чесно кажучи, не слідкував за її творчістю, єдине, можу підтвердити, що вона щиро захоплювалася росіянами. Пам’ятаю, навіть якийсь лист писала на підтримку Дмитра Харатьяна, коли тому заборонили в’їзд в Україну. В голові там вата, яка, на жаль, розмножувалася. А з часом – проявилася її позиція.
– Як ставитесь до того, що зараз існують думки, мовляв, творчим людям не місце на фронті?
– Я не вважаю, що актори – це якісь привілейовані люди. Моя однозначна відповідь: мають йти на фронт всі ті, хто придатний до служби. Але і розумію, що не можна веслувати під один гребінець – геть всіх забрати. В будь-якому разі театр не може не працювати. Частина акторів має залишатися і грати вистави. Підтримувати дух людей і допомагати їм не впасти в прірву безнадії. Театр має існувати, але не може бути так, що акторів війна не стосується. Насправді, такого в нас і немає – на фронті чимало артистів. На жаль, маємо вже і загиблих.
– Як рідні поставилися до вашого рішення йти на фронт?
– Як всі живі люди, дуже переживали. Дочка Іванка заявила: "Не хочу, щоб ти йшов на війну". Однак разом з цим бачу, що вона мною пишається. Я телефоную додому кожного дня. У нас є правило: зранку дзвоню мамі і сестрі, а по обіді – дружині. Бо багато всього по службі за день, не можна отак спокійно сісти і поговорити, а хочеться. З самого рання і майже до ночі, так виходить, що я зайнятий.
Нашій Іванці – 14 років. Видно вже, що буде високою, як кажуть, це від мене. Красою вона вдалася в дружину, а зростом – у мене. Заради неї хотів навіть приїхати у відпустку в військовій формі. А потім подумав: не треба виділятися. Не люблю зайвої уваги.
– Але ж у звичайному житті вас упізнають? В армії що кажуть?
– Дивуються: "Ой, ви ж артист?" У мене зараз прекрасний колектив. Задоволений оточенням, реально дуже хороші хлопці. Про те, де проходжу службу, задля безпеки розповідати не можу. Скажу лише, що це південний напрямок. А в звичайному житті не скажу, що сильно впізнаваний. Ну хтось впізнає, хтось – ні. Коли на ринку, наприклад, запитую, скільки що коштує, відповідають: "То ви ж вчора вже запитували". І усміхаються.
– А правда, що ваша дружина – акторка Анна Тамбова ("І будуть люди", "Провідниця", "Поганий хороший коп", "Будинок з ліліями") перша підійшла з вами познайомитися?
– Так! Ми познайомилися під час театрального фестивалю в Білорусі, вже не пам'ятаю, як він називався. Грали виставу "Веселіться! Все в порядку?!", яку поставив Андрій Білоус – художній керівник Молодого театру, де я зараз мав би працювати. Дуже тепло згадую ту виставу – хороша вийшла. І коли ми її відіграли, до мене підійшла теперішня дружина з подругою, теж актрисою, зі словами: "Ви такі класні! Тепер і не знаємо, як нам після вас виходити на сцену". А вони цього ж дня мали грати свою постановку. З того часу спілкувалися якийсь час як друзі. Аня вийшла заміж, розлучилася. Ми продовжували підтримувати зв'язок. І з часом наші стосунки перетворилися на те, що маємо зараз.
– Як у кіно, скажу вам. Не переживали, що у вас чимала різниця у віці – 18 років?
– Я про це взагалі не думав, та й зараз не думаю. Крім того, мені всі кажуть, що виглядаю молодшим від паспортного віку. Можливо, це мене рятує (сміється). Ще різниця нівелюється тим, що вона дуже розумна. Або я дуже дурний (сміється).
– Зі старшою дочкою від попереднього шлюбу підтримуєте контакти?
– Аякже! Ми всі разом, і вона з чоловіком теж до нас приїжджала. Дуже дружить з нашою молодшою – займається з нею англійською. Даша свого часу закінчила лінгвістичний інститут за спеціальністю "синхронний переклад". Потім отримала іншу освіту. Але англійську знає добре. І зараз вчить ще іспанську, румунську – їй таке подобається. Контакт у моїх дівчат дуже близький. Хороші в мене діти.
– Рахуєте дні до кінця відпустки?
– Так, бо тут приємніше, всі свої – поряд. Але що робити, зараз такі часи. Є розуміння, що має бути саме так, як відбувається.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Наталією Сумською – про відразу до промов про "два-три тижні", театральний бум під час війни та любов до громадського транспорту.
А ще інтерв’ю з актором В’ячеславом Довженком – про запізнілі кроки влади та скандал із прізвищем Зеленський у своїй виставі.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!