Олександр Вертинський народився 135 років тому – у березні 1889 року в Києві, якому він присвятив свій вірш "Моя батьківщина ніжна". Твір він написав за рік до смерті під час приїзду до Києва на серветці ресторану на вулиці Володимирській, 29, який відвідував у кожний свій приїзд – він розташований поряд із будинком, у якому Вертинський народився та прожив перші кілька років свого життя – за адресою Володимирська, 43, навпроти скверу біля Золотих воріт.
У вірші є такі рядки: "Я готовий цілувати твої вулиці, приживатися до твоїх площ. Я вже постарів, стулився, втратив уже рахунок років". Але вони не були продиктовані сентиментальністю, властивою людям похилого віку, – незважаючи на життєві події і життя в різних куточках Землі, він ніколи не забував про місце, в якому з'явився на світ. Про Україну він казав, що вона – рідна мати, і зізнавався: "Мені здається, я вчиняю злочин, коли співаю не про неї та не її мовою. Мені треба бути українським співаком і співати українською".
Незаконнонароджений син
Олександр Вертинський був незаконнонародженою дитиною, її батьками були приватний повірений і журналіст Микола Вертинський та дочка управителя міських дворянських зборів Євгенія Скалацька. Батько до моменту зустрічі з матір'ю вже був одружений, а його перша дружина не давала йому розлучення, тому, незважаючи на народження сина Сашка, а потім і дочки Наді, вони перебували, як сказали б зараз, у цивільному шлюбі. Батьки матері не пробачили їй такої – поганої – поведінки та відмовилися від неї. Батьки майбутнього поета та актора пішли з житія рано: мати, будучи вагітною третьою дитиною, зробила підпільний аборт і померла від зараження крові, батько пережив її ненадовго і помер від "швидкоплинних сухот". Маленькому Сашкові на той момент було лише п'ять років.
Брата та сестру розлучили: Олександра взяла на виховання тітка, сестра матері, яка перенесла на племінника ненависть, яку відчувала до його батька. Надю віддали іншим родичам, при цьому хлопчика обдурили, сказавши, що сестра його померла. Жорстокість тітки, яка визнавала лише один засіб виховання – батіг, негативно позначалася на хлопчику: він ріс справжнім хуліганом, грубив дорослим, не визнавав жодних авторитетів, зокрема й серед викладачів, а потім і зовсім почав красти. За таку поведінку його, незважаючи на те, що він під час вступу витримав складний іспит, відрахували зі знаменитої Першої київської гімназії, яку закінчили всі відомі кияни – Сікорський, Булгаков, Тарле, Паустовський. Його перевели до скромнішого навчального закладу – Четверту гімназію, але її Вертинський не закінчив, через що у всіх анкетах у графі про освіту писав: "незакінчена середня".
Боротьба за шматок хліба та салон Зелінської
Можливо, Вертинському і вдалося б закінчити гімназію, але його життя ставало дедалі нестерпнішим. Будучи вкотре побитим тіткою до напівсмерті, Сашко, прийшовши до тями, втік з дому. Поневірявся по нічліжках, ночував у підворіттях, а в хорошу погоду і на лавці в парку, і де міг заробляти собі на шматок хліба – був вантажником, продавцем у маленьких лавочках і навіть коректором у друкарні. Але мріяв він про виступи на публіці: його не лише взяли у знаменитий київський театр "Соловців", а й дали в одній із вистав роль охоронця Наполеона. Правда, у нього там було тільки одне слово: він мав голосно оголосити вихід головного героя: "Імператор!" На жаль, статиста, який не вимовляв букву "р", прогнали після першої репетиції.
Але, зрештою, Вертинському пощастило: він зустрівся з викладачкою Першої гімназії, з якої кілька років тому його вигнали з ганьбою, і подругою своєї матері Софією Зелінською. Вона мала свій салон, в якому Вертинському вдалося познайомитися і поспілкуватися з Марком Шагалом, Казимиром Малевичем, Семеном Альманом, Бенедиктом Лівшицем. Невдовзі сам Сашко вже почав підробляти у київських газетах – він писав театральні рецензії та невеликі оповідання. До того ж Вертинському вдається знайти свою сестру Надю: звістка про те, що вона не померла, стало йому великим щастям.
Життя в богемному середовищі
1913 року брат із сестрою перебираються до Москви, де Вертинський розраховує зробити кар'єру журналіста, а якщо пощастить, то й актора. Спочатку йому не щастило: прослуховування в МХАТ Олександр провалив – Станіславському, який його проводить, так само як і режисеру в Києві, не сподобалося його ґрасування. Але перший же виступ у Театрі мініатюр, де він супроводжував виступ танцюристів написаною ним пісенькою, привертав до нього увагу публіки. Його навіть згадали у рецензії до цієї мініатюри, назвавши "дотепним і манірним" – сумнівний комплімент підштовхнув Вертинського до написання ще кількох пісень, за які йому почали платити перші гонорари. Щоправда, спочатку вони були у вигляді обіду, але виконавець-початківець був радий і цьому.
Потрапивши в богемне середовище, Вертинський мало не став жертвою наркотиків: кокаїн на той час вважався нешкідливими ліками, тому молоді люди використовували його без остраху і обмежень. Олександр зрозумів, що ось-ось може перейти небезпечну межу, після якої врятувати його зможе лише тривале лікування, коли став жертвою галюцинації: у трамваї пам'ятник Пушкіну намагався розплатитися з кондуктором монетою, що вийшла з вжитку. Вертинський так злякався, що знайшов у собі сили відмовитися від наркотиків. Його рішення підкріпила Перша світова війна – Олександр пішов на фронт добровольцем. Простий санітар, який не мав медичної освіти та служив у санітарному поїзді, уважно спостерігав за тим, як лікарі робили операції та перев'язки, та освоїв мистецтво останніх – за рік він зробив 35 (!) тисяч перев'язок. Згодом він жартував, що бог гідно оцінив цю його працю, наказавши заплатити йому за нього оплесками.
Поява П'єро
Після поранення Вертинський повернувся до Москви – якраз до похорону Наді, яка померла, отруївшись кокаїном. Саме в цей час він починає виступати в образі П'єро, який вигадав, виступаючи перед пораненими в санітарному поїзді: за словами самого Вертинського, грим у вигляді білої маски дозволяв йому приховати збентеження і невпевненість у собі, на які він страждав. Його пісні входять у моду, сам він не обмежується лише театром, а й знімається в кіно. До речі, саме він привів на знімальний майданчик знамениту Віру Холодну – вона була дружиною його фронтового товариша, прапорщика Володимира Холодного. Саме їй Вертинський присвятив свої пісні "Ліловий негр", "Креольчик" та "Ваші пальці пахнуть ладаном", у якій передбачив актрисі долю – Холодна померла під час епідемії "іспанки" у віці 25 років.
"Треба буде – ми вам і дихати заборонимо"
Вертинський ставав більш успішним – публіка його любила, показником її ставлення став бенефіс – він був призначений на 25 жовтня 1917 рік… Кривавий державний переворот не прийняв, і це позначилося з його творчості. Найвідоміший його романс того часу "Те, що я маю сказати" ("Я не знаю, навіщо і кому це потрібно, хто послав їх на смерть рукою, що тремтіла), присвячений пам'яті загиблих при захисті Кремля від більшовиків юнкерів. Через нього Вертинського викликали на "розмову" до ЧК. Намагаючись пояснити свої спонукальні мотиви, Вертинський сказав: "А ви не забороните мені їх шкодувати". "Треба буде, - відповіли йому, - ми вам і дихати заборонимо".
З грецьким паспортом по Європі
Так Олександр Миколайович зрозумів, що з Москви, а згодом і з Росії треба тікати. Спочатку він вирушив на південь країни, який ще не був захоплений більшовиками – виступав до Харкова, Катеринослава, Ростова та рідного Києва, а потім і Криму емігрував до Стамбула. Там він купив грецький паспорт на ім'я Олександра Вертідіса, з яким, даючи концерти, спокійно пересувався Європою. Першою на шляху артиста була Румунія, в якій він виступав успішно, але недовго: відмовивши місцевій актрисі виступити в її бенефісі, він нажив собі ворога в особі коханця - румунського генерала Поповича. Вертинського запідозрили у шпигунстві на користь Радянського Союзу.
Ображений, він залишив Румунію і переїхав до Польщі. Тут Олександр Миколайович завдяки знайомству з радянським послом Павлом Войковим, який часто відвідував його концерти, вперше звернувся до посольства СРСР з проханням дозволити йому повернутися на батьківщину, але отримав відмову. Його гіркоту пом'якшило перше одруження – обраницею Олександра Миколайовича стала Рахіль Потоцька, що походила з багатої єврейської родини. Але й Польщі Вертинському довелося виїхати – напередодні приїзду до країни короля Румунії йому пояснили, що перебування у Варшаві небажане.
Втім, як виявилося, все склалося на краще – Олександра та Ірен (так називала себе Рахіль на честь героїні однієї з пісень чоловіка) чекала на Німеччину, де Олександр Миколайович подав друге прохання з проханням про повернення на батьківщину, але знову отримав відмову, і Париж. Там Вертинський співав у ресторанах, що його засмучувало – важко розкривати душу перед глядачами, які їдять та п'ють, але своїх глядачів він від цього відвчив: коли він починав співати, жувати переставали. Натомість там він звів знайомство не лише з найзнаменитішими людьми того часу – Грета Гарбо, Марлен Дітріх, Чарлі Чаплін, Федір Шаляпін, а й вінценосні особливі – великі князі Борис Володимирович та Дмитро Павлович, шведський король Густав V та принц Уельський Едуард VIII.
Америка та Китай
З Парижа Вертинський відплив до Америки. Зіграти у голлівудському фільмі, куди його "сватала" Марлен Дітріх він не зміг – Олександр Миколайович не знав англійської мови, а це була обов'язкова умова, проте прожив кілька місяців на розкішній віллі актриси в Голлівуді. У Європу він уже не повернувся – вирушив до Китаю, де й прожив увесь час до повернення до Радянського Союзу. Він дав кілька концертів у Харбіні, а потім переїхав до Шанхаю, де й залишився надовго. Тут він пережив японську окупацію, цькування російських емігрантських ЗМІ, які як могли таврували "вертинщину", розлучився з Рахіль-Ірен і одружився з красунею Лідії Циргвава, яка згодом народила йому дочок, що стали знаменитими актрисами – Маріанну та Анастасію. Весь цей час він не переставав писати прохання до радянського посольства з проханням дозволити йому повернутися додому. Але отримав дозвіл лише 1943 року, коли написав листа Молотову, котрий на той час обіймав посаду комісара закордонних справ: "Жити далеко від Батьківщини, коли вона обливається кров'ю, і бути безсилим їй допомогти – найжахливіше".
Повернення до Радянського Союзу
У Радянському Союзі сім'ї Вертинських виділили номер у готелі "Метрополь", у якому вони прожили три роки, поки їм не дали квартиру за два кроки від Кремля – на вулиці Горького. Виступав він у той час часто – у країні Вертинського не забули, і він давав по 25 концертів на місяць у щойно звільнених від фашистів містах. Загалом за чотирнадцять років він дав понад дві тисячі концертів, виступаючи не лише у концертних залах, а й на заводах, колгоспних полях, шахтах та шпиталях. Сім'я не бідувала, але й особливої розкоші дозволити собі не могла – навіть найскромнішого звання у Вертинського не було. Втім, і купувати особливо не було чого – під час гастролей на Сахаліні звиклий до європейських різносолів Вертинський скаржився, що у місцевих магазинах є лише консерви та зроблений із деревини спирт, який місцеве населення називає "сучком". Він встиг зіграти у кількох фільмах, а за роль кардинала Бірнча у "Змові приречених" навіть отримав Сталінську премію. При цьому його пісні не звучали на радіо, а його вірші не друкували ні в журналах, ні в газетах.
Смерть та пам'ять
Останній концерт Олександра Вертинського відбувся в Ленінграді 21 травня 1957 - через кілька годин він помер від серцевої недостатності в номері готелю Асторія, йому було 68 років. Похований артист на Новодівичому кладовищі. У рідному Києві Вертинському присвячено експозицію вітрини у Музеї однієї вулиці, а на київському Андріївському узвозі 21 березня 2019 року йому відкрили пам'ятник.