Акторка Ніна Набока навіть невелику роль у кіно вміє зробити так, що артистку вже не забудеш. У її творчій скарбничці – народний серіал "Спіймати Кайдаша", "Перші ластівки", гучні фільми "Припутні", "Будинок "Слово". Нескінчений роман" і багато інших.
В інтерв’ю OBOZ.UA Ніна Набока згадала україномовне село в Донецькій області, де вона народилася та виросла, а також розповіла про його важку теперішню долю. А ще відкрила завісу у своє акторське життя та перегорнула разом із нами дуже особисті сторінки.
– Пані Ніно, де вас застала повномасштабна війна?
– Десять днів я просиділа у підвалі одного з київських будинків. Там було багато і дорослих, і дітей. Перший мій відгук про війну був звідти. Зверталася до родичів у Росії, вони мешкають на Кубані. Казала: "Це війна, а не операція. Вам у голові треба робити операцію!" Як вони відреагували? Ніяк. А зараз ми взагалі не спілкуємося. Це дружина та дочка мого рідного брата, самого його вже немає, помер від раку. Чотири роки боровся.
Коли запустили три ракети по телевежі, саме йшла додому (а я живу поряд, на Довженка). Одна просто над нами летіла – ми її бачили. Роздивитися можна було прекрасно – не так швидко й рухається. Звичайно, дуже налякалися. Що я буду зараз із себе героїню корчити, коли це дійсно страшно… Через якийсь час зібралася і поїхала до Чернівців, там і племінник мій, і його теща, з якою дружимо. Пробула там два з половиною місяці. А тоді думаю: що ж мені сидіти, ховатися? Поїхала до Києва назад, і якось зразу почала в мене з’являтися робота. А зараз що? Працюю і бігаю по підвалах, коли тривога.
– А давно ви були в місцях, де виросли? Ви ж родом із Донбасу?
– Ой, давно. Моє селище Іллінка, яке прикріплене до Курахового Донецької області, майже повністю розбите. Половину батьківського будинку знесло ракетою, а у сусідів зовсім нічого не залишилося. Зруйновано школу, де я навчалася. Від війни загинули дві мої однокласниці… У нас був дуже дружний клас. Зустрічалися щороку – на День шахтаря і на Різдво. І оце в нас такі страшні втрати. Як розказую, плачу. Наш будинок був на старшій сестрі моєї мами. Вона з війною виїхала з Донецької області в Чернівці до сина – це там, де я була. Ще одна сестра поїхала до Нової Зеландії – там мешкає її дочка. І повертатися дівчатам нікуди – все розбомблено. А моя мама померла давно, похована там.
Знаєте, коли чую, що кажуть про наш регіон, мовляв, повністю російськомовний, мені робиться погано. Хай вони заткнуться з тим "русскім Донбасом", вибачте на слові. Споконвічні жителі мого села мали прізвища – Набока, Сорока, Притула, Чумак, Мороз, Холод. А росіяни почали приїжджати з 30-х років на шахти. Тоді й мати моя приїхала – вона росіянка. А ще Риндіни, Морковіни, Манякіни, Абльозови – я їх усіх знаю, навчалася з ними. Ви подивіться хроніку тих часів із Горлівки. Там усі у віночках і сорочках українських. Росіяни, вчіть історію! Але ж вони не хочуть ні читати, ні бачити.
У селі нашому з моїх залишилася однокласниця Рая. Два рази їх уже бомбили. Перший – поцілили у будинок. Тільки почали відбудовувати – знову влучання. Але хоч важко та бідно, але люди продовжують залишатися. Навіть магазин торгує. А я так хочу додому! Ви не уявляєте, як мрію сісти на лавочку біля будинку. У нас над парканом росла здоровенна абрикоса. Так рясно родила, що ніде було плоди дівати, закопували. Так хочеться там побути, до мами сходити на могилку. До однокласниць – такі смерті страшні довелося їм прийняти. Що казати – біда.
– Ви знялися вже у понад 100 картинах. Як вам вдається грати навіть в епізодах так, що часом запам’ятовуєтеся краще, ніж головні герої?
– Ви знаєте, я з тих акторок, які грають усе. І головні ролі, і просто ролі, й епізоди. Міркую так: немає маленьких ролей, є маленькі актори. А я хороша, професійна акторка. За будь-яку, навіть невеличку роль беруся і роблю її як треба. В мене немає такого, що тут, мовляв, можна і лівою ногою. До роботи ставлюся дуже відповідально. Ніколи ніде не запізнюся. Ще всі тільки-но збираються, а Набока вже сидить. А якщо хтось скаже, що я запізнилася на зйомки, то, значить, померла (сміється). Не було такого, щоб прийшла на майданчик без вивченого тексту. Ніколи нікого не підвела.
– А пам'ятаєте першу роль? Це що було?
– Перша роль у мене велика була. Семисерійний радянський серіал "Мужність" про будівництво Комсомольська-на-Амурі. Режисер Борис Савченко знімав. У картині було п’ять героїнь. Від кіностудії Довженка я і Ніна Ільїна, з "Білорусьфільму" Світлана Суховей, із "Мосфільму" Наталя Андрейченко та з "Ленфільму" Олена Драпеко. Ми працювали над картиною два роки. Що казати, всі спогади там.
Приїхали в Комсомольськ-на-Амурі, а там "сухий закон". То ми в гастрономах виступали з концертами, щоб дали випивку. То акторам прямо там наливали, запрошували за стіл. А я непитуща була (та й зараз з алкоголем не дуже дружу), то віддувалася за всіх: поки колеги в кабінеті директора пили горілку, я вірші читала та співала пісні. Ой, скільки там було пригод! Є що згадати. Мене зараз запитують: "Ніно, а як оце раніше, був секс у кіно?" Кажу: "Поза кадром точно був, і я яскрава його представниця!". Навіть у міськком місцеві на нас скаржилися: "Заберіть їх, бо перетворять наше місто на хаос" (сміється).
Пили, ще й як, на зйомках. Але знімали гарно! Мені дуже запам’ятався один епізод. Тайга, дуже холодно. Нам давали спирту трошки, щоб не замерзли. Але комусь цього достатньо, а хтось примудрявся набратися. І режисер кричить одному актору (не буду називати його прізвище, бо відомий): "Дивися, в тебе одне акторське завдання: підійти до патефона й не впасти!" Було таке (сміється). Після зйомок якийсь час підтримувала зв'язок із Наталею Андрейченко. Вона часто приїздила на зйомки в Україну – просто паслася тут. Тоді була дуже проблемною дівчиною – сильно випивала. А потім, бачте, змогла себе пересилити, кинула і багато чого досягла.
– До великої війни ви, як і багато інших акторів, знімалися в проєктах, де були російські артисти. Зараз наші актори розповідають в інтерв’ю, що і гонорари в них були більші, і поводилися ті зверхньо.
– Були серед них і нормальні люди, були і покидьки – це правда. І гонорари вони мали справді набагато вищі. І від того, зрозуміло, ми почувалися приниженими. І це продовжувалося практично до самого вторгнення. Хтось із них по дві тисячі євро отримує за знімальний день. А наші, хто головні ролі грає, то до 10 тисяч гривень, а інші – три-чотири. І все це народні, знані артисти.
Я якось знімалася в одній картині із Сергієм Гармашем, який, як відомо, народився та виріс у Херсоні. Чую, він каже комусь своєму: "Хохлушка, а такая талантливая". Уявляєте? І подібного було багато. Що казати? Ми всі зараз бачимо ставлення росіян до нас. І я не хочу навіть про них чути! І з родичами поновлювати зв’язки не планую. Нехай вони планують. Той, хто винен, йде на поклін – це ж логічно. Та й зараз вони, мабуть, бояться мені телефонувати, бо ще їх у в’язницю можуть запроторити. А раніше тітка Ніна була найлюбішою. З подарунками їздила, гроші передавала, коли брат важко захворів. Що казати? Вбивають у голову всяке і без того дурним людям. А розібратися вони не можуть, бо логічне мислення там узагалі відсутнє. Вони звикли до брехливої інформації, їдять, аж прицмокують.
– Як згадуєте серіал "Спіймати Кайдаша", який так полюбився глядачеві, що став народним?
– Там був такий гарний режисер, така чудова група. Прекрасні люди, розумієте? І від того все йшло дуже легко. А кіно народне, бо повість Нечуя-Левицького така. Я відчувала, що воно сподобається. Чи хочу я, щоб було продовження? Та всі українці хочуть. І я дуже хочу, але все, як мені здається, впирається в гроші. А тема Кайдашів – вона вічна. Там можна ще таке написати! Як у дітей доля склалася – це ж дуже цікаво.
З акторами весь час зустрічаємося, знімаємося разом. Ось була на відкритті Одеського кінофестивалю в Києві, бачилися з Тарасом Цимбалюком. Часто працюємо разом на майданчику з Вітею Ждановим. Якось навіть його дружину грала.
– Одна з ваших останніх робіт – роль у фільмі "Будинок "Слово". Нескінчений роман". Але на гучній прем'єрі в Українському домі чомусь вас не було.
– У мене якраз зйомки були заплановані, ніяк не змогла приїхати. Зате потім усю Україну об'їздила з цією картиною. З режисером Тарасом Томенком, із В’ячеславом Довженком, який зіграв у картині головну роль – Миколу Хвильового, а в деякі місця – навіть сама. Приймали гарно. В Запоріжжі губернатор із таким букетом прийшов, я квітів таких у житті не бачила.
Нещодавно з Віктором Ющенком зустрічались, він був у нас на одному зі спецпоказів картини в Києві. Гарно поспілкувалися, він біля мене сидів під час перегляду фільму. І от наприкінці фільму мені на вухо шепче: "Ніно, чого так мало отруїла гадів?" Я за сценарієм працюю кухаркою і підсипаю отруту одному з головних героїв, який продався енкаведистам. Я хотіла йому сказати: "Дайте мені бочку меду, поїду до Кремля, миш'яком розбавлю та буду всіх пригощати". До слова, восени фільм знову покажуть у кінотеатрах. Хто не встиг подивитися, сходіть обов’язково – не пошкодуєте. Такий фільм мають побачити всі, бо це наша історія.
– А який ваш улюблений фільм у творчому доробку?
– Моя найголовніша роль ще ось тільки вийде. "Тривала втеча" – це стрічка про італійську в’язницю, але вона повністю зафільмована у Києві та на Київщині ще до початку повномасштабної війни. Її вже показували минулого року на міжнародному кінофестивалі "Миколайчук OPEN" у Чернівцях. Режисер італієць Андреа Маньяні приїздив на прем’єру. У мене там така роль, про яку мріє кожна акторка. В "Будинку "Слово", "Припутніх", "Кайдашах" – героїні мені близькі по духу, бо я сама з села, не важко було грати. А тут треба було подумати.
Окрім усього іншого, я ж там італійською розмовляю. А мови ж не знаю, то заучувала слова на асоціаціях, порівнювала з нашими предметами, близькими за змістом. Звісно, мала акцент, але це нормально, бо моя героїня з України. І, як розповідав мені режисер, така жінка була насправді. Вона викинула з вікна своїх дітей, за що сіла на все життя в італійську в’язницю. Вона кремезна, тягне ногу – вже навіть не людина, а просто істота, яка живе у своєму світі. І тут до неї прив'язується маленький хлопчик, який народився там, у тюрмі. Коли він уперше заліз у камеру, всі страшенно перелякалися за дитину. А вона його обійняла і почала ніжно гратися. Далі він потрапив у дитячий будинок, а коли виріс, повернувся до в’язниці вже працювати. А вона – далі сидить. І між ними знову зав’язується дружба – там така історія, без емоцій дивитися неможливо.
Цю роль мала грати Олеся Жураківська, але в останній момент автори передумали й запросили мене. Режисер потім казав: "Такий вдячний Богу, що послав мені Набоку!" А журналісти, які в Чернівцях бачили цю картину, писали, що я переплюнула Ганнібала Лектера. Мене підстригли майже налисо. Гримом зробили з мого обличчя просто чудовисько, в одному оці – більмо. Але так треба, бо моя героїня фактично вже напівлюдина. І я казала: робіть, що хочете, бо заради такої ролі готова на все. Цю картину теж покажуть у наших кінотеатрах.
– А як складається ваше особисте життя?
– В одному з інтерв’ю мене назвали "чорною вдовою". А я не ображаюся, бо справді поховала трьох чоловіків. І вже вісім років живу сама. Чоловіки були хороші. Останній дуже грамотний – заслужений діяч мистецтв, керівник операторського та фотоцеху, але погубила горілка. Коли одружилися, захворів, зробили йому операцію, і він злякався, мабуть, за своє життя. І пішов у запої, а я нічого зробити не могла. Куди не возила – все марно. А людина була прекрасна, я би ніякого іншого не хотіла. Багато років курив по дві пачки цигарок у день. А якось вийшов на балкон, порвав, каже: все, не буду. А курив з дитинства! Я йому часто потім казала: чого так із горілкою не зробиш? Через неї, окаянну, він і помер.
Другого чоловіка я дуже любила, він був перекладачем з англійської мови. Але разом ми прожили всього чотири роки. Проґавили його запалення легень, а воно дало ускладнення. А температура була всього 37 градусів. Як було зрозуміти? Першого чоловіка теж любила, то молодість моя, але розлучилися. Він гуляв, у відрядженнях був по пів року. У мене теж був коханець, як то кажуть, від нужди. Двох наступних чоловіків жодного разу не зрадила. Я жінка сільського пошиву – в хаті завжди наварено, вигладжено, випрано. Сказати, що погана дружина, не можна.
Від першого чоловіка маю дочку Одарку. А внучка – Марія за документами, а ми називаємо її Маруся. Вона щось починала опиратися: "Ну, бабусю". Я кажу: "Що? У нас Маруся Чурай, Маруся Богуславка. Маруся, раз! Два! Три, калина! Розумієш?" Вони мешкають окремо, зять мій – на війні, на нульовці. Вже рік з лишком. Ось прийшов у відпустку, хочемо його підлікувати, бо пережив дві контузії. Трошки кричить вночі, головні болі. У мене дача на Київському морі. І він приїхав, каже: "Нічого не хочу, тільки на дачу". Ми поїхали одразу – в річку купатися, шашлики смажити.
– А самі на дачі ви часто буваєте?
– Ні, запустила її зовсім. Коли почалася повномасштабна війна, всі сусіди пороз'їжджалися. А раніше як було? Я на зйомках, а вони – поллють ввечері городину. Приїду – розрахуюся з ними – чи стіл накрию, чи якісь гроші заплачу. Зараз нікого немає там. А зона піщана – весь час треба води. Та й у таку спеку добиратися автобусом – це неможливо. А зять на фронті – нікому мене везти на машині. Але закрутки – то святе. Куплю на базарі огірочків, малини на варення. Сливи, дай Бог, будуть на дачі, бо дерево біля води росте. Так до зими і підготуємось.
– А коли світла немає, чим займаєтесь?
– Я до останнього сиджу на балконі, читаю. Тоді лягаю, думаю. А якщо не думаю, то в темноті свічку запалюю. Важко по сходах добиратися до квартири, коли немає електрики. Але в мене є учні. Готую дітей для вступу до вишів, і всі в мене, до слова, стають студентами. Але і потім спілкуються, їздять до мене. Кажуть: до Ніни Петрівни на млинці. От і сьогодні ввечері прийдуть, ті, які вступили цьогоріч.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з легендарним українським поетом Вадимом Крищенком – про освистаного в Києві Кобзона, жорсткість Ротару та суперечку з Кудлай про мову
А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим та актором Геннадієм Попенком – про відомих колег на фронті й свою роботу в ЗСУ.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!