Тривають рейдові дії ЗСУ в Курській області. На даний момент, незважаючи на запевнення Генштабу РФ зона контролю ЗСУ розширюється. Про цілі наступу в російському прикордонні керівництво України не говорить. Слова президента "про перенесення війни на територію агресора" лише характеризують ситуацію, що склалася. Тим не менш, існує кілька сценаріїв розвитку подій, як мінімум два з яких передбачають довготривалий контроль над зайнятими територіями. І, як наслідок, створюють нові виклики. Про це пропоную поміркувати.
Кілька сценаріїв розвитку подій у Курській області.
Станом на сьогодні можна говорити про рейд ЗСУ, який вже досяг кількох політичних цілей. Зокрема:
-
послужив хорошим мотиватором для населення України, повністю перебивши негативний порядок денний просування ЗС РФ у Донецькій області. З одного боку результат позитивний, з іншого (що відзначають частина військових і волонтерів), Торецьк, Покровськ і Часів Яр йдуть з інформаційного порядку денного.
-
створив виклик для внутрішньоросійського порядку денного. Вперше з 1944 року війська іншої держави зайняли частину суверенної території РФ. І, що важливо, це війська України — держави, яка в уявленнях кремлівської верхівки є "штучною". Відповідно, неможливість відбити ці території — політичний виклик особисто для Путіна;
-
руйнує міф про ОДКБ і союзників Росії. Путін остерігся навіть називати те, що відбувається "агресією" або "війною", оскільки такі визначення вимагають реакції союзників по ОДКБ. А, у випадку з Білоруссю не тільки в рамках згаданої організації, але і в рамках "Союзної держави". Однак ймовірність того, що "союзники" виступлять "на допомогу" Росії вкрай мала. А ось ймовірність того, що вони знайдуть тисячу причин нічого не робити велика. І якщо це відбувається — проявляється нікчемність ОДКБ і, як наслідок, нікчемність російської політики по створенню навколо себе військово-політичних блоків.
-
Геополітичний порядок денний. Вперше в історії свого існування не тільки Росія намагається окупувати чужі території, але й сусідня держава окупує частину російської області. Україна продемонструвала, що заяви Росії про свою військову міць і готовність до жорсткої відповіді є скоріше блефом, ніж реальністю. Якщо раніше послідовно переходилися окреслені Кремлем "червоні лінії" що стосуються окупованих територій, то зараз мова йде про території, самої Російської Федерації в кордонах 1991 року. За ситуацією активно спостерігають інші держави і висновки для кожного свої. Для держав Близького Сходу і Африки РФ втрачає імідж "наддержави" яка має потужну силову компоненту. Адже Кремль не здатний захистити свою ж територію (і чим довше триває утримання районів Курської області, тим сильніший ефект). Для США і КНР поточні події наочно свідчать, що можна аналізувати варіанти навіть розпаду Росії і цей аналіз не є фантастикою, а роботою над можливими (нехай і не найбільш ймовірними сьогодні) сценаріями розвитку подій. Ну і, нарешті, ця тема вкрай цікава для держав, що мають (навіть теоретично) територіальні претензії до Росії.
Кремль зараз створює ударне угруповання для того, щоб повернути контроль над втраченими територіями. Для цього вже почалося перекидання боєздатних частин з інших ділянок фронту. І для цього ж активно обговорюється тема залучення солдатів строкової служби до війни проти України.
Відповідно, є кілька сценаріїв розвитку подій, з точки зору Українських інтересів. Вони взаємопов'язані один з одним і можуть реалізовуватися як окремо, так послідовно, коли логіка одного сценарію змінюється логікою іншого:
-
Рейд залишається рейдом. Після того, як російські війська починають операцію в Курській області, ЗСУ проводять операцію з деокупації раніше зайнятої РФ української території. При цьому відведення частин з території Росії допускається як логічне завершення рейду.
-
Розширення зон контролю і перенесення війни в тому числі на інші регіони РФ. Тобто Україна намагається провести операції, спрямовані на розширення існуючої зони контролю, включаючи захоплення територій в інших областях.
-
Варіант переговорів, при якому наявність зони контролю на території РФ виступає гарантом того, що Кремль не спробує "винести за дужки" обговорення майбутнього ряду окупованих українських територій. Для прикладу згадайте Мінський процес і задайте собі питання "а де там питання Криму?".
-
Гра в "Курську народну республіку". Простіше кажучи, створення невизнаної російської держави де у владі знаходяться політичні противники Путіна.
Тепер питання, про які поки не думали
Всі перераховані сценарії передбачають збереження контролю над зайнятими територіями деякий час. І тут, вже через тиждень-два перед нашою стороною постане питання "що робити з мирними жителями". Адже підвозу води немає, продуктів харчування так само немає. Медичне обслуговування — навряд чи. Комунальні служби не працюють. А це не тільки електроенергія, але й водопостачання, газ, каналізація. І відсутність політики роботи з цими викликами через деякий час може створити політичні виклики для України. РФ не буде зацікавлена в підтримці мирної інфраструктури на цих територіях. Адже таким чином, Кремль отримує ситуацію, коли звинувачуючи Україну в небажанні подбати про життя цивільних осіб, можна намагатися спробувати "збалансувати" звинувачення на адресу РФ, які стосувалися весни 2022 року. У тому числі віддзеркалити звинувачення в порушенні міжнародного гуманітарного права. Це не призведе до зміни позиції партнерів України, але вплине на держави, які прагнуть зберегти нейтралітет і дасть аргумент політичним силам в ЄС, що виступають за припинення війни з досить швидким поверненням до режиму співпраці з Російською Федерацією.
Три завдання на найближчі тижні
Таким чином, перше завдання, яке виникне вже через кілька днів — організація "зелених коридорів". Тобто давати частині мирних жителів виїхати. Хороший політичний трек, але є одне "але" - Росія погоджуючись на словах, може всіляко гальмувати даний процес. Політично вірно через деякий час самим ініціювати такий процес. Тобто продемонструвати турботу (на відміну від Кремля) про мирних жителів. І, нарешті, Путін змушений буде погоджуватися на пропозиції України, що стосуються "росіян". У разі саботування російською стороною питання, є сенс розглянути можливість евакуації частини цивільних на українську територію. Але тут свої складності — це громадяни держави-агресора. І це евакуація на території, безпосередньо, які постраждали від російського вторгнення. Тобто крім логістичного завдання постає завдання політичне і гуманітарне, яке полягає в демонстрації здатності до гуманітарного і гуманного реагування. Ну і, нарешті, пропагандистський момент "росіяни біжать з Росії в Україну".
Наступне завдання — забезпечити роботу інфраструктури на окупованих територіях. Хоча б її мінімальний набір. І це питання не тільки мирних жителів, але й бійців Сил Оборони України. Адже навіть для ефективної оборони бажано мати тил, з наявністю зв'язку, води, електрики і т. д. І тут питання полягає в тому, а чи буде можливість використовувати на даному етапі російські ресурси (газ, електрику), запустити систему водопостачання.
Паралельно з цим необхідно вирішити завдання доставки гуманітарних вантажів на підконтрольну Україні територію. Запаси їжі у місцевого населення будуть закінчуватися вже через кілька днів. І тут виникає питання: хто їх буде годувати? Принаймні найближчі тиждень-два. На місці це вирішується роздачею продуктів українськими військовими, але варто пам'ятати, що військовослужбовці будуть роздавати те, що призначене їм. Таким чином постають питання: "як провести хоча б побіжний облік тих, що залишилися", "де взяти продукти", "як їх доставити і хто буде відповідати за процес".
Утримувати довго = створювати місцеву владу
Перераховані вище завдання актуальні в логіці рейду, за умови, що українські війська мають намір незабаром залишити зайняту територію. Але якщо контроль зберігається, ми переходимо до логіки окупації території і роботи окупаційних адміністрацій. І це не тільки політичне питання. Ситуація, коли на місцевому рівні є певні структури, що займаються місцевими проблемами, запущена, нехай на низовому рівні, місцева економіка, зменшує витрати на утримання даної території.
І тут ми маємо три ключові варіанти дій.
1. Режим окупації з повнотою влади у військових. Простіше кажучи, в тилу створюються комендатури, які, крім вирішення, власне військових завдань, займаються проблемами забезпечення можливості життєдіяльності для місцевого населення.
Безсумнівним плюсом даного підходу є повний контроль над процесом і відсутність необхідності приймати політичні рішення в Києві. Простіше кажучи, військові воюють, але крім цього керують ремонтами ЛЕП, водопроводу і каналізації, доставкою і розподілом продуктів харчування, медичним обслуговуванням. У такому форматі може навіть не знадобитися участь місцевих жителів — необхідні фахівці привозяться (або під завдання, або вахтовим методом) з території України.
Мінус підходу — його надзвичайна дорожнеча. Простіше кажучи, за все Україна платить сама. Військові відволікаються на нетипові для них функції. І, нарешті, питання забезпечення безпеки привезеному цивільному персоналу.
2. Створення місцевої військово-цивільної окупаційної адміністрації. Тобто без політичних декларацій про майбутнє зайнятих регіонів і в форматі, коли місцеві фахівці знаходяться в прямому підпорядкуванні у військових. Даний підхід вимагатиме для запуску залучення структур, здатних виявити серед місцевих жителів готових до співпраці, проаналізувати потреби в персоналі і ресурсах для мінімального запуску цивільної інфраструктури і, можливо, економіки. Але так само це вимагатиме створення, якщо не нормативної бази, то як мінімум певних легальних рамок, в яких буде існувати місцеве населення. І органів, які будуть гарантувати їх виконання. Зокрема, якщо запускається певний аналог "мирного життя", необхідна не тільки медицина, але, наприклад, і поліція.
Плюси такого варіанту — певна економія коштів і можливість (у разі успіху) демонструвати, що на зайнятих Україною територіях йде "нормальне життя".
До мінусів відноситься складність у пошуку місцевих колаборантів. Особливо, враховуючи відсутність політичних декларацій про майбутнє територій. На якомусь етапі потрібно буде дати таким людям відповідь що з ними буде якщо Україна піде.
3. Створення політичної влади. Це може бути гра в логіці "ЛДНР", коли місцеві окупаційні адміністрації протягом кількох місяців перетворюються на певну подобу державних інституцій. Або створення таких спочатку. Шляхом запрошення частини російських політиків, опозиційних Путіну до управління даною територією. Політично це може бути як аналог "ЛДНР" 2014-15 років з декларацією можливості реінтеграції з РФ при зміні російського законодавства і зміні влади в РФ. Або умовна "Росія без Путіна" - тобто сценарій, при якому, сформований політичний центр заявляє про прихильність політиці "єдиної і неподільної Росії (в кордонах 1991 року)" і своїх амбіціях до експансії аж до захоплення всієї території РФ.Плюс такого варіанту — територія існує, нехай і при постійній підтримці України, але все ж за рахунок власних ресурсів. І громадянам РФ демонструється "альтернативна Росія". Що може привести в перспективі до певних міграційних процесів і можливого стимулювання громадянського конфлікту в Росії.
Мінусом такого варіанту є необхідність підтримки території навіть після формального завершення війни. Або прийняття у себе хвилі "біженців з умовної КурНР або "РосіїБезПутіна". Крім того, гра в аналог "ЛДНР" створює додаткові зовнішньополітичні ризики для України. І розіграш такої карти може позбавити нас частини зовнішньої підтримки. Варіант з "незалежною державою" також ризиковий, хоч і в меншій мірі. Як би там не було, але в новітній світовій історії є кейси колишніх республік Югославії, Косова, Південного Судану та інших нових держав. Але необхідною умовою для реалізації даного сценарію є затягування війни як мінімум на півтора року — час, необхідний для створення і зміцнення влади в новому прото державному формуванні.Замість висновків
Рейд ЗСУ по території РФ на даний момент є успішним. І, є реальні шанси, що він і буде таким далі. Однак, з кожним днем боїв у Курській області зростає потреба у вирішенні завдань, безпосередньо не пов'язаних з війною. Що лежать в області гуманітарного права, зовнішньої політики. Для їх вирішення необхідні додаткові ресурси і плани використання сил, безпосередньо не пов'язаних з подіями на фронті — спецслужб, медичного персоналу, МНС, поліцейських сил і, нарешті, суто цивільних фахівців.
Від вирішення даних завдань безпосередньо буде залежати успішність операції на території Росії. Єдиного варіанту дій немає — є безліч алгоритмів дій. Але кожен з них вимагає усвідомлення завдань, планування і залучення ресурсів.
Сподіваюся, найближчими днями ми побачимо який з варіантів починає реалізовуватися на Курщині.