Тімур Мірошниченко – про «Євробачення-2025», дітей, родину та реакцію на хейт

22 вересня на «1+1 Україна» - прем’єра проєкту «Клуб 1%». Учасник, який пройде всі етапи цього квіза та дасть відповідь на заключне запитання, на яке можуть відповісти тільки 1% українців, і стане переможцем.

В інтерв’ю Коротко про ведучий проєкту Тімур Мірошниченко розповів, як проходив кастинг на цю роль, скільки особисто дав правильних відповідей на запитання, чи готовий вести нацвідбір на «Євробачення-2025» та про те, як живе його велика родина.

Тімур із дружиною Інною виховують чотирьох дітей: 6-річну Мію, 4-річного Марка й прийомних - 8-річну Ангеліну та 3-річного Марселя, яких вони усиновили впродовж двох останніх років.

Кастинг проходив, жодних привілеїв у мене не було

- Тімуре, ви теж тестували запитання, які будуть в «Клубі 1%». Як успіхи?

- Важко сказати на сто відсотків, бо я все-таки відповідав на ці запитання у більш спокійній атмосфері, ніж гравці, хоча теж за 30 секунд. Адже гравцям у студії треба бути максимально зосередженими і не відволікатися на різні зовнішні фактори. Секрет успіху у цьому проєкті - це не відтворити свої знання, а проявити кмітливість, уважність, пам’ять, нетривіальне мислення.

Я зіграв декілька ігор, і результат був плюс-мінус той самий. Тому, якби я був гравцем і все так відбувалося на іграх, думаю, я б дійшов до запитання на 1%, але програв би його.

- Але своїм досвідом ви вже показуєте, що все можливо. Не так все складно, як виглядає, правда?

- Все можливо. Це справді гра, в якій не потрібні якісь надзвичайні знання з різноманітних сфер. Навпаки, коли гравці вмикали свою ерудицію, починали «сипатися». Адже все, що потрібно для правильної відповіді, є в запитанні, у варіантах відповідей, на екрані, у тебе в голові. І чогось вигадувати не треба.

Перед початком гри я завжди казав гравцям: «Найважливіше, не робіть головну помилку всіх українців – не ускладнюйте». Ми дуже любимо ускладнювати собі життя там, де це не потрібно. У цій грі теж не треба ускладнювати. І тоді все вийде.

- На фінальне запитання може відповісти лише 1% українців. Як обиралися варіанти цих запитань?

- Всі запитання пройшли велике всеукраїнське дослідження. На них відповідали українці в різних куточках країни, і теж за 30 секунд. Тому ті запитання, на які відповіли майже всі, - це запитання на 95%, на 90%. А є запитання, на які реально може дати відповідь лише 1 людина зі 100.

- Проходили кастинг? Чи вам, як вже рідному, бути ведучим запропонували одразу?

- Жодних привілеїв у мене не було. Кастинг все одно треба було проходити. Я не знаю імен, але було ще з 20 претендентів, які так само хотіли стати ведучими цього проєкту.

- Ви вели четвертий Саміт перших леді та джентльменів. Як себе підготувати, в тому числі й морально, до такої події? Перше, що спадає на думку - контролювати себе, щоб не сказати чогось зайвого при такій аудиторії.

- Про це треба пам’ятати при будь-якій аудиторії. Насправді підготовка не відрізняється від підготовки до телевізійного проєкту чи будь-якого іншого заходу, який відбувається в моєму житті. Це звичайна підготовка. Ти читаєш матеріали, вивчаєш сценарії, людей, з якими тобі доведеться спілкуватися, – і все. А коли ти підготовлений, в принципі, тобі все одно - що, хто і де.

Не існує жодного замовника, який видасть тобі все своє досьє

- «Суспільне Мовлення» вже офіційно підтвердило, що Україна візьме участь у «Євробаченні-2025». Чекаєте запрошення на нацвідбір у ролі ведучого?

- Звісно. Думаю, тут точно вже буде без кастингів (сміється). Наступного року у мене ювілей, 20 років на «Євробаченні», тому, сподіваюся, цей ювілей не пройде без мене.

- Такими темпами вже недалеко й до Книги рекордів.

- Ще трішки треба попрацювати. Чинний рекорд - 30 років на «Євробаченні» - належить британському коментатору Террі Вогану. Мені навіть пощастило з ним попрацювати і поспілкуватися.

Є ще декілька активних учасників «родини» «Євробачення» з різних країн, які підбираються до цього рекорду. Але всі вони - люди старшого віку, тобто в мене є ще трішки запасу. Планую побити цей рекорд років на 30.

- А погоджуєтеся сьогодні на якісь корпоративи, приватні заходи?

- Так, я не відмовляюся. Це робота, як не крути. Завдяки Силам безпеки й оборони і бізнес працює, і люди іноді святкують якісь визначні події. Робота є - і це прекрасно.

- Часто з корпоративами люди потрапляють у неприємні ситуації, бо не завжди можна відслідкувати увесь ланцюжок причетних до події людей. Як ви перевіряєте, хто в замовниках, що це за люди?

- Так, це дуже тонка стежка, бо все перевірити неможливо. Не існує жодного замовника, який видасть тобі все своє особисте досьє або досьє на всіх своїх гостей. Для мене є певні маркери адекватності - це відсутність російської мови, росіян в гостях, наприклад. За таких умов я точно працювати не буду.

Знову ж таки, детально все перевірити неможливо. До прикладу, дуже часто з молодятами, їхніми батьками я знайомлюся вже безпосередньо на весіллі. Звісно, я маю якісь анкети для того, щоб підготуватися і розуміти, з ким маю справу, про що говорити і таке інше. Але, умовно кажучи, провести розслідування їхньої податкової історії нереально.

- Ви розповідали, що у 2022 році однієї зарплатні не вистачало на покриття родинних щомісячних витрат. Зараз ваша родина стала ще більшою, отже, витрати зросли. Довелося якось перекроювати бюджет?

- Звісно, четверо дітей – це дорого. Але я б не сказав, що ми якось колосально змінили свій стиль життя. Ми й раніше жили в міру, не дозволяли собі якихось захмарних речей. Зараз левова частка всього бюджету йде на дітей, їхню освіту. Доньки пішли в школу, є няні, і все треба оплачувати.

Доньки із задоволенням йдуть щоранку до школи

- Так, у вас одразу дві першокласниці. Які успіхи Ангеліни та Мії у школі?

- Якісь серйозні висновки ще робити зарано. Заняття тривають лише два тижні. Але найголовніше, що їм подобається, вони із задоволенням збираються зранку до школи. Мені здається, це головний показник того, що в них там все добре.

Мії простіше, тому що вона ходила в прескул саме в цю школу. Там класний і сучасний підхід, з вчителькою вони познайомилися майже за рік до першого класу.

Ангеліні, звісно, складніше, тому що, як не крути, є певний тригерний момент. Бо це знову купа дітей, один-два дорослих, це дуже сильно нагадує дитячий будинок. У неї є ще й травматичний досвід школи. Її дитячий будинок був в евакуації у Польщі, куди вони переїхали після початку повномасштабної війни. І дітей одразу відправили в польську школу. Ангеліна була єдиною українкою в польському класі, не знаючи мови. Звісно, нічого хорошого в неї там не виходило. Тому ми дуже переживали, чи вийде у неї впоратися з емоціями.

У нашій школі всі знають історію Ангеліни. Це не спеціалізована школа, це звичайна школа, але всі викладачі, починаючи від директора і закінчуючи помічниками і помічницями, сказали, що беруть її до себе. Вони проводили навіть окремі тренінги, як працювати з дітками з дитячого будинку. Тому ми безмежно вдячні їм за це, за їхню ініціативу, що не відправили нас в іншу школу, а намагаються зробити так, щоб у Ангеліни було все добре.

- Інна розповідала, що спілкувалася з психологом Ангеліни перед її навчанням. Ангеліна ходить до психолога?

- Так, і не тільки до психолога. У нас буквально щодня є якісь походи до лікарів і спеціалістів, тому що питань і проблем за 8 років перебування в дитячому будинку накопичилася шалена кількість. Щось виправляється, щось вже неможливо буде виправити, але ми працюємо для того, щоб максимально покращити всі показники.

- Я свого часу багато спілкувалася з дітьми з дитбудинків, і найважливіше для них – не коштовні речі чи щось подібне, а спілкування, знати, що вони комусь цікаві і потрібні. Тому головне – це любляча родина.

- Безумовно. У нас є приклад Марселя, який вже більше року з нами. І абсолютна більшість діагнозів, які були записані в його медичній історії, коли ми його забирали з дитячого будинку, самі собою зникли через те, що він опинився в сім'ї.

З Ангеліною поки зарано робити серйозні висновки, бо пройшло всього два місяці, як вона в родині. Але, тим не менше, навіть зараз вже видно колосальну різницю від першого дня до сьогодні.

- Ангеліні 8 років, і ви вирішили віддати її до 1-го класу. Це через недостатню освітню підготовку у дитбудинку?

- Мабуть, так. Я не хочу казати, що в дитячому будинку нічого не робили. Звісно, там були заняття. Коли ми їздили до неї перед тим, як забрати, до них приходив, наприклад, native speaker на англійську.

Але все одно не можна порівнювати дитину, яка ходить на ті ж курси і при цьому живе в родині, і дитину, яка живе в дитячому будинку. Це абсолютно різні світи і абсолютно різні можливості.

- Зізнавайтеся, хто робить з дівчатками уроки? Ви чи Інна?

- Я думав, що зараз в перших класах вже не дають домашні завдання (сміється). Але наприкінці першого тижня їм все ж таки їх дали. Поки все дуже просто, тому дівчатка самі справляються. Подивимося, як буде далі.

Ангеліні знадобився місяць, щоб звати нас мама і тато

- А бувають ревнощі між дітьми? Бо дуже часто дітям здається, що когось батьки люблять більше. Як вони між собою комунікують?

- Це неминуче. Коли в родині є більше однієї дитини, все це буде відбуватися. Коли є група дітей, все швидко змінюється: вони обіймаються, через 10 секунд б’ються, потім знову обіймаються, потім щось ділять, потім разом граються, потім знову комусь щось не подобається… Це абсолютно нормальні процеси. І в нас те саме.

Дати кожному на сто відсотків індивідуальний час неможливо, але ми намагаємося приділяти увагу кожному окремо. Традиція організовувати індивідуальні дні - день мами і Мії, день тата і Марка, - у нас була започаткована давно. Зараз так само.

Мія і Марко знають історію Ангеліни, історію Марселя, вони все розуміють, в нас не буває такого – або я, або вони.

- Мія взагалі молодчинка, погодилася ділити кімнату з Ангеліною. Віддати частину свого особистого простору, де ти одна була принцесою, – це великий вчинок.

- Мія взагалі наша віддушина у всіх сенсах. Вона найбільш емпатична дитина, яку я знаю. Точно можу сказати, що Мія відіграє, мабуть, найважливішу роль в адаптації Ангеліни і в родині, і в суспільстві. Попри те, що Мія молодша за Ангеліну, вона виконує роль її наставника у всіх питаннях.

Напевно, і сваряться вони частіше між собою, але ці сварки дозволяють робити правильні висновки, досягати певних результатів, які потрібні саме Ангеліні.

- Як ви пояснювали Мії і Маркові, що у них буде братик, а згодом і сестричка? Наприклад, коли мама знову вагітніє, вона розповідає дитині, що у животику росте ще одна дитинка, це твій братик чи сестричка і так далі. Процес звикання відбувається поступово.

- У нас це теж тривало дуже довго. Майже рік до того, як ми всиновили Марселя. З одного боку, ми не починали процес всиновлення, бо у нас ще не було квартири, будинок ще не був зданий в експлуатацію. З іншого боку, і це навіть першочергово, ми чекали готовності дітей до таких змін у житті.

Це рішення не ухвалювалося після однієї розмови. Протягом року поступово ми розповідали дітям, що є дитячі будинки, що там є дітки, які позбавлені сімейного піклування… Потім діти самі починали запитувати. А наприкінці 2022-го Мія прийшла і видала таку тираду, після якої ми зрозуміли: діти абсолютно готові до того, щоб в нашій родині з'явилися ще діти.

- Вони одразу їх прийняли?

- Так. Спочатку засмучувалися здебільшого через те, що і Марсель, і Ангеліна не вміють гратися. У дитячому будинку особливо ніхто не грається, і вони не розуміють, як це.

Марко, наприклад, чекав брата, щоб з ним гратися машинками. А Марселю потрібен був час, щоб зрозуміти, що є інше життя, не лише таке, яке він бачив до цього моменту. І коли він пройшов процес адаптації, почав гратися з Марком. І Марко став абсолютно щасливим.

З Ангеліною так само. Мія чекала на сестру, на подругу. Але перший час Ангеліна не йшла до дітей. Вона була здебільшого зі мною, з Інною, бо нас вона вже знала, а їх ще ні. Та через декілька тижнів все стало на свої місця. Діти ж все одно рівняються одне на одного. Ангеліна побачила, як існують в цьому житті її брати і сестра, і вже потроху рівняється на них.

- Як Ангеліна і Марсель вас з Інною називають? Бо Марсель ще малий, йому легше називати вас мамою і татом, а Ангеліна розуміє, що в неї не було родини.

- Звуть мама й тато. Був певний період, коли ми були в Ангеліни - то тато, то Тімур, то мама, то Інна. Але зараз тільки мама і тато.

Ангеліна всі 8 років провела у дитячому будинку, і я не впевнений, що вона взагалі пам'ятає біологічних батьків.

Ми не змушували її називати нас «мама» і «тато», дитина має самостійно прийти до цього. Ангеліні знадобився місяць, щоб визначитися, що Тімур – це тато, а Інна – це мама.

- Я часто думаю про те, що з усиновленою дитиною у батьків наче менше прав, ніж з біологічною. Маю на увазі – десь не маєш права підвищити голос, щоб не відштовхнути, або щось заборонити, адже не всі речі можуть бути дозволеними.

- Ми насправді не розмежовуємо: наші - не наші, біологічні - не біологічні. Вони всі наші діти. Шлях, яким вони у нас з'явилися, це вже другорядне питання. Для нас вони всі абсолютно рівноцінні члени родини. Я, наприклад, в якійсь ситуацій можу прикрикнути на Марка, якщо він погано себе поводить. І так само можу прикрикнути і на Марселя чи суворо подивитися на Ангеліну.

Можна все спокійно прокомунікувати і без криків. Можливо, це буде складніший шлях, але в результаті він матиме значно кращі наслідки.

Всі думки і мрії - навколо родини, навколо дітей

- Ви вирішили розказувати про всі процеси усиновлення публічно. Для одних - це приклад життя, обмін досвідом, а інші виливають на вашу родину купу бруду в соцмережах. Як ви на це реагуєте?

- Я давно вже перестав орієнтуватися на соцмережі, з точки зору соціальної думки. Розумію, що це здебільшого робота якихось не дуже добрих компаній чи людей, яким вигідно, щоб у нас було відчуття розбрату і нерозуміння. Звісно, є й такі, яким хочеться написати хейт, щоб тебе якимось чином зачепити.

За 20 років у шоу-бізнесі я вже звик до цього, і мене не пробити. Інна теж абсолютно спокійно на все це реагує.

І більшість якихось неадекватів, які з'являються в наших приватних повідомленнях чи в коментарях, блокуються без розмов. Чи люди, чи боти - не має значення. Вони не мають займати простір в нашій свідомості і в нашому житті.

Нещодавно проходив один тренінг, і нам якраз розповідали про те, як впоратися з хейтом. Насправді перша порада, і в моєму випадку я нею послуговувався, - не реагувати, не відповідати. Щойно вступаєш в дискусію, навіть якщо це бот, він буде тобі відповідати.

Людина має право на свою думку. І пише вона її крізь призму свого досвіду і життя. Окей, хай вона з нею живе, але живе за межами мого життя.

- У соцмережах ви дуже позитивна родина. Але, думаю, у вас також бувають важкі емоційні періоди. Як ви справляєтеся з емоціями в такі часи?

- Не буду прикрашати, що у нас ідеальне життя. Все - як і у всіх. Над нашим будинком також регулярно збивають ракети і «шахеди». Діти все це чують, потім ми не спимо всю ніч. Звісно, реакція організму і психічного стану загалом не завжди може бути адекватною.

Звісно, і я можу отримати від Інни прочухана, все буває (сміється). Але розумію, що всі ми живі люди, у нас є емоції, є втома, яка іноді веде нас не туди, куди б нам хотілося.

Якщо є можливість, організовуємо бодай маленьке сімейне дозвілля. Приміром, у нашого сусіда є сапборд, який ми можемо завжди взяти, тому поплисти на годинку туди, де тиша, де пташки співають, побути в цій тиші, - це вже допомагає.

Інна, наприклад, може помедитувати і прийти до тями. Я можу попрацювати (сміється). Робота також повертає до нормального стану.

Коли ми розуміємо, що вже на межі, перебудовуємо свої графіки, щоб втиснути час для себе.

- А якось готуєтеся до можливих зимових блекаутів?

- Наш будинок здали в експлуатацію 29 грудня 2021 року, переїхали ми туди влітку 2022-го, тому коли почалися блекаути, у нас в квартирі було +8 градусів.

І Інна стала тим ініціатором, хто підбурював сусідів скидатися на генератор для будинку, щоб було опалення і вода. Все вдалося не з першої спроби. Але зараз у нас є генератор, який обслуговує два будинки, і коли відключення - є і вода на всіх поверхах, і має бути опалення взимку, навіть по одному ліфту працює. Найголовніші базові потреби закрили.

- Чого сьогодні вам хочеться для себе в особистому, в професійному житті?

- У професійному хочеться, щоб у нас в Україні було багато класних проєктів. І не тільки телевізійних, а й різних фестивалів. Звісно, розумію, що вони зараз не на часі, але мрію, щоб вони були. Хочеться робити класні, великі, важливі історії. Хочеться, щоб робота була і її всім вистачало.

А загалом всі думки і мрії - навколо родини, навколо дітей. Хочеться, щоб діти мали змогу робити все, чого вони прагнуть. Мія зараз навчається вокалу, і їй дуже подобається.

Дивлячись на те, що робить Марсель, я вже планую познайомити його з нашим олімпійським чемпіоном Олегом Верняєвим (сміється). Олег сам мені навіть писав: «Коли вже Марсель прийде до мене? Бачу, що він виробляє, це майбутнє олімпійської збірної». Він, звісно, ще дуже маленький, але, думаю, дуже скоро вони познайомляться один з одним.

- То у вас справжні зірки уже ростуть.

- У першу чергу - ростуть українці. А хто чим буде займатися у майбутньому, то вже нюанси.

- Ви завжди мріяли про таку велику родину чи це бажання прийшло з часом?

- Мабуть, з часом. Не можу сказати, що коли мені було 20 чи навіть 25 років, я взагалі мріяв про родину. Я був максимально сконцентрований на роботі. В принципі, особливо нічого не помінялося. Просто тепер у моєму житті є велика родина.

Розумів, що всьому свій час. Я зустрів Інну в абсолютно свідомому дорослому віці. Мені було 30 років, Інні - 29. Ми були дорослі, серйозні люди. А далі все так склалося, як склалося. Мабуть, ми таким чином відчуваємо одне одного.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Inna Miroshnychenko 🇺🇦 (@_inna_mi_)