Цивільним не зрозуміти. З якою проблемою зіткнеться Україна після війни

Нещодавно один мій колега вразив мене. Говорячи про найтяжчі речі на війні, про приниження від "вищестоячих", він згадував значно більше, ніж про втрачених друзів і навіть власну дитину (!), котра загинула на війні.

Так, він казав, що його ухилянтська більшість радо кинула у "тюрму для героїв". Без прав, без можливості оскаржити злочинні накази й беззаконні розпорядження чи навіть просто відповісти на образи та приниження у свій бік. І той начальник, котрий при всіх на нього безпідставно кричав — тими начальницькими устами ображала і принижувала беззахисного героя більшість, керівна більшість нашого суспільства.

І я тепер думаю: цей мільйон солдатів — не знаю, чи пробачать вони усім іншим?

Їх, меншість, кинули самих воювати, а більшість — або втекли, або пішли жити таке життя, котре огидне і в мирний час, не кажучи вже про нинішній.

І навіть пояснити свою образу — навряд чи цей мільйон зможе. Бо той, хто не ходив туди, не знає, що таке воно там.

Питання навіть не в тому, що не всі зрозуміють, що таке жити рік суцільно в одному дні, поза часом. Втома, холод, спека, кров, смерть, страх, відступ, щодня на 100, на 200 метрів. Похорони — тих, з ким дружив, а гірше — тих, з ким не встиг помиритися.

Але, виявляється, є ще гірші речі, геть незрозумілі цивільним.

***

Я знаю, я не маю сумнівів, я відчуваю, що цей мільйон сумлінних переможе росіян, але чи не стане назавжди між ними та рештою українців образа?

Чому так багато друзів моїх кажуть, що поїдуть з країни, коли знищать ворога?

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело

Важливо Черга на фронт: як вирішити проблему мобілізації та демобілізації