Сергій Квіт: Наша мета – протистояти асиміляції українських дітей, які виїхали

Від рівня освіти залежить, чи обиратиме молодь для життя Україну або надалі виїжджатиме за кордон. Тому треба провести реформу закладів вищої освіти. А це значить: надати їм фінансову автономію, інтегрувати наукові дослідження, а також зменшити кількість університетів – переконаний Сергій Квіт, президент Києво-Могилянської академії та ексміністр освіти. 

Цьогоріч Києво-Могилянська академія відкрила представництво у Мюнхені для випускників українських шкіл, які через війну опинилися за кордоном. Виш збирається розширювати мережу своїх закладів за кордоном. За словами Квіта, це допомагає тримати зв’язок з українською молоддю та дає можливість зберегти їхню ідентичність. Це впливатиме на рішення: повертатися в Україну чи ні.

Хто має займатися освітою українських дітей за кордоном? Чи можуть українські університети конкурувати з європейськими? Як повертати молодь?

На ці питання президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт відповідає у проєкті громадської ініціативи «Голка» «Мости України».  

«Главком» виступає інформаційним партнером проєкту.

Як втримати молодь в українській системі освіти

Україна втрачає дітей, молоде покоління. Росія вбиває і депортує наших дітей. Але проблема не лише в цьому. Доволі часто батьки зараз вивозять старшокласників за межі України поки їм не виповнилося 18 років. Матері бояться, щоб синів не мобілізували. Як зупинити це? 

Треба турбуватися насамперед про речі, на які можемо вплинути. Росія напала на Україну. З цього випливає багато супутніх речей: під час будь-якої війни мільйони людей виштовхуються за кордон, бо вони у різному психічному стані, мають різні обставини, деякі міста і села повністю стерті з лиця землі. 

Від освіти залежить дуже багато, зокрема, наскільки українці будуть пов'язувати своє майбутнє з Україною. І це стосується дітей, які виїхали разом із сім'ями біженців. Освіта дає перспективу майбутнього цієї держави. Ми повинні думати, в яку країну мають повернутися ці люди і які  перспективи має окреслювати освіта для людей, які виїхали за кордоном, і живуть тут. Оці рішення має прийняти українська влада. Звичайно, що завдання номер один – це перемога. 

Багато українців за кордоном отримують вищу освіту, бо вважається, що там вона хороша, у нас часто в університети йдуть за дипломом. Які реформи потрібні, щоб заохотити вчитися в Україні, і тих, хто зараз за кордоном, також? 

За кордоном не обов'язково краща освіта. У нас людина теж може одержати дуже хорошу освіту, особливо, якщо мова йде про бакалаврський рівень. 

У нас є низка пострадянських проблем. Наприклад, наука відірвана від вищої освіти: вона в основному в системі Національної академії наук і інших галузевих інститутів, а освіта – в університетах. Це значить, що наукові дослідження в університетах є пунктирними. Це неправильно. 

Є концепція Гумбольдта, коли найкращий викладач – лідер в своїй дослідницькій галузі. Той, хто публікується, робить дослідження, найкраще розбирається в цій сфері, той і є найкращий викладач. В Україні – це велика проблема, про яку ми говоримо роками.

Також першокласні університети за кордоном діють за принципом всебічної 

університетської автономії. Фінансова автономія – це запорука якості. В Україні не працює репутаційний чинник, репутація не є капіталом. У західному світі репутація є головним капіталом. Щоб запрацював репутаційний чинник, треба, щоб він був пов'язаний з фінансами.  

Тому потрібно дати фінансову автономію та інтегрувати наукові дослідження і вищу освіту. Не можна говорити вічно про це, а треба просто – зробити.

Також кількість університетів у нас завелика. Є потреби національної економіки і наших регіонів, які мають різну спеціалізацію і потребують різних фахівців. Тому треба дивитися з двох поглядів на мережу закладів вищої освіти.

Студенти в Україні, спілкуючись зі своїми друзями, які вчаться за кордоном, скаржаться, що у нас немає можливості поєднувати навчання і роботу, практика відірвана від життя. Чи варто і як це змінити? 

Це неоднозначне питання. Був час до пандемії, коли ми в нашій школі журналістики не дозволяли нашим студентам працювати, тому що вони тоді б не могли виконати програму свою. Тому дуальна освіта присутня в вищій освіті, але в західній системі, зокрема, найкраща в голландській та німецькій система професійної освіти. Дуже багато годин людина приділяє виробництву і вчиться, але це професійна освіта. Ми багато зробили після Революції Гідності, щоб змінити принцип створення освітніх програм у вищій освіті.

Наші університети можуть розробляти освітні програми, які вони хочуть і можуть зробити. Законодавством передбачено, що при їх створенні роль працедавців дуже велика.

Звичайно, справа в якості самого університету, як він до цього ставиться, чи хоче акредитацію через замилювання очей. Але працедавці відіграють велику роль в створенні програми. Тому те, що ми називаємо «практика», має різні виміри, але вона повинна бути. 

Я би не ідеалізував будь-що, що перебуває за межами України. При всій моїй повазі, не всі польські заклади вищої освіти такі, як Варшавський чи Ягелонський університети. Наші випускники шкіл ще до повномасштабної війни значною мірою врятували їхню систему вищої освіти від колапсу. Тому що їхні випускники шкіл поїхали вчитися в Німеччину, Британію, Америку.

Від самого університету тільки залежить його якість. Тому абітурієнтам варто вивчати перед вступом рейтинг, питати своїх знайомих, дізнаватися чи є можливості для студентського самоврядування, як в Києво–Могилянській академії. Коли ви вчитеся, будьте вимогливими.

Як тримати зв’язок зі студенством за кордоном

Чи варто робити закордонну освіту привілеєм після повернення в Україну – такі питання звучать від мам студентів, які через повномасштабне вторгнення опинилися за кордоном? 

Це не може бути привілеєм само по собі, тому що працедавець завжди буде шукати практично і раціонально ту людину, яка потрібна йому. Це стосується працедавців як в Україні, так і в будь-якій країні світу. Можна одержати диплом і не вміти застосувати знання. Диплом, як правило, сигналізує про якість освіти, але людина все здобуває сама. Не може бути привілеєм тільки сам вигляд диплому. 

Що ми можемо запропонувати в Україні молоді, яка за кордоном зараз вчиться у університетах?

Молоді люди повинні почувати себе потрібними. Це дуже емоційні речі. Якщо людина може реалізуватися, розуміє, що без неї не обійдеться її рідна країна, і буде мати всі можливості, в тому числі кар'єрного росту, якщо вона включається в цю роботу. Це соціальні ліфти і так далі.

Треба змінювати країну далі і робити реформи в усіх сферах. Найбільш успішна реформа після Революції Гідності – реформа децентралізації. Її треба берегти. Університетська автономія – це ідеологічно те саме, що децентралізація.

Немає ніяких особливих речей, які треба нам вигадати. Просто треба виконати свою домашню роботу. 

Україна має бути такою країною, де українець почував би себе вільною людиною. Це страшенно важливі речі. І, до речі, свобода слова, свобода вибору це перші цінності політичні, які потрібні українцям.

Але напевно у майбутньому працювати не лише з тими, хто виїхав з України під час повномасштабної війни, як біженці. Не виключено, що треба буде мати політику повернення в Україну українців з інших країн. Українці живуть по всьому світі, у тому числі в країнах пострадянського простору.

Наприклад, коли я був студентом, мав можливість поїхати в так званий будівельний загін. Як правило, їхали кудись в Сибір і мали можливість заробити.

Я поїхав тільки тому, що був шанс поїхати туди, де сидів в ГУЛАЗі мій дід – це Іркутська область, Тайшетський район. Ми були на станції Небільській в глухій тайзі, але підробіток мали в українському селі, яке називалося Квіток.

Моє прізвище Квіт і, уявіть собі, в тайзі є село Квіток. Воно було створене за столипінських часів. Деякі наші люди після концтаборів там лишалися. Село відрізнялося всім. Ви могли там українською мовою говорити, інакше виглядали хати, господарство. Але вони всі були записані росіянами. 

Тому нам треба мати ширшу політику, якщо хочемо мати таку країну, де громадяни були би лояльні і мали би респект до української культури. Це страшенно важливо. І тому наша демографічна політика повинна включати, в тому числі увагу до українців, які не лише зараз виїхали, але які живуть за межами України вже більш тривалий час.

А що може їх привабити в Україні?

Нам треба запропонувати сучасну країну, де вони були би впевнені в собі, вони би могли заробляти гроші, забезпечувати свої сім'ї, могли би зростати в сенсі своєї освіченості і кваліфікованості. Вони би почували себе громадянами не лише вільної країни України, але також цілого світу. Україна повинна стати сучасною країною і тоді вона буде привабливою.

Для цього треба тримати зв'язок з українцями, які давно живуть за кордоном і які виїхали після повномасштабного вторгнення. 

Як Києво-Могилянська академія вчить українських студентів за кордоном

Як цей зв’язок не втратити з українськими дітьми, які вчаться за кордоном? 

Я можу розказати це на прикладі Києво-Могилянської академії. Минулого року ми відкрили першу в Україні міждисциплінарну бакалаврську програму, адресовану дітям родин наших біженців, які живуть в Німеччині. Там, здається, біля 5,5 тис українських дітей склали тести НМТ. Тобто вони не розривають зв’язки Україною. Ця програма дуже успішна. Частково на цю програму вступили випускники шкіл в Україні, а частково – ми маємо представництво в Мюнхені в Баварії. Це змішане навчання онлайн і офлайн, тому що ми посилаємо туди викладачів, які їздять і вертаються.

Наступного року ми плануємо відкриття ще однієї програми в Німеччині в іншій землі. І будемо працювати в цьому напрямі далі. Тобто, ми даємо нашим дітям за кордоном українську перспективу.

Але сучасний світ такий, що треба конкурувати в усьому. Ми повинні реально щось пропонувати людям: конкурентні освітні програми, робочі місця після повномасштабної війни.  

Закордонна програма Могилянки відрізняється від української? 

Це та сама програма. Ми будемо створювати  більше міждисциплінарних програм. Києво-Могилянська академія є лідером міжнародного консорціуму розвитку Liberal Arts and Sciences, в який входять українські та західноєвропейські університети. Маємо в цьому підтримку Erasmus+, це Єврокомісія.  Це дає великі перспективи для якості української вищої освіти.

Тобто наші студенти мають можливості вибирати для себе курси: людина сама повинна сформувати для себе розуміння, що їй потрібно в житті, хто вона є, куди рухається. Такі практики є в Західній Європі, в США.  Головною метою є персональне зростання студентів, розвиток лідерських якостей і того, що їм потрібні в житті. Тут присутній гуманітарний компонент, який дуже потрібен. Тому що університети поширюють цінності і з цієї точки зору розвивають суспільство, бо вони виховують людей, які приходять в реальне життя, чи то професійне, чи то політичне як лідери і як ті люди, які мають бачення майбутнього цієї країни. 

Ну і, напевно, розбудова спільнот важлива. В одному з інтерв'ю ви говорили, що це важливіше навіть за відкриття факультетів. Чому?

Всі хочуть потрапити в нашу спільноту. Стати членом цієї спільноти означає, стати іншою людиною. Ви самі її можете розвивати, але і вона вас підтримує і ви на одній ціннісній хвилі, що є дуже важливим.

Спільноти творять зміни. 

І спільноти реагують. Наша реагує моментально і однозначно. Києво-Могилянська академія була активна в обох революціях – помаранчевій і Гідності. Як мінімум два міністри освіти пішли з своїх посад через те, що такою була позиція нашої спільноти. Тому спільнота, це люди об'єднані, які зібралися добровільно, тому що їх хвилюють одні й ті ж цінності.

Українські діти за кордоном – хто має їх навчати

Міністерство освіти України ввело українознавчий компонент для дітей за кордоном, коли вони вчать українську мову, літературу, історію. Але батьки і об'єднання українців розповідають, що це не працює. Як наприклад, в Польщі. У Міносвіти Польщі говорять, що не напрацьовані програми і не хочуть це фінансувати. Цим компонентом можуть займатися суботні українські школи, але їх немає в українському законодавстві. 

Думаю, це не зовсім так і є різні приклади. Цього літа я вів панель на другому міжнародному освітньому саміті, який був присвячений освіті українців за кордоном. На моїй панелі були присутні заступники міністра освіти Баварії, Австрії, Чехії, України і представники понад ста шкіл.

Українці це називають громадські школи. Це повноформатні школи, які працюють в Західній Європі. І, наприклад, наші партнери в Мюнхені – це така українська школа, яка одночасно є баварською школою. Але вона українська школа, розумієте? 

Уряди цих країн були здивовані, як українці самі організували освіту для своїх дітей. Тобто, це не біженці з Сирії чи Ірану. Це люди, які самі все організували. Якась допомога завжди потрібна, але, передусім, не заважати. 

Сказати, що міністерство освіти створило якийсь компонент, який не може бути виконаний, це не зовсім так. Він може бути виконаний, я думаю, в інший спосіб, у тому числі дистанційно. Є багато можливостей: є недільні і суботні школи, які були ще раніше, можливо, після Другої світової війни. Багато залежить від ініціативи самих українців.

Хто має тримати цей зв'язок з українськими школярами? Це батьки, громадські організації, міністерства? 

Всі разом. І громадські організації старої діаспори, і тепер нова міграція створює нові організації. Багато залежить від батьків. Наша мета – протистояти асиміляції.  

Є й позитивні речі для нас. Ці люди можуть порівняти, де що як працює за кордоном і у нас, а потім сприяти змінам і реформам. Вони приїдуть і скажуть, «ви знаєте, це зовсім не так повинно працювати». Тому я би не фарбував все в чорні тони. Головне – це перемога війні. 

Чи вважаєте потрібним Міністерство об’єднання і чи має воно займатися освітою дітей за кордоном? 

Я не знаю, що це за проєкт. Але можу сказати, що у нас завжди Україна дивилася на діаспору так, що це вона щось має зробити для України. Ніколи наша держава нічого не робила для діаспори. Це треба змінити. У тому числі, навіть, якщо політики мають меркантильні міркування, щоб діаспора більше робила, то треба і їм щось дати. У тому числі, це освітні питання передусім, це контакти з Україною. 

Я такий приклад маю. Я колись вчився в Українському вільному університеті у Мюнхені. Були такі проєкти, щоб уряд міг підтримати цей університет. І якщо б це сталося, Україна мала б дуже хороший майданчик, який по-різному можна використовувати, в тому числі, для культурної дипломатії в Європі. Але жодної підтримки не було. 

Україна нарешті повинна дбати про українців за кордоном і про свою діаспору. В усьому світі сама країна дбає про свою діаспору. Україна ніколи не дбала.

В якій формі це буде? Можливо, передусім, це культурна дипломатія. Це допомога нашій діаспорі в тому, щоб не було асиміляції.

Через нашу діаспору і їхні інституції можна доносити правду про Україну. Це дуже широка дипломатія, яка має навіть характер національної безпеки.  Ніколи такого не було, можливо, колись це почнеться. 

Маргарита Ситник, комунікаційниця, співзасновниця громадської ініціативи «Голка»