Міст між минулим і майбутнім: як Туреччина змінює світ

Колись Османська імперія простягалася від Північної Африки до Кавказу, впливаючи на долі мільйонів. Сьогодні Туреччина, під керівництвом Реджепа Тайїпа Ердогана, будує новий міст між минулим і майбутнім, повертаючи собі статус ключового гравця на геополітичній шахівниці.

У 2024 році вулиці Анкари стали свідками події, яка залишила свій слід далеко за межами Туреччини. Після багатомісячних переговорів за посередництва Ердогана лідери Сомалі та Ефіопії, президент Хасан Шейх Махмуд і прем’єр-міністр Абій Ахмед, оголосили про мирну угоду. Сторони домовилися залишити позаду давні суперечності, зокрема питання «Сомалілендської кризи», і разом рухатися до спільного процвітання.

Це було не просто розв’язання конфлікту. Це був сигнал: Туреччина більше, ніж просто регіональний гравець. Вона – майстерна посередниця, здатна будувати діалог навіть у найскладніших ситуаціях.

Однак найбільша гра Ердогана – це контроль над торговими шляхами. Сомалі й Ефіопія відкрили Туреччині доступ до стратегічного регіону Червоного моря, де кожен порт стає ключем до глобальної торгівлі. Туреччина взяла на себе роль партнера, який забезпечує стабільність, навіть залишаючи свій військовий контингент у Сомалі.

Сирія, що десятиліттями була символом нестабільності, пережила історичний момент: режим Башара Асада впав. Його уряд втратив контроль над Дамаском, а сам Асад утік до Москви. У цій політичній вакханалії Туреччина зайняла стратегічну позицію. Туреччина, скориставшись хаосом, підтримала опозиційні сили, які захопили Дамаск, та ініціювала переговори щодо нового уряду.

Роль Анкари стала вирішальною:

• миротворець і гарант стабільності – Ердоган переконав нову сирійську адміністрацію прийняти формат турецького посередництва;
• економічна вигода – Туреччина розширює контроль над північними регіонами, створюючи економічний коридор до Червоного моря;
• геополітичний вплив – падіння режиму Асада послабило позиції росії та Ірану в регіоні, що сприяє посиленню ролі Туреччини як лідера в Близькому Сході.

Сирійський кейс став для Туреччини демонстрацією її здатності швидко адаптуватися до змін і перетворювати кризу на можливості.

Ну і не можна не згадати, що декілька років тому світ спостерігав за драматичним розвитком подій у Нагірному Карабасі. Туреччина надала Азербайджану не лише підтримку, а й переконала регіон, що її вплив може принести реальні зміни. І це спрацювало. За кілька місяців Азербайджан, за допомогою турецьких безпілотників, встановив контроль над територіями, які вважав своїми. Ердоган знову виграв. Його країна довела, що є силою, з якою треба рахуватися.

Чого ж насправді прагне Ердоган?

Це не просто успіхи окремих регіонів. Ердоган прагне відродити ідеї неоосманізму – створити новий порядок, у якому Туреччина стає мостом між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Його амбіції виходять далеко за межі регіонів. Туреччина стає гравцем, здатним впливати на світові процеси: від Африки до України.

Посилення Туреччини створює не лише можливості, а й виклики для регіонального та глобального порядку:

• Напруженість у відносинах із Заходом. Автономна політика Ердогана, зокрема в Сирії та на Кавказі, нерідко йде всупереч інтересам США та ЄС. Це створює напруженість у відносинах із НАТО, членом якого є Туреччина.
• Економічна вразливість. Хоча Туреччина демонструє амбітність, її економіка залишається залежною від іноземних інвестицій і міжнародної торгівлі. Надмірна концентрація на регіональних конфліктах може створити економічні ризики.
• Авторитарний стиль управління. Усередині країни Ердоган посилює контроль над медіа, політикою та правосуддям. Це може спричинити політичну нестабільність і ускладнити співпрацю з демократичними країнами.

Що з цього Україні?

Для України це двозначна історія. Туреччина – союзник у протидії російській агресії, але також партнер росії у різних сферах. Її посередництво може відкрити нові шляхи для переговорів або стати додатковим важелем тиску. Проте Україна може використати зростання Туреччини як шанс. Туреччина зацікавлена в стабільності в Чорному морі, а це – спільна ціль. Її економічні успіхи можуть стати прикладом для побудови стратегічного партнерства.

Загалом історія співпраці між Володимиром Зеленським і Реджепом Тайїпом Ердоганом – це багатогранна мозаїка, де поряд із взаємною довірою й підтримкою з’являються складні політичні виклики. У найважчі для України часи Туреччина стала партнером, надавши військову допомогу. Легендарні безпілотники «Байрактар», які постачалися з Туреччини, стали символом опору українців, допомагаючи боротися проти російської агресії. Ердоган також запропонував свої посередницькі послуги, організовуючи переговори та зустрічі, які могли б сприяти мирному врегулюванню конфлікту. Його роль як посередника підкреслювала дипломатичну вагу Анкари.

Однак, поряд із цими жестами підтримки, Туреччина залишалася унікальною країною, яка балансувала між двома сторонами війни. Після початку війни Туреччина не ввела санкції проти Росії, а навпаки, продовжувала економічну співпрацю. Відсутність обмежень дозволила Анкарі зберігати активну торгівлю з Москвою, що стало ключовим для турецької економіки, яка залежала від російських енергоресурсів. Туреччина продовжувала імпортувати російський газ, нафту та вугілля, залишаючи свої двері відкритими для російського бізнесу.

Ба більше, Анкара стала своєрідним «економічним хабом» для Росії, дозволяючи обхід санкцій. Російські олігархи переводили свої активи в турецькі банки, а російські компанії використовували Туреччину для ведення бізнесу, який став неможливим через санкції в інших країнах.

Економічна співпраця між Росією та Туреччиною доповнювалася геополітичними ініціативами. Наприклад, Туреччина активно співпрацювала з Москвою у сфері енергетики, зокрема через проєкти «Турецький потік» і будівництво атомної електростанції «Аккую», яка фінансується російськими структурами. Водночас Туреччина використовувала цю взаємодію для посилення свого впливу та забезпечення вигідних умов для власної економіки.

Цей баланс між підтримкою України та співпрацею з Росією робить роль Туреччини у війні особливо складною. Для України співпраця з Туреччиною має ключове значення через постачання зброї, дипломатичну підтримку та спільні економічні інтереси. Водночас Анкара зберігає економічний діалог із росією, що викликає занепокоєння серед українських партнерів. Це партнерство є прикладом складної гри на міжнародній арені, де інтереси та принципи часто переплітаються в найнеочікуваніших формах.

Туреччина будує не імперію, а вплив. Її історія – це розповідь про те, як країна може знайти нове місце у світі, використовуючи дипломатію, силу та впевненість у власних силах.

Чи стане цей шлях прикладом для інших? Чи перетворить Ердоган Туреччину на глобального лідера? Час покаже, але одне зрозуміло: у цьому світі місце за столом отримують ті, хто грає активно.