/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F45%2F7263a3bfe3b3f50f2de1bf7cbca58f48.jpg)
Є три варіанти завершення війни для Путіна: британський генерал про те, чого чекати від росіян влітку
Україна розширює межі своїх операцій на території РФ.
Поки Україна здійснює успішні операції глибоко в тилу ворога, Росія випускає сотні ракет і дронів по мирних українських містах. Війна на виснаження триває. Та чи має Кремль достатньо ресурсів для прориву на фронті? І яка головна проблема, з якою зіштовхується армія Путіна?
Про це та інше в інтерв’ю "Телеграфу" розповів Чіп Чепмен — британський генерал-майор у відставці. За його плечима — 33 роки військової кар’єри, яку він завершив на посаді старшого військового радника Великої Британії при Центральному командуванні США у Тампі, штат Флорида.
*Інтерв’ю було записане 6 червня 2025 року
Менше літаків — нижчий темп операцій
— Моє перше запитання стосується останніх операцій, проведених Службою безпеки України, зокрема атак на російські стратегічні бомбардувальники та Кримський міст. На вашу думку, у чому їх значимість і чого чекати далі?
— Перш за все, як з огляду на цілі, так і з огляду на географію, Україна розширила межі можливого. Хоча раніше українці вже атакувала аеродром "Оленья" в Мурманську дронами, їм ще ніколи не вдавалося дістатися аж до Іркутська, на відстані 4300 кілометрів.
Це свідчить про більшу вразливість росіян, що важливо з погляду захисту сил. Як казав один з моїх наставників, генерал Маттіс, "захист сил — це обов’язок, а не місія". Йдеться про ускладнення цієї складової для росіян, бо, гадаю, через відстань вони справді вважали себе невразливими.
Тепер вони усюди все перевірятимуть, виставлять більше охоронців. І, звісно, у них залишилося менше одиниць техніки для здійснення атак, бо саме завдяки ударам зі стратегічної авіації з відстані до 2800 кілометрів вони й досягали цієї невразливості.
Звісно, решта повітряного флоту все ще має невразливість у сенсі відстані, але самих літаків стало менше. А менше літаків — це, зрештою, менше можливостей, менше стійкості, і, відповідно, зниження темпу операцій. І це має значення.
Я думаю, що ще один важливий момент полягає в тому, що існувала певна думка — особливо в Америці, — що Україна програє війну. Ця операція чітко демонструє на міжнародному рівні, що Україна не програє, що винахідливість і інноваційність українців усе ще тут. І, звісно, для самих українців це дає моральний підйом і психологічний поштовх.
Війни виграють не армії
— Як ви гадаєте, чи справді Україна змінює хід історії військової справи? Адже це вперше, коли відносно дешеві FPV-дрони атакували російську ядерну тріаду, зокрема, бомбардувальники, що коштують мільярди доларів.
— Це справді має значення. Це суттєво. Але я не думаю, що це справді змінює історію військової справи з точки зору спеціальних операцій.
І причина доволі проста: у багатьох коментарях зараз згадується Троянська війна; тобто вдаватися до чогось незвичного й неочікуваного — це те, що в ході війн намагаються робити останні дві тисячі років.
Але ми маємо бути обережними в очікуваннях, і я часто цитую п’ять міфів про війну, від яких нам варто відмовитися. Я вперше побачив це в генерала Марка Міллі, який на той час був головою Об’єднаного комітету начальників штабів США. Насправді, останній курс, який я проходив у армії, був саме з Марком Міллі; і цей курс — вершина кар'єри у сфері стратегії.
Тож один із міфів, від якого ми маємо відмовитися, — це те, що спеціальні сили та спеціальні операції можуть зробити все. Вони не можуть. Все одно потрібно підтримувати ближній бій — так само, як і проявляти винахідливість, яку Україна демонструє на рівні глибокого бою. А ця операція — саме елемент глибокого бою в рамках загального поля бою.
І друге, що, на мою думку, важливо, і про що казав Марк Міллі: твердження, що армії виграють війни — це міф. Війни виграють нації. Ось чому моральний аспект цієї операції є важливим для підтримки української нації та її волі боротися за майбутнє.
Фізична бойова сила завжди дорівнює вашому загальному озброєнню, помноженому на вашу силу опору. Ця сила опору досить очевидна в українському народі, і нехай так буде надалі.
— Як думаєте, чи зможе Росія у перспективі оговтатися від втрат стратегічних бомбардувальників, які були знищені та пошкоджені Службою безпеки України?
— Тут є два аспекти. Перший – чи є ці літаки незамінними? Так, вони незамінні. Жоден з них більше не випускається.
З психологічної точки зору не має значення, чи знищено третину чи чверть флоту. У росіян все одно залишиться частина арсеналу, яка дозволить їм знову діяти.
Для мене ключовим питанням є: чи справді зміниться склад і темп майбутніх російських операцій? І, ймовірно, відповідь на це питання — ні. Бо в ту ж ніч, коли українці провели операцію, здається, Росія випустила близько 472 одиниць — комбінацію дронів і крилатих ракет — по Україні. І це було лише через кілька днів після 367 запущених минулого тижня, що на той час було найбільшою кількістю.
Як на мене, важливо не так те, що ці літаки втрачено, а те, яким буде подальше поєднання дронів, крилатих і балістичних ракет [з боку ворога]? І яким буде темп цих операцій? Якщо росіяни зможуть підтримувати щоденне використання дронів, крилатих і балістичних ракет протягом тижнів, а потім і місяців, це може мати досить руйнівний і негативний вплив на моральний дух українців.
Одним із висновків британського Міністерства інформації під час Другої світової війни було те, що перерви між атаками — а саме це ми зараз і маємо, оскільки російський темп ударів нестабільний — дають змогу відновити сили в психологічному сенсі. Люди можуть оговтатися від втоми, якщо їх не бомблять постійно.
Не думаю, що росіяни здатні підтримувати такий темп ударів на постійній основі. Хоча це жахливо, і, звісно, протиповітряна оборона має залишатися в бойовій готовності, та це все ж дає певну надію на майбутнє.
Хоча я думаю, що і росіяни, і українці завжди робитимуть те саме — оцінку шкоди на полі бою після ударів, а також оцінку ефективності: яке поєднання засобів, які маршрути, які траєкторії дадуть найкращий результат у майбутньому. Ось цим і займатимуться росіяни. І, звісно, намагатимуться використовувати психологічний вплив.
Саме тому, наприклад, Путін нещодавно згадав балістичну ракету "Орєшнік", заявивши, що вона може нагріватися до температур 4000 градусів за Цельсієм, гарячіше за Сонце. Спроби морально зламати населення завжди були одним із непрямих підходів у війні. Росіяни завжди використовуватимуть такий підхід, хоча він не був успішним. І я не бачу, щоб був успішним у майбутньому.
— У день, коли ми розмовляємо, Росія знову атакувала Україну — Київ, Тернопіль, Луцьк та інші українські міста. Але протиповітряна оборона справді добре впоралася з тим, щоб запобігти набагато більшій шкоді, якої ми могли зазнати.
— Це вписується в те, про що я казав раніше. Якщо росіяни не зможуть підтримувати подібний темп атак щодня, тоді процес відновлення з української перспективи буде дещо простішим.
Більшість ударів планується в довгостроковому форматі, бо є так званий пріоритетний список цілей — перелік об’єктів, по яких ви технічно хочете завдати ударів, потім робите оцінку бойових збитків й повторно атакуєте, якщо не досягли успіху, в обраний час і спосіб. Це методологія визначення цілей, яку використовує і Україна.
— Так, Україна успішно атакувала нафтосховища на території Росії 6 червня.
— Атаки на економічні цілі — безумовно, один зі способів, яким Україна потенційно може дестабілізувати Росію в майбутньому. Це нагадує вислів сенатора Маккейна: що Росія — не більше ніж бензоколонка з ядерною зброєю, яка маскується під країну. Що справді потрібно зробити — і я думаю, Україна вже це зробила — це скласти карту складових ланцюгів постачання: від видобутку до переробки й експорту. І подивитися, де в цьому ланцюгу є вразливості, і які ланки найкраще вражати.
Тобто чи це удари по нафтопереробних заводах? Ми бачили чимало таких атак за останні три місяці. Або, зрештою, це атаки на "тіньовий флот" — або, у дипломатичному сенсі, робота над тим, щоби його обмежили через вторинні санкції, про які згадував Трамп — у розмірі 500% — проти країн, які закуповують російську нафту, газ і уран у майбутньому? Отже, де ці вразливі місця? Саме їх треба картографувати й бити по них.
Це подібне і в суто військовій площині. Які є лінії комунікації, виробництва і транспортування пального до лінії фронту? Бо, як сказав генерал Паттон 1944 року після висадки в Нормандії: "Люди можуть їсти свої ремені, але я мушу мати пальне".
Росія намагається "втомити" Захід
— Якщо санкції не здатні вдарити по нафтовому виробництву й зменшити надходження грошей у російський бюджет, то, як на мене, найкращі санкції — це саме точкові удари по об’єктах і інфраструктурі.
— Ми справді чекаємо на дві речі. У військовій площині — на більшу підтримку потенційно від Америки, коли мінливий розум Трампа нарешті визначиться щодо майбутнього. Наприклад, чи надасть він далекобійну зброю, таку як крилаті ракети Tomahawk, одночасно з тим як німецький канцлер Мерц, ймовірно, передасть ракети Taurus? Хоча цілком правильно, якщо з міркувань оперативної безпеки про це не повідомлятимуть.
Інша площина — впровадження санкцій, аби підірвати військову міць Росії, одночасно позбавляючи її здатності проєктувати силу на передову. Тобто завжди має бути ця подвійність. Оскільки ми згадали про військову та економічну складову, Росія одночасно намагається перемогти в політичній сфері, намагаючись показати західному населенню і політикам, що воюватиме вічно. Вона намагається викликати у Заходу втому від війни.
Саме це, думаю, намагався сказати Мединський під час перших переговорів у Стамбулі, коли згадав, наприклад, Шведську війну 1700–1721 років. Він фактично казав: "Ми витримаємо — та чи витримаєте ви?", — намагаючись, таким чином, підштовхнути до якогось рішення.
Здається, йому вже вдалося — принаймні наразі — частково змінити позицію Трампа. Бо головною метою Трампа у військовому сенсі було перемир’я, а вже потім переговори. Нині ми маємо протилежну позицію — яка вигідна саме Росії: спочатку переговори, а потім потенційне перемир’я. Я не думаю, що це реалістично. Бо це, як на мене, не відповідає російським великостратегічним цілям, які досі залишаються досить максималістськими — захоплення на їх погляд "втрачених" територій і відновлення сфер впливу.
Я справді вірю, що вони не вважають Україну окремою державою.
Росіяни досягають піка своїх запасів техніки
— Чого очікувати від Росії на полі бою? Чи має російська армія зараз сили для великого прориву?
— Я не думаю, що у них є можливість для прориву на оперативному рівні. У військовому плані ми завжди говоримо, що тактичні бої проводяться послідовно на підтримку оперативних цілей для досягнення стратегічних цілей. Чи будуть вони мати тактичні успіхи? Звичайно, будуть.
Чи захоплюватимуть вони село тут, село там, якусь територію тут, якусь територію там? Так, будуть. Російське прислів'я про курку, яка дзьобає зерно за зерном, є своєрідним відображенням того, як Путін дивиться на це. Та не думаю, що варто чекати будь-яких оперативних проривів. Проте це й далі створюватиме тиск на українську оборону.
Не думаю, що росіяни — принаймні до кінця літа — кидатимуться з головою в великі виснажливі бої в містах. Вони дещо навчилися на попередньому досвіді.
Натомість вони намагатимуться здійснювати ширші оточення, наприклад, навколо Сум — як прелюдію до того, якщо їм вдасться просунутися далі на Херсонщині, Харківщині чи на Сумщині, — щоб знову піти політичним шляхом незаконної анексії цих територій і сказати, що це нібито вже російська земля — і таким чином знову зробити це частиною переговорного процесу. Це частина їхньої стратегії ведення затяжної війни.
Якби вони справді були серйозно налаштовані, то пішли б на загальну мобілізацію. Але вони були б у розриві між тим людським ресурсом, який можуть мобілізувати, і наявністю техніки. Я думаю, вони якраз досягають піку своїх запасів техніки. Старі радянські склади і ремонтні заводи спорожніють дуже швидко. Тож у певний момент вони досягнуть кульмінації у військовому сенсі — тобто зможуть просунутися лише до певної межі, але не далі. Є розрив між цілями, способами й засобами.
У них немає достатньо засобів, щоб досягти тих військових і політичних цілей, до яких вони прагнуть. І єдиний спосіб, як вони можуть змінити підходи — це приєднатися до коаліції. І, певною мірою, можна сказати, що вони вже це зробили — отримуючи підтримку, наприклад, військ Північної Кореї, а також зберігаючи економічну допомогу подвійного призначення від Китаю й підтримку з боку Ірану.
Усе це показує, наскільки війна є складною.
І досі існує стільки змінних, що не можна робити лінійні прогнози щодо майбутнього. Як на мене, тут не може бути вирішальної військової перемоги.
Українські операції, які мають на меті завдати Росії значних економічних втрат, — це, ймовірно, правильний шлях. Це дає змогу підійти до переговорної позиції, за якої можна буде досягти того, чого всі ми прагнемо — справедливого й кращого миру з української точки зору.
Звісно, це кардинально розходиться з баченням Росії. Російська позиція — і це було видно ще в Стамбулі — полягає в тому, щоб змусити Україну до миру шляхом капітуляції.
Прірва між цими двома підходами — це навіть не розбіжність, це справжня безодня. Як на мене, наразі існує дуже мало реальних можливостей зблизити ці позиції справедливо й рівноправно.
Путін не бачить виходу з війни
— Чому ж Путін досі вважає, що виграє або принаймні може досягти успіху в цій війні?
— Передусім, тут є політична причина: йому потрібна бодай якась перемога, аби виправдати витрати й жертви, яких уже зазнала Росія. І якщо цього не станеться, його позиція стане дуже нестабільною, і він, ймовірно, втратить свою владу — так само, як це могло б статися у разі, наприклад, руйнування Керченського мосту та ізоляції Криму.
З російської точки зору є лише три варіанти завершення війни: або еліти повстають і усувають Путіна — я не бачу цього у короткостроковій перспективі; або економічний колапс, який призведе до його повалення — знову ж таки, я не бачу цього в найближчі місяці; або ж армія бунтує і просто залишає поле бою, як це сталося в Брест-Литовську 1917 року. Але і цього, на мій погляд, у найближчій перспективі не буде.
Отже, Росія здатна протриматися в короткостроковій перспективі — знову ж таки, я маю на увазі наступні два-чотири місяці. Але виходу Путін не бачить.
Україна теж не може знайти виходу, бо на кону — її суверенітет. Війна з необхідності, тоді як для Росії це — цілком свідома війна вибору, розв’язана через імперські амбіції президента Путіна.
— Загалом яким є ваш прогноз на наступні місяці? Який сценарій все ж можливий?
— У таких випадках я зазвичай цитую Йогі Берру — відомого американського бейсболіста — який казав: "Передбачати важко, особливо майбутнє". У Великій Британії є такий вислів: "Один тиждень у політиці — це дуже довго". В Америці — два тижні в політиці — це вічність. Президент Трамп постійно згадує "два тижні", але вони щоразу починаються знову.
Ми не можемо точно знати, якою буде ситуація надалі. Але я вважаю, що з боку Західної Європи політична підтримка України буде беззастережною.
У військовому плані ми перебуваємо у фазі повільного виснажливого тупика. Тобто, Росія, ймовірно, ще трохи просуватиметься вперед і захопить якусь територію, але це не буде мати вирішального значення.
У таких випадках усе залежить від змінних: якщо вони змінюються — чи перетворюється цей тупик на лавину? І кого вона накриє найбільше? Наразі дійсно важко побачити якісь серйозні оперативні стратегічні зміни.

