Чому внутрішні кризи б’ють по тилу сильніше за ракети

Коли крадуть надію…

Росіяни ніч за ніччю атакують міста України. Намагаючись вдарити не так по військових об єктах, як по розуму українців. Викликати зневіру, яка має штовхати до капітуляції. Змусити людей бігти, не озираючись. Їхати з України і не повертатись. Вони не в силах проломити фронт і тому атакую тил.

Сама по собі така тактика ніколи не працювала. Ще з часів варварських бомбардувань Лондона Гітлером.

І з українцями не працює. Українці лишаються в своїй країні, навіть коли ворог на намагається показати, що тут немає безпечних місць. Більшість лишається.

Але що тримає людей? Багато чого, насправді. Але для багатьох, особливо тих, хто може собі дозволити поїхати, – це надія. Надія, що коли війна закінчиться, вони будуть жити в заможній європейський країні. Країні можливостей. Ця надія -великий фактор стійкості країни.

Ця надія живить українську економіку і суспільство. Стримає від відчаю молодих і не дуже молодих представників офісного пролетаріату, утримує в країні хлопчиків 15-16 років, чиї батьки приймають рішення не вивозити свою дитину, стимулює українських підприємців інвестувати. Ця надія тримає тил.

І раптом цю надію атакують зсередини. Коли в країні саботуються реформи і починаються політичні репресії, то удар іде не тільки по реформаторам і борцям з корупцією. Атакується та сама надія, яка тримає тил.

Хіба може ця надія вижити поряд із кроками, які ведуть до авторитаризму? Риторичне питання.

Навіщо терпіти війну, якщо після неї ми станемо маленькою Росією?

Навіщо лишатись в країні, де не буде змін і де всі спроби вибудувати верховенство права саботуються?

Чи стане країна членом ЄС, якщо держава рухається до автократії? Чи будуть вибори після війни відкритими і чесними коли зараз ми бачимо ганебні практики, наче списані з дій Путіна?

І ці питання, ці кляті питання. Питання, що руйнують надію. Видавлюють іі навіть із затятих оптимістів.

Всі ці питання з являються в головах людей. І велика частина відповідей може змусити людей зневіритись і поїхати. Ефективніше, ніж шахедні атаки.

Немає більшого злочину під час війни, ніж забирати у людей надію. Ніщо не послаблює український тил сильніше, ніж втрата надії на гідне майбутнє після війни. Там, де росіяни не здатні викликати зневіру, можуть впоратись наші можновладці. І дуже не хочеться, щоб у них вдалось. І надія, що вони отямляться, ще не вмерла. Надія, що хтось важливий з ЄС зателефонує і скаже "так не можна" і скаже це таким тоном, що буде зрозуміло, що не можна. Ця надія ще жива. Вона ж помирає останньою…