Культурні баталії vs реальна війна: як українці губляться у світі симулякрів
Культурні баталії vs реальна війна: як українці губляться у світі симулякрів

Культурні баталії vs реальна війна: як українці губляться у світі симулякрів

Політолог та комунікаційний менеджер Максим Гардус зазначив, що багато українців відволікаються на онлайн-симулякри та символічні культурні баталії, замість того щоб звертати увагу на реальні загрози війни

Як українці тікають у світ симулякрів, коли небо стає все дірявішим

Багатьох дивує парадокс: країна вже четвертий рік живе під постійними атаками російських ракет і дронів, реальні ризики для міст лише зростають через затримки чи скорочення поставок західних систем ППО й ПРО.

Але замість уваги до цього частина українських диванних правих активістів і симпатиків примудряється абстрагуватися від реальності.

Вони живуть у світі символічних битв — де важливіше не новини з фронту чи дискусії про безпеку, а те, скільки трансгендерів вигнали з "нашого" Гарварду, як класно виступив політик AfD проти феміністок в "нашій" Німеччині, чи мусульман "правильні європейці" виженуть з "нашого" Лондону?

А війна – ну то таке. Головне — магічні сутички з уявними ворогами на глобальній шахівниці культурної війни.

Людей, в яких крім українського паспорту є ще й основний, зрозуміти простіше.

А що з іншими?

Є така штука — феномен уявних ідентифікацій.

Він зародився з епохою телебачення взагалі, та серіалів зокрема. Ще у 1956 році Дональд Хортон і Річард Воль описали феномен "parasocial interaction", "парасоціальні зв’язки" — коли аудиторія відчуває себе особисто знайомою з медійними персонами, відчуває їх членами свого близького кола (родини). Вони помітили, що аудиторія телебачення починає сприймати ведучих та акторів так, ніби має з ними особистий контакт — хоча насправді зв’язок односторонній. Люди проектують на цих персонажів довіру, близькість і навіть дружбу. Сучасні дослідження показують, що у соціальних мережах і політиці цей ефект працює ще сильніше: політичні лідери стають "своїми", незалежно від того, чи їхні реальні дії відповідають інтересам прихильників.

У ХХІ столітті ця теорія ожила в соцмережах і політиці: виборці формують емоційні зв’язки з лідерами, навіть не маючи жодної реальної взаємодії. Для таких Орбан чи Трамп стають "своїми хлопцями" у битві проти "лівих загроз", незалежно від того, що ці політики говорять чи роблять для\проти України.

Ще раніше Ернесто Лаклау і Шанталь Муфф ("Про популістський розум") писали про те, як люди будують політичну ідентичність навколо символічних "ворогів" і "союзників", навіть якщо це не пов'язано з їхніми реальними інтересами.

Схожим чином ми можемо також залучити ідею "симулякрів" Жана Бодріяра. Французький філософ писав, що у постмодерні знаки та символи замінюють реальність. Політика перетворюється на гру образів: важливі не ракети "Patriot" чи реальні бюджети на оборону, а меми, токшоу і виступи, які створюють відчуття "великої битви цивілізацій".

Це — симулякр війни, який витісняє справжню війну.

А П'єр Бурдьє говорив про "гегемонію символічного капіталу": люди можуть ідентифікувати себе з символічними структурами (наприклад, "правий український МАГА проти чорних і геїв"), навіть якщо це не має матеріальної вигоди.

Зараз дуже цікавим напрямком досліджень є вивчення "геймеризація" політики.

Дослідники, такі як Майкл Боссетта (Gamification in Politics), або культурологічні огляди про alt-right і онлайн-спільноти (Анджела Нейґл, Пабло Ромеро-Медіна), показують, як політика перетворюється на рольову гру: вибираєш аватара, отримуєш союзників, визначаєш ворогів і змагаєшся за символічні перемоги.

Ніби кожен вибрав собі персонажа в рольовій грі — мага-правого воїна — і далі "грає за команду". У команді є американські MAGA-активісти, угорський Орбан, ізраїльський Нетаньягу, французькі націоналісти й німецькі популісти. Важливо не те, що ці політики роблять щодо України (а часто роблять відверто антиукраїнські кроки), а те, як вони борються з "лівими", "чужими", "неправильними" в ході рейдів.

Реальність — збільшення ефективності російських ударів — відсувається. Натомість емоційна відданість спрямована на уявний "правий Інтернаціонал", де кожен бій на культурному фронті важливіший за будь-які сводки Генштабу України.

Усе це було б лише цікавим кейсом для культурної антропології, якби не одна деталь: ми живемо у країні, яка реально залежить від західних поставок зброї.

Можна вступати у десятки уявних братерств, носити написані від руки "членські квитки всесвітнього білого арійського братерства" й вірити, що десь за океаном MAGA-маги борються за твої цінності.

Але це все — лише уява.

В реальності російська ракета чи іранський дрон не питають у жертви про ставлення до феміністок чи мігрантів.

Їх може зупинити лише реальна техніка – проти постачання України в реальності рішуче та послідовно виступають уявні "білі брати".

Джерело: Facebook-сторінка Максима Гардуса.

Думки, висловлені в рубриці блоги, належать автору.
Редакція не несе відповідальності за їх зміст.

Теги за темою
війна Ігри
Джерело матеріала
loader
loader