Наглядачі тричі намагалися відібрати переноску: як військовий повернувся з полону з котом
Наглядачі тричі намагалися відібрати переноску: як військовий повернувся з полону з котом

Наглядачі тричі намагалися відібрати переноску: як військовий повернувся з полону з котом

26-річний військовослужбовець із Полтавської області Станіслав Панченко провів у російському полоні понад шість з половиною років. Якби не обмін полоненими, він би продовжував перебувати в Макіївській колонії ще 10 років – у т. зв. "ДНР" Станіслава засудили на 17 років.

Допити, абсурдний суд, потім колонія, де доводилося виживати на голодних пайках, вислуховуючи радянську пропаганду та щодня гімн Росії. Світлим променем, що скрасив роки полону, стало руде кошеня. Разом вони провели у колонії 4,5 роки.

14 серпня 2025 року Станіслав Панченко в рамках обміну нарешті зміг повернутися додому. Але й чотирилапого друга не кинув – забрав із собою.

Сьогодні Станіслав проходить лікування в одному зі шпиталів Вінниці. А мама разом із котом чекають на його повернення вдома.

Про пережите в полоні, про те, як змінилася реальність після звільнення та яку роль відіграв кіт у його житті - Станіслав Панченко розповів Коротко про.

Засудили, зокрема, і за статтею “Навчання з метою насильницького захоплення влади”

Шлях зовсім молодого 20-річного парубка на війну розпочався з підписаного контракту ще до повномасштабного вторгнення. Вісім з половиною місяців він був кулеметником у піхоті на Луганському та Донецькому напрямках.

Одного із січневих вечорів 2019-го під м. Південним Донецької області Станіслав вийшов на бойове чергування, щоб змінити товариша на посту. Але до позиції не дійшов.

- Знепритомнів, а коли прийшов до тями, опинився вже в підвалі, - згадує боєць. Потім зрозумів, що сталося: - У нас так було: один стоїть на посту, інший його змінює кожні 2 години. У мене був час з 22.00 до 24.00. За десять хвилин я вийшов, треба було пройти 400 метрів. Не дійшов… Мене потім запитували: "Чому ви не виходили на пост удвох?".  Але це питання не до мене.

Так Станіслав потрапив у полон, де провів майже 6,7 року. Свободу він отримав лише у серпні 2025 року.

Утримували Станіслава у різних місцях.

– Спочатку проходили допити у Донецьку, на "Базі" – там був майже місяць. Потім, коли на мене порушили справу, відвезли на початку лютого до СІЗО. Із СІЗО вже засудили та відвезли до Макіївки у ВК-2.

Суд засудив молодого хлопця до 17 років позбавлення волі за двома статтями, одна з яких звучала і зовсім абсурдно: “Навчання з метою насильницького захоплення влади”.

Тож про повномасштабне вторгнення Станіслав дізнався у полоні.

– Наша колонія знаходилася приблизно за 10 км від Авдіївки. Першого дня, коли почалася велика війна, ми це почули. Вночі 24 лютого сусіди мене розбудили зі словами "Вставай, Полтаву почали бомбити". Я не повірив, відмахнувся і ліг спати далі, але невдовзі схопився... У новинах почали показувати, що відбувається.

З наступного дня у нас прямо з-під колонії все летіло на Авдіївку. Ми знаходилися біля "коксохіму" - там все було забито військовими та технікою. З того часу було дуже голосно. За ці роки і по колонії був "приліт" - один "двохсотий" і двоє "трьохсотих", - каже Станіслав.

Інформаційний голод був постійним супутником полону. Після початку повномасштабного вторгнення українське телебачення заблокували. Рятували рідкісні новини із зовнішнього світу, які передавалися ланцюжком.

- Кабельне відключили – ми шукали частоти нашої радіостанції. Перебити глушилки було складно, але завдяки радіо хоч щось дізнавалися. Допомагало й те, що цивільні ходили на побачення до рідних – ті їм розповідали новини, а вони передавали їх нам.

На щастя Станіслава, про його місцезнаходження знали близькі. Візит Червоного Хреста, який відбувся лише одного разу в 2020 році і тільки до нього одного з п'ятдесяти чоловік, він пов'язує з невпинними зусиллями найближчої людини.

- Думаю, мама домагалася. Вона не сиділа на місці, постійно намагалася достукатися. Мати є мама. Зв'язок із близькими та мамою підтримувався через інших ув'язнених, яким дозволяли побачення. Вони зустрічалися з батьками, а я просив їх: зателефонуйте моїй мамі. Спілкування в нас було таке.

Згадуючи про полон, Станіслав зазначає, що йому та його товаришам, які потрапили в полон до повномасштабного вторгнення, ще "пощастило".

- Ставлення до нас, які потрапили в полон до т. зв. "СВО", було як до звичайних засуджених. А пацанам, які попали після 2022 року, не пощастило. Вони зазнали набагато більше страждань, ніж ми, у тому числі побої та тортури... До полонених до повномасштабної війни і після - зовсім різне ставлення.

14 серпня Станіслава Панченка разом з іншими 83 військовими нарешті вдалося повернути з полону в Україну. Фото: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

Кота годували із загального столу та замовляли йому ковбаску

- Життя в колонії було підпорядковане суворій пропагандистській машині, - каже Станіслав. - Коли т. зв. "ДНР" "увійшла" до складу Росії, гімн став нашим постійним супутником - щодня на підйом, на 9 травня, в день Росії і в день республіки. Музика їхня, їхні фільми… З музики в останній рік був Шаман – це жорстко…

Пропаганда проникала й у побутові розмови.

- Я спілкувався з місцевими поліцейськими, вони за Росію сильно "топлять", люблять її. Розповідали, що ми 2014-го прийшли їх вбивати, а вони хотіли бути самостійними.

Але коли Росія заявила, що окупована частина Донецької області т. зв. «ДНР» - її частина, більшість із тих, хто ратував за «самостійність», схопилися за голову, згадує наш співрозмовник.

- Були такі незадоволені! Говорили: "Ми цього не хотіли, ми хотіли бути самостійними, республікою, щоб ми тут керували, а зараз понаїдуть господарі". Це було смішно.

Полоненим у колонії дозволяли книги – звичайно, після суворої цензури.

- У нас була бібліотека, хоча ще до повномасштабки співробітники колонії спалили, вивезли чи викинули усі українські книжки. Залишилося лише радянське чтиво.

Але й вони стали для ув'язнених хоч якоюсь віддушиною. Станіслав, який працював днювальним (що стежить за чистотою), став для співкамерників своєрідним бібліотекарем.

- Я йшов з роботи і брав книги для хлопців... Хлопці казали: "Стасику, візьми таку книгу". Я йшов на роботу, брав книгу у бібліотеці, потім віддавав хлопцям.

Серед суворих реалій колонії особливим світлом для Станіслава та його співкамерників стало кошеня. З'явилося воно зненацька.

- Я лежав у себе на шконці, зайшов завгосп і дав мені маленьке кошеня. Я йому кажу: навіщо це? А він відповідає: нехай буде, щоб не нудно було. Жаль малюка стало, так він у мене і залишився, постійно був поруч. Спочатку думали, що це кішка – назвали її Мишкою. Але незабаром стало ясно: це - кіт, так він став Мишком.

Спеціальну переноску для Мишка пошили ув'язнені. Фото: ФБ Станіслав Панченко

Спеціальну переноску для Мишка пошили ув'язнені. Фото: ФБ Станіслав Панченко

У камері, де утримувалося понад 50 осіб - військовослужбовці, цивільні, так звані "шпигуни" та "терористи", - кіт став загальним антистресом. До того ж, на території був ще один кіт, і малюкові було не нудно.

- Думаю, будь-яке життя там допомагало, не тільки мені, а й пацанам. Приємно бачити, як кіт бігає. Пацани стоять, дивляться, як два коти гасають, б'ються, - і це тішить, усміхаєшся. Це була як розвага, розумієте? Погладити його можна – це теж трохи знімало стрес.

Ми з сусідом із позивним "Папа-2" взяли на себе турботу про Мишка, коли він був зовсім маленьким. Кіт постійно спав зі мною або з ним. Ми годували його з загального столу, ділилися тим, що в нас було. М'ясом, назвемо його так, що нам давали. Додатково замовляли для нього ковбаску – він не голодував.

Поки Мишко ріс, домовилися: хто першим вийде на волю, той забере його з собою. Так сталося, що першим вийшов я. І, звісно, ​​забрав кота.

Інші засуджені, які працювали на швейному виробництві, пошили для Мишка особливу переноску - із укріпленими стінками та жорстким дном. Наглядачі її тричі відбирали, але якимось дивом вона поверталася до нас.

Коли настав час обміну, на переносці написали ручкою: “Дім кота” та “Мишко хоче до Полтави”. Дорогою з окупованих територій кіт сидів тихо, навіть звуків не видавав.

А коли нас пересаджували у швидкі, щоб відвезти до шпиталю, про всяк випадок сказав лікарям, що в мене в торбі кіт. Вони дуже здивувалися і запитали, чи він живий. Я їм показав кота – він там спокійно відпочивав. І в шпиталі розповів про Мишка. Якийсь час він залишався зі мною, а потім його забрала моя мама.

Якийсь час кіт провів у шпиталі, а потім його забрала мати Станіслава. Фото: ФБ Станіслав Панченко

Після  повернення додому все здається новим

Довгоочікуване визволення настало для 26 осіб одночасно. Для Станіслава, який провів у неволі понад шість з половиною років, повернення в Україну стало поверненням у нову реальність. Перші почуття на волі були суперечливими.

- Ну, воно, я вам скажу, незвично. Через стільки років. Розумієш, що ти вже вдома, можеш спокійно рухатись, за тобою ніхто не спостерігає… Досі незвично.

Повернення на батьківщину принесло як радість, так і тривожні зміни - провали у пам'яті.

- Знайомих перестав впізнавати. Дивлюся, говорю: "А ти хто?" Він каже: "Ми з тобою навчалися у ліцеї". Я його не пам'ятаю, не можу впізнати людину. А ось характер залишився тим же. Мама каже: який був мій син, такий і залишився.

Несподіваним враженням після повернення стала увага людей.

- Здивувань було дуже багато. Змінилася сама енергетика, мені пишуть, дзвонять. Цікавляться: що там, як ти… Людям не байдуже. І знаєте, це якось незвично.

На тлі загальної підтримки Станіслав із подивом сприйняв якусь байдужість з боку військової частини.

- А ось із військовою частиною - біда. Я з ними навіть спілкуватися не хочу – це один мінус після повернення. Приїхав, все добре, люди дзвонять, пишуть, журналісти пишуть, вітають із поверненням, а моя частина навіть не дзвонить. Хоча мали зателефонувати, щоб відновити мої документи чи хоча б дізнатися, як я тут.

Ніхто не дзвонить. Я сам скрізь бігаю. Сам побіг у ТЦК, сам написав папери, щоби видали військовий квиток.

Одного разу все ж таки передзвонили з частини, запитали: "Станіславе, що ви від нас хотіли?" Я завмер, думаю: що вам сказати? Відповів: "Я від вас нічого не хочу, ви тільки моє поверніть".

Виявилося, мій випадок – не поодинокий. Розмовляв із людьми, вони сказали, що такі ситуації бувають нерідко, і я не перший, з ким вони не хочуть мати жодних контактів. Прикро…

На питання про самопочуття Станіслав відповідає стримано:

– Все нормально. Лікування потроху йде, відновлююсь. Стоматологи, психологи, різні процедури, документи відновлюють.

Однією з головних змін у житті Станіслава стало рішення не повертатися на службу. Воно продиктоване не лише особистим досвідом, а й бажанням матері, яка пережила полон молодшого сина та втрату ще одного сина на фронті.

– Брат Святослав уже загинув на фронті. Нас у сім'ї шестеро. П'ять хлопців та одна дівчина, велика родина, я наймолодший.

На питання щодо планів на майбутнє Станіслав відповідає коротко:

- Хочу відпочити і поки ні про що не думати. Я вам скажу чесно: все здається новим, майже все. Як-неяк, багато що змінилося, мені треба звикнути.

А поки Станіслав у госпіталі, кіт чекає на свого господаря на Полтавщині разом із мамою.

- Дзвоню мамі, а вона каже: варто коту почути, що я з тобою розмовляю, - ходить по дому, з глузду зводить своїм нявчанням: няв, няв, няв. Все відчуває, нудьгує, чекає на моє повернення.

Кіт Мишко з нетерпінням чекає на повернення господаря зі шпиталю. Фото: ФБ Станіслав Панченко

Теги за темою
обмін полоненими
Джерело матеріала
loader
loader