Красива харківська осінь: питання про кінець війни зникло – вчимося жити заново

Гуляємо з собакою в харківському гідропарку – там неймовірна краса, всі барви осені: від яскраво-жовтого до вогненно-бордового. Я збираю листя для своїх прикрас, а доберман грається зі щеням лабрадора.

Малюк кумедно тікає, падає, перекидається, а мій "автобус" наздоганяє його й обережно штовхає носом. Господиня щеняти, дівчина років сімнадцяти, сміється так заразливо. Каже: "Еріку, ну я ж тебе тільки вчора викупала!". У неї з собою пакет із хлібом – годувати диких качок.

І вся ця цілком звичайна картина світу (навіть не картина, а епізод) ніколи б не здавалася кінематографічною, якби не автоматна черга на її тлі.

Безперервна, така, що не стихає жодної хвилини.

Десь неподалік збивають дрони.

Безпілотники, які просто зараз несуть смерть. У чийсь дім, офіс, цех, на дитячий майданчик. У поштове відділення, аптеку, на заправку.

Останнім часом російські безпілотники атакують Харків і область без жодної паузи. Вранці, вдень і вночі. Повідомлення в телеграм-каналах сиплються одне за одним: "Шахед курсом на Чугуїв", "Блискавка на Липці", "Місто в укриття, Герань-2!".

Знаєте, якщо дивитися збоку, читаючи ці стрічки, може скластися враження, що йдеться про килимові бомбардування сорок третього року.

Жахливо.

А життя все одно не зупиняється. Он на березі сидять рибалки. У одного дідуся в пластиковому відерці плавають крихітні карасики.

– Ой, які маленькі рибки! – захоплено каже дівчинка, господиня лабрадора.

– Коту віднесу, – гордо відповідає дід, – Північ звати, підібрав його в березні двадцять другого, на Північній.

Мені іноді здається, що ми в цьому місті всі ніби родичі. У кожного є свій "березень двадцять другого", "червень двадцять третього", "лютий двадцять четвертого".

Харків’янина, до речі, легко впізнати за характерним жестом. Коли раптом чутно незвичний звук, будь-хто дивиться навколо. А ми – піднімаємо голову в небо.

Пам’ятаю, ще рік тому приставала до кожного військового з питанням: "Коли закінчиться війна?". Ми всі так робили. А сьогодні вже ніхто не питає. Навчилися жити наново.

Я збираю листя для прикрас, дівчина кидає хліб диким качкам, доберман кумедно грається зі щеням лабрадора, зовсім сивий дідусь ловить карасиків для свого кота.

Навколо – неймовірно гарна осінь. І автоматна черга.

Харків, жовтень 2025 року.

Оригінал