/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F53%2F0fee3f5e71d6d01f1c86401bd81e32e8.jpg)
Як народжується маніяк: чому система не бачила Чикатила
Минуло майже півстоліття відтоді, як ім'я Андрія Чикатила стало синонімом жаху. "Ростовський різник" убив понад пів сотні людей, а його історія перетворилася на вирок радянській системі, яка роками не помічала монстра за образом "зразкового громадянина". Фокус запитав профайлера, кандидата психологічних наук Дмитра Попова, чому таких людей неможливо впізнати за зовнішністю, як формується "тип жертви" та чи можна вилікувати маніакальну схильність до вбивств.
Протягом 12 років — із 1978-го до 1990-го — Радянський Союз жив поруч з одним із найстрашніших серійних убивць ХХ століття. Андрій Чикатило, відомий як "ростовський різник", убив щонайменше 52 людини — дітей, жінок і підлітків. Його злочини стали не лише шоком для суспільства, а й вироком для радянської правоохоронної системи, що роками не могла зупинити маніяка, поки до рук слідчих не потрапив справжній монстр.
Сліпота системи
В цей день, 16 жовтня, вісімдесят дев'ять років тому народився Андрій Чикатило. Перші його злочини співпали з кінцем епохи Брежнєва — часом, коли злочинність у СРСР офіційно "не існувала". Серійні вбивства не вписувалися в радянську картину світу. Влада боялася визнавати, що в "країні переможного соціалізму" діє сексуальний маніяк. Розслідування почалося лише після серії убивств дітей у Ростовській області, але навіть тоді прокуратура і міліція сперечалися, чи може йтися про одну особу.
У 1980-х роках слідчі працювали без сучасних методів криміналістики — ДНК-аналізу ще не було, а судово-психіатрична експертиза не визнавала поняття "серійний убивця". Через це Чикатило неодноразово потрапляв у поле зору слідства, але його відпускали: вчитель, сім'янин, без судимостей — "типовий радянський громадянин".
Помилка, що коштувала життів
У 1984 році за один із його злочинів засудили й розстріляли невинного чоловіка — Олександра Кравченка. Чикатило тим часом продовжив убивати. Його злочини стали більш жорстокими: він калічив жертв, завдавав десятки ножових поранень, знущався над тілами. Психіатри пізніше встановили, що це були спроби компенсувати власну сексуальну імпотенцію.
Затримання і суд
Затримали Чикатила лише у 1990 році — випадково, під час рейду в Ростові-на-Дону. Коли слідчі зібрали достатньо доказів, він зізнався у 52 убивствах, детально описуючи кожне. Суд тривав півтора року. Під час засідань він поводився ексцентрично — сміявся, викрикував безглузді фрази, намагаючись удавати божевільного. Але суд визнав його осудним. У 1994 році Чикатила розстріляли в Новочеркаську.
Справа Чикатила стала не лише історією про маніяка, а й символом деградації радянської системи. Вона показала, як страх перед "поганими новинами" і звичка замовчувати проблеми призводять до трагедій. Слідство тривало понад десятиліття, невинні люди були страчені, а десятки дітей загинули через бюрократію, ідеологію та сліпоту держави.
"Маніяки не виглядають як монстри"
У розмові з Фокусом Дмитро Попов — кандидат психологічних наук, профайлер, колишній співробітник СБУ, пояснює, чому маніяків неможливо впізнати за зовнішністю, як формується "тип жертви" і чи можна вилікувати людей, які вбивають заради задоволення.
Чи можна за зовнішністю зрозуміти, що людина має психічний розлад або потенційно небезпечна?
Ні. Якщо психічні розлади з'явилися вже в дорослому віці, їх не видно зовні.
Візуальні відмінності можуть бути лише тоді, коли порушення вроджені — наприклад, через зайву або відсутню хромосому, чи через аномалії розвитку мозку. У таких випадках відмінності закладаються ще під час формування організму.
Але маніяки не мають жодних зовнішніх ознак. Вони — звичайні люди, які вміють майстерно маскуватися. Є навіть термін — мімікрія. Це коли істота пристосовується до середовища, щоб злитися з ним.
Наприклад, існує вид павуків, що живе в мурашниках: вони схожі на мурах, поводяться як мурахи й навіть пахнуть як мурахи. Проте щодня вбивають їх і залишаються непоміченими.
Маніяки — приблизно такі ж. Біологічно вони люди, але психологічно — інші. Вони маскуються під "своїх", щоб діяти безкарно.
Тобто жодних "візуальних маркерів" небезпеки немає?
Саме так. За зовнішнім виглядом ви не визначите, хто перед вами. Єдине — можна помітити дивну поведінку, але лише під час самого злочину або перед його скоєнням.
Що має статися в житті людини, щоб вона стала маніяком?
Є кілька чинників. По-перше, сімейна агресія або насильство в дитинстві. По-друге, рання жорстокість до тварин — зазвичай маленьких і беззахисних. Це класичний тривожний сигнал. Потім така людина може проявляти агресію до молодших за віком. Але далеко не всі діти з такими проявами стають убивцями.
Щоб сформувався маніяк, має збігтися кілька факторів: дитячі травми, біологічна схильність і певний тригер. Обов'язково присутній і психічний розлад — психопатія або соціопатія.
У чому різниця між психопатом і соціопатом?
Психопатія — це вже психіатричний діагноз, який лікується медикаментозно.
Соціопатія (або дисоціальний розлад особистості) — це відсутність емпатії, співчуття, моральних бар'єрів.
Більшість соціопатів рано чи пізно потрапляють до в'язниці, бо вони не визнають жодних правил і вважають, що мають право робити все, що хочуть.
Маніяки часто мають "тип жертви". Як формується цей образ?
Іноді це справді так. Один злочинець обирає лише блондинок, інший — брюнеток, хтось — жінок у чорних колготках. Це може бути пов'язано з давньою травмою.
Наприклад, як маніяк Анатолій Сливко, у дитинстві він бачив смерть піонера в білій сорочці — і потім шукав подібні образи, ніби відтворюючи той момент.
У сексуальних маніяків образ жертви часто пов'язаний із ритуалом. Для них важливі певні умови — час, місце, деталі. Тільки в таких умовах вони можуть отримати задоволення. Це не означає, що вони не можуть мати звичайні стосунки, але саме злочинний акт дає їм найсильніше відчуття.
Часто злочинці кажуть, що "чули голоси". Це реально?
Так, але це вже сфера психіатрії. У багатьох відомих маніяків — Чикатила, Онопрієнка, Ткача — були подібні симптоми.
Вони пояснювали свої дії "нашіптуванням" різних голосів — від Гітлера до Бога. Але це можна визначити лише після арешту й обстеження. Такі "голоси" зазвичай не мають сексуального підтексту — це радше агресія, бажання вбивати заради самого процесу.
Чи можна вилікувати маніяка?
Психотерапією — ні. За словами психіатрів, якщо казати про сексуальних маніяків, найкращий результат дає хімічна кастрація — вона знижує лібідо, рівень агресії й допомагає контролювати імпульси. Хірургічна кастрація не вирішує проблему, бо залишає агресію й породжує бажання помсти. Тому я вважаю, що хімічна — єдиний відносно ефективний і гуманний спосіб. І, звісно, ізоляція. Бо якщо маніяк не засуджений довічно — він обов'язково вийде, і ризики повернуться.

