Нотатки з Миколаєва: як московські ракети збивають з нашого Півдня імперський міф

По Миколаєву увесь час валять балістикою, прицільно: суднобудівний, міський театр, обладміністрація… Першого ж дня після приїзду мене винесло вранці зі сну з криком: "Ого!" – здавалось, вибух пролунав просто під вікнами готелю, хоча насправді ракета вцілила в СТО за рікою, на околицях міста; одна людина загинула.

Увечері після виступу, під час автограф-сесії, почула, як перемовляються в черзі молоді жінки: "Ну от, так тяжко почався день – і так гарно закінчується!" (ось для чого потрібні літфести під час війни!).

Другого дня трапилась оказія зазирнути в міський театр (колишній, до самого 2022-го, "Русской драмы им. Чкалова", sic!!) – і пересвідчитися, що він теж переповнений (сцена в укритті), глядачі сидять на приставних стільцях (у мене ще й на сцені сиділи! – скрізь, де місце було).

І всюди миколаївці по-господарськи вихваляються своїм "було – стало": ось тут у нас був приліт, ми зробили таблички, можете подивитися за QR-кодом, а тут ми залишили шматок ракети, що застряг у дереві, а тут ми після прильоту змінили експозицію, ще не закінчили, але камін уже відреставрували, хочете побачити?..

Меморіалізація нинішніх подій тут відбувається вельми активно, чути, що саме тут пульсує живе життя й творча енергія міста, – аж до появи "народних пам’ятників".

Мені, наприклад, так і не вдалося допитатися, хто є автором пам'ятника на фото, яким закінчується Алея Героїв на центральній площі, миколаївці знай стенали плечима – "просто вилили", казали, на одному з місцевих заводів, – так забувають автора пісні, яку "співають усі", бо й справді пам’ятник вийшов універсальним, "про всіх", і на місцевість, включно з розбомбленою обладміністрацією на задньому плані, теж "ліг" ідеально (жаль, на фото цього не передаси, мусите вірити мені на слово).

Може, саме в Миколаєві найнаочніше видно, як нинішня війна ДЕКОЛОНІЗУЄ Україну – як московські ракети збивають з нашого Півдня двохсотлітні нашарування імперського міфа.

До вивільнення похованого під ним міфа козацького (і, відповідно, теми участи наших козаченьків у розбудові імперії, котра без нас, як з’ясувалося, "не їде") діло, правда, ще не дійшло – пам’ятник Миколі Аркасу (другому), обіцяний, було, містові на світанку Незалежности окремою стелою, так досі й НЕ стоїть там, на місці зруйнованого більшовиками Аркасівського палацу.

І вже жодної згадки в міській топоніміці ні про маму Миколи Миколайовича, Софію Богданович-Аркас, ні про діда, Петра БогданОвича, якраз одного з тих козаченьків, котрі після падіння Гетьманщини попереходили з бунчукових товаришів у царські контрадмірали, чи пак, за Шевченком, в "дядьки отечества чужого" (с), але чиї внуки нам і засновували, сто літ опісля, "Громади" й "Просвіти", і не лише в Миколаєві…

По хребту одної лиш цієї династії можна було б реставрувати власну, не імпортовану "від Лужкова" й Катерини ІІ, історію міста як показову для цілого нашого Причорномор’я, – але це ще не стало предметом тутешніх війн за ідентичність.

Оригінал