Чимало галасу наробила Верховна Рада, ухваливши в першому читанні законопроєкт №14005 «Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення виконавчого провадження через цифровізацію».
«Чим цей законопроєкт відрізняється від попередніх? Тим, що в ньому ще прописали, що під час війни за борги можна забрати в людини єдине житло. Це завжди було табу!» — заявила лідерка фракції «Батьківщина» Юлія Тимошенко.
Так це чи ні? Розбираємося. Але саме поставлене запитання змушує уважно придивитися до діяльності Департаменту державної виконавчої служби Мін’юсту, який працює за Законом «Про виконавче провадження». Адже в новелах цього закону ховається чимало підводних каменів чи, радше, скелетів у шафах.
І турбує це нас не як юристів чи представників держави або приватних виконавчих компаній (які вже висловлювалися на сторінках ZN.UA), а як громадян, яких завтра може торкнутися кожна із цих «цифрових реформ».
Законодавче клонування
Новий законопроєкт фактично дублює урядовий №9363, поданий ще в червні 2023 року й провалений парламентом у серпні 2025-го. Через два тижні група депутатів подала аналогічний документ №14005 (назва змінилася лише порядком слів, зміст — ні), обґрунтувавши його «вимогами ЄС» із посиланням на індикатор 3.8 Ukraine Facility Plan. Проте такого індикатора у Плані чи його публічних матеріалах немає.
Проєкт змінює низку законів — про дорожній рух, нотаріат, банки, держреєстрацію речових прав тощо. Усі зміни спрямовані на недопущення відчуження коштів і майна боржника після відкриття виконавчого провадження. До цифровізації це має слабкий стосунок: єдині реєстри вже існують, державні виконавці ними й так користуються.
Закон «Про виконавче провадження», до якого вносять більшість поправок, виглядає зовні пристойно, але накопичив близько пів сотні змін від 2016 року. Нові поправки пояснюють появою електронних грошей і зобов’язаннями перед ЄС у сфері цифровізації судової системи.
Боржник — частина економіки, але все вирішує чиновник. Ключове у вимогах ЄС — створення умов для превентивної реструктуризації платоспроможних боржників, які опинилися у складному фінансовому становищі. Йдеться не про «покарання боржника», а про його збереження як елемента економічного ланцюга.
Автоматизована система виконавчого провадження існувала від самого початку і детально описана в статті 8 чинного закону. «Цифровізація», запропонована законопроєктом №14005, фактично зводиться до кількох технічних доповнень і не містить жодних нових підходів до захисту бізнесу чи боржників.
План ЄС декларує усунення перешкод для ефективної реструктуризації, збереження робочих місць, технологій і виробництв. Проте в законопроєкті немає навіть базових механізмів для цього.
Натомість найпростіше створити програму, яка автоматично, без участі державного чи приватного виконавця, накладатиме арешт на все майно й рахунки боржника при відкритті провадження, фактично дублюючи нинішню ручну практику. Це нелогічно: арешт має накладатися в межах суми боргу, але в чинному законі й у проєкті відсутні будь-які критерії чи обмеження.
Нині це залежить від суб’єктивного рішення виконавця. Після ухвалення — залежатиме від програміста або чиновника Мін’юсту, який випише техзавдання. І знову без критеріїв. Це ключовий ризик, якого автори законопроєкту не врахували.
Скільки в Україні боржників?
З початку великої війни кількість боргів зросла майже на два мільйони й на початок 2025 року становить 8,86 млн виконавчих проваджень у Єдиному реєстрі боржників (ЄРБ).
Із них 1,9 млн — штрафи за порушення правил дорожнього руху (як після несплати можна продовжувати їздити — питання відкрите), 1,8 млн — інші адміністративні правопорушення, 1,6 млн — стягнення на користь бюджету, зокрема податки. Борги за комунальні послуги — 727 тис. проваджень, хоча ця цифра виглядає заниженою: лише в Києві системних боржників за тепло та гарячу воду — близько 150 тис. Тому реальна кількість боржників вища.
Причина проста: до ЄРБ потрапляють лише ті, щодо кого видано виконавчий документ і відкрито провадження. Аліменти та судовий збір разом дають близько 700 тис. проваджень. Найбільша ж група — понад 1,9 млн проваджень — не підпадає під жодну з перелічених категорій і належить, очевидно, до бізнесових і фінансових спорів.
Чи означає це, що кожен четвертий українець — боржник? Ні. ЄРБ фіксує не людей, а провадження, і одна особа може мати кілька таких записів. За неофіційною інформацією, упродовж десяти місяців 2025 року в органах Державної виконавчої служби (ДВС) підлягало виконанню 5,1 млн виконавчих документів на загальну суму 1,6 трлн грн. На офіційний запит ZN.UA до Мінюсту на момент публікації відповіді не надійшло.
Та, незалежно від статистики, законодавство, яке охоплює мільйони громадян, має бути точним і чутливим до різних життєвих обставин. Виконавча служба повинна діяти не лише формально за законом, а й по справедливості, адже жоден закон не здатен врахувати всі нюанси.
І тут виникає інше запитання: як саме закон визначає справедливість?
Як закон ставиться до боржника
Зрозуміло, що базовим є Закон «Про виконавче провадження» (далі — Закон). Але чи зачіпають пропоновані зміни ключові положення, насамперед механізм потрапляння до Єдиного реєстру боржників?
Алгоритм виглядає так: особа, що виграла суд, але не отримала боргу, бере у суді виконавчий документ (такі документи можуть видавати 13 різних органів). На його підставі відкривається виконавче провадження, і воно вноситься до ЄРБ. І тут починаються сюрпризи.
У законопроєкті №14005 (частина 5 статті 9) зазначено, що відомості про державні органи, органи місцевого самоврядування та банки не можуть бути внесені до ЄРБ. Що це означає? Якщо міністерство, сільська рада чи банк не виплатили зарплати чи не повертають депозиту, виконавча служба однаково не визнає їх боржниками. Логічного пояснення цьому немає.
Далі. Виконавець за чинним законом наступного дня після отримання виконавчого документа відкриває провадження і зобов’язує боржника подати декларацію про доходи та майно (стаття 26). Повідомлення надсилається звичайним листом або кур’єром і вважається врученим за наявності підтвердження (стаття 28).
А що робить виконавець паралельно? Одразу накладає арешт на кошти, електронні гроші та майно боржника. Усе це робиться через доступ до реєстрів майна, поліції та банківських рахунків — декларація боржника фактично не потрібна.
Виникає логічна суперечність: навіщо повідомляти боржника, якщо все майно вже арештоване? Якщо коштів достатньо, виконавець автоматично списує борг і лише мав би повідомити про це. Але листи часто не доходять. Якщо коштів недостатньо, людина залишається без засобів для існування: готівки немає, картки заблоковані. Чи можна назвати таке ставлення держави цивілізованим?
До того ж особа може ніколи не отримати повідомлення, адже майже третина українців живе не за місцем реєстрації. Тож людина може й не знати про штраф за перевищення швидкості, але в один момент виявити на касі, що картка «порожня». Вона й рада була б сплатити штраф, якби знала про нього.
При цьому Закон проголошує, що виконавче провадження має здійснюватися на засадах справедливості, неупередженості, об’єктивності, гласності та відкритості (стаття 2). На практиці ж ці принципи часто нівелюються механікою автоматичного арешту.
Як виконавча служба поводиться з боржниками
На практиці ситуація виглядає значно гірше, ніж дозволяє закон. Переконався на власному досвіді, маючи справу із Святошинським відділом ДВС у Києві. Арешт накладають на всі картки одразу — зарплатні, пенсійні, ФОП-рахунки, навіть на порожню «картку киянина». Хоча стаття 70 Закону прямо обмежує це: не більш як 50% у випадку аліментів і 20% — від зарплати, пенсії чи стипендії.
Виконавці ж традиційно «не знають», який рахунок є яким, посилаючись на банківську таємницю, й блокують усе повністю. Хоча стаття 52 забороняє арештовувати кошти на рахунках зі спецрежимом (зокрема ФОП).
Південне міжрегіональне управління Мін'юсту навіть пояснює це технічними причинами: мовляв, банки не завжди можуть відкрити окремий рахунок для соцвиплат, тому зарплатні картки вважаються «звичайними».
Позицію боржника захищає навіть Верховний суд, який посилається на Конвенцію про захист заробітної плати, Конвенцію про захист прав людини та Конституцію (стаття 43 — право на своєчасну винагороду за працю). Але державні виконавці ці норми часто ігнорують.
Щоб повернути свої законні кошти, боржнику доведеться пройти принизливу процедуру:
- взяти в банку виписку;
- довести, що на картку надходять саме соцвиплати;
- чекати, підпише чи не підпише керівництво розблокування рахунку.
Жодного чіткого порядку в нормативних актах немає — усе відбувається як виняток.
Ще один яскравий приклад — принцип співмірності. За штраф у 640 грн виконавиця Святошинського відділу накладає арешт на авто вартістю під мільйон. Теоретично арешт можна зняти, але практично майже нереально. Керівництво радить або йти до суду (роки розгляду), або пригнати авто до відділу, де його опишуть і передадуть «на відповідальне зберігання». Їздити при цьому однаково неможливо — авто в розшуку, поліція може забрати його на штрафмайданчик будь-якої миті.
Окрема проблема — коли судовий спір ще триває, а виконавче провадження вже відкрито. Між рішенням суду першої інстанції та відкриттям апеляції існує часовий лаг: формально рішення вже в силі, хоча справа фактично ще розглядається.
Навіть якщо боржник подає виконавцю всі документи про відкриття апеляції, це нічого не гарантує. Реакція залежить від конкретного виконавця. Один скаже: «Судіться спокійно», інший — заблокує все майно негайно.
У моєму випадку нова виконавиця з «блакитним татуюванням птаха» миттєво арештувала всі рахунки й активи, попри відсутність остаточного рішення. Аргументація проста й цинічна: «Зараз війна. Не заважайте наповнювати бюджет».
Так виконавча служба перетворює закон, у якому записано принципи справедливості, неупередженості та пропорційності, на суто каральний механізм, що часто працює проти людини.
Чи буде комп’ютер забирати єдине житло?
Головний «страшний» пункт законопроєкту №14005 звучить так: якщо борг перевищує 20 мінімальних зарплат (тобто понад 160 тис. грн 2025 року), виконавча служба може звернути стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку під ним.
Це викликало емоційну реакцію Тимошенко. Але важливий факт: ця норма дослівно повторює чинний закон і діє ще з 2016 року. Жодного «комп’ютера, який автоматично продаватиме житло», у законопроєкті немає. «Цифровізація» стосується лише обміну інформацією між реєстрами.
Страшніше інше. Хто визначає ціну житла? За Законом, якщо сторони не домовилися, то вартість встановлює виконавець (стаття 57). Не сертифікований оцінювач, не незалежна експертиза — а саме виконавець. Поле для зловживань величезне, й цю норму знову залишили без змін.
Отже, табу на продаж єдиного житла й раніше не існувало. А реальна проблема — не цифровізація, а нечіткість і брутальність статті 57: порядок оцінки, гарантії виселених, альтернативне житло — нічого не деталізовано. Без цього процедура виглядає варварською, незалежно від того, вручну вона проводиться чи в «цифровому» режимі.
Розділ скарг і пропозицій
Перше: Закон «Про виконавче провадження» справді потребує змін, але саме у базових положеннях, які визначають відносини між виконавцями та боржниками. Без цього жодна цифровізація не зробить систему справедливою.
Друге: Міністерство юстиції повинне розробити чіткі підзаконні акти для державних і приватних виконавців. Сьогодні виконавча служба, на мою думку, перетворилася з органу правосуддя на механізм примусового викачування грошей. Якщо цю практику поєднати з цифровізацією, вона легко стане «цифровізованою інквізицією». Хто ніколи не мав боргів, нехай перший кине камінь.
Третє: ухвалення законопроєкту №14005 — умова отримання фінансової допомоги ЄС у межах Ukraine Facility. 4 листопада Рада ЄС схвалила п’ятий транш — понад 1,8 млрд євро. Без виконання програми Україна цих коштів не отримала б. Але саме зараз є шанс гуманізувати Закон «Про виконавче провадження» і прибрати його репресивні норми.
