/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F4%2F39df14d8d4c1e0c2162ac59f2db40448.jpg)
"Бути вірним, добрим і слухняним рабом". Як зникла Гетьманщина, приймаючи російські правила гри
Будь-яка угода з росіянами – монета із двома сторонами.
На лицьовій її частині – обіцянки спокою, благополуччя та багатства.
На зворотній – руйнація та смерть.
Так сталося, що вибір долі за жеребом Росії завжди приводив українців до катастрофи.
Підкинутий догори кремлівський рубль щоразу падав додолу невигідною для України стороною навзнак.
Спроба Богдана Хмельницького створити власну державу за допомогою Москви закінчилась Руїною.
Такими ж невдалими були державотворчі зусилля Івана Мазепи, якому не допомогли макіавеллівські прийоми в улещуванні Петра I.
Сподівання зберегти таку-сяку автономію для Івана Скоропадського, наступника проклятого Петром Мазепи, закінчились невдачею.
1722 року цар сформував Малоросійську колегію – державний орган, що господарював на українських землях.
Скоропадський помер за кілька місяців по тому.
Його поховали в родовій усипальниці – Гамаліївському монастирі, який у XX столітті перетворять на колонію суворого режиму.
"Золота осінь" Гетьманщини під ковпаком Санкт-Петербурга для Кирила Розумовського, фаворита Єлизавети Петрівни, закінчилась принизливо.
Восени 1764 року під тиском імператриці Катерини II він зрікся свого титулу.
Катерина створила Другу Малоросійську колегію, остаточно ліквідувала Гетьманщину.
Україна перетворилася на звичайнісіньку російську провінцію, якою її досі бачать росіяни, і цим виправдовують свої злочини.
Спроби гетьмана Павла Скоропадського відновити Українську державу в першій чверті 20 століття теж призвели до поразки.
Він втратив владу наприкінці 1918 року після того, як видав "Федеративну грамоту" – документ, що утопічно передбачав розвиток України в складі небільшовицької Росії на рівноправних умовах.
Через кілька років пала Директорія Симона Петлюри, Українська Народна Республіка припинила існування.
Мільйони українців загинули під час голодоморів та Другої світової.
У 260-ту річницю ліквідації Гетьманщини та в дні, коли тривають мирні переговори щодо російсько-української війни, УП згадує, як козацьку еліту поступово позбавляли прав, щоб ліквідувати будь-які натяки на українську державність.
Правила гри.
Якщо береш медаль від росіян, не варто забувати про її зворотний бік.
1700 року Іван Мазепа отримав від Петра I орден Андрія Первозванного – нову, найвищу нагороду в Московському царстві, яку цар запровадив за два роки до того.
Мазепа став другим в історії кавалером цього ордену після його першого володаря – Федора Головіна, одного з найближчих соратників Петра.
Але пробув у цьому статусі недовго.
Дев'ять років по тому, коли Мазепа відкрито виступив проти Московії та пішов на союз із Швецією, на гетьмана наклали анафему, позбавили всіх регалій.
Утім, одну залишили – викарбували спеціальний Орден Юди, нагородивши Мазепу ярликом зрадника.
Озираючись назад, очевидно, що підданство Мазепи московському царю від самого початку було запрограмованим на невдачу.
Він став гетьманом внаслідок складних політичних інтриг, що завжди було розповсюдженою політичною практикою.
Але на відміну від більшості попередників отримав булаву, прийнявши вкрай невигідні для Гетьманщини умови.
Підписавшись під Коломацькими статтями влітку 1687 року, він зголосився на кремлівські правила гри, які надалі намагався змінити.
Багато в чому це йому вдавалося.
Проте в підсумку обдурити московитів і долю Мазепа однаково не зміг.
Пам’ятник Мазепі, який поставили біля селища Коломак на Харківщині до 330-річчя обрання його гетьманом.
Коломацькі статті, підписавшись під якими Мазепа прийшов до омріяної влади, значно посилювали контроль Московії над козацькою державою.
Вибори гетьмана чи його усунення були неможливі без царського указу.
Зміну помічників серед генеральної старшини теж треба було узгоджувати з Москвою.
Документ заохочував доноси государю на гетьмана.
Серед умов, на яких Мазепа погодився стати правителем України, було також розміщення у столиці Батурин московського стрілецького полку.
Нібито для охорони.
Коломацькі статті започатковували процес, який сьогодні б назвали "русифікацією".
Згідно з документом, Мазепа мав "народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять".
І не допускати пропагування думки, що Гетьманщина є чимось більшим, ніж просто частина Московського царства.
Після приходу в 1689 році до влади Петра I гетьман, який підтримав царя, підписав із Кремлем нові, більш вигідні Московські статті.
Завдяки союзу з юним сюзереном Мазепа зміг покращити позиції для розвитку власної держави.
Та згодом, коли Московія зустрілася з глобальними викликами й узяла курс на широку експансію, стало зрозуміло: державотворчі прагнення українців Кремль не обходять.
З України викачували людський, фінансовий ресурс для завоювання нових земель у Європі.
На плечі українців лягало утримання російських гарнізонів на своїй території.
Яким би не був політичний геній Мазепи, якого б сильного поштовху за нього не зазнала культура, економіка, розбудова інституцій, але прагнення жити за власним розумом закінчилося трагедією в Батурині.
Справжні першопричини російської агресії – від Мазепи до наших днів.
Стандартизація.
Навченому державотворчими поривами Мазепи царю залишалося лише продовжувати перемелювати Гетьманщину.
Петро I не рахувався з тим, що перемогти шведів під Полтавою в 1709 році йому допомогли представники лояльної частини козацтва.
Вірність царю аж ніяк не впливала на плани імперії назавжди втихомирити Україну.
Чолобитні нового гетьмана Івана Скоропадського з простодушним проханням розширити права автономії закінчились ще більшим урізанням привілеїв.
Московські воєводи отримували розширені повноваження для контролю України.
Могли втручатися в судові справи.
А якщо йшлося про проблеми "загальнодержавного значення", то взагалі не звертали увагу на місцеве судочинство.
Імперія таким чином зміцнювала репресивні органи.
Адміністративні реформи Петра I були направлені передусім на більш ефективний збір податків для ведення загарбницьких воєн, мали також на меті "стандартизацію" земель.
Вони впливали на всі аспекти життя, зокрема й на українську культуру та формування ідентичності.
Пам'ятник Петру I в Полтаві прибрали лише в 2025 році, на третю річницю повномасштабного вторгнення росіян та на десятий рік війни.
Щоб контролювати кожен крок гетьмана у внутрішній політиці та в дипломатичних відносинах, Петро I поставив біля Івана Скоропадського свого наглядача Андрія Ізмайлова.
Цар почав також політику упокорення Запорозької Січі, яку завершила Катерина II, ліквідувавши цей останній в імперії осередок волелюбства.
Незадовго до смерті Івана Скоропадського Петро створив Малоросійську колегію – державний орган, діяльність якого відводила гетьману роль "весільного генерала".
Спроби наступника Скоропадського, гетьмана Павла Полуботка піти в опозицію до колегії закінчились для останнього плачевно – тортурами та смертю в Петропавлівській фортеці.
Попри те, що Полуботок 1709 року не підтримав Мазепу, за що отримав від Петра I значні володіння опального гетьмана, цар наказав заарештувати його.
Боротьба Полуботка за відновлення автономних прав Гетьманщини була розцінена як антиросійська.
Сьогоднішні кремлівські пропагандисти назвали б її "русофобською".
Дивіться також: Монастир посиленого режиму.
Що чекає усипальницю Скоропадських під Шосткою.
Розуми.
Шлях до відновлення Гетьманщини після смерті Петра I лежав через серце жінки, доньки царя Єлизавети.
Цю дорогу проклав син реєстрового козака Григорія Розума – Олексій.
Олексій Розум, талановитий церковний співочий з теперішньої Чернігівщини, потрапив у придворну капелу в Санкт-Петербурзі.
Став коханцем імператриці Єлизавети Петрівни, змінив прізвище на Розумовський.
Отримав маєтки, привілеї та жартівливий негласний титул "нічний імператор".
Неочікуваний поворот долі змінив життя не тільки Олексія та його сім'ї, а й дав козацькій Україні оманливу надію на відродження.
Єлизавета Петрівна віддячила своєму "таємному чоловіку" тим, що спочатку поставила його молодшого брата Кирила президентом Петербурзької академії наук.
Пізніше видала указ "Про буття в Малоросії Гетьманові за колишніми норовами і звичаями", зробивши у 1750 році гетьманом Кирила Розумовського.
Садиба "Покорщина" в Козельці – залишки одного з родинних маєтків козацького роду Розумів на Чернігівщині.
Те, що деякі історики називають "золотою осінню" Гетьманщини, стало її лебединою піснею.
Кирило Розумовський мав трохи більше як 10 років, щоб спробувати змінити правила гри на користь козацьких старшин.
Але, враховуючи присягу, яку він давав імператриці – "бути вірним, добрим і слухняним рабом і підданцем і народ малоросійський до вірності і послуху приводити", – цей задум був приречений на фіаско.
У перші роки гетьманства Кирило Розумовський намагався обмежувати дії російських службовців, на свій розсуд змінював склад старшин.
Імператорський двір непокоїла активізація політичного життя в Малоросії.
Попри стримане ставлення до існування Гетьманщини Єлизавета була вимушена покласти край "адміністративному свавіллю".
Як Кремль вів переговори про перемир'я та ділив Україну в 17 столітті.
Питання.
Поглинання Росією України завершила Катерина II.
"Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, – писала вона в одній з таємних настанов.
– Порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій же основі було б більше ніж помилкою".
"Провінції ці треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись, неначе вовки на ліс", – поставила за мету імператриця.
З приходом до влади Катерини представники козацької еліти вдалися до давно напрацьованої та дуже наївної тактики.
Запевнивши нову правительку у вірності, схиливши перед нею коліна, старшини спробували повернути старі часи.
Серед пунктів "Прошенія малоросійського шляхетства" – цей документ розробили у Глухові й на початку 1764 року передали цариці – було, зокрема, відновлення митних зборів на кордоні України й Росії, та позбавлення українців безкоштовного розквартирування російських військ на своїй території.
Нащадки козацької шляхти заявили, що хочуть більше грошей, щоб фінансувати власне військо.
А також просили про реформування судової системи в Україні з урахуванням місцевих інтересів і специфіки.
Забаганки українців у колоніальну політику Катерини II не вписувались.
Розлючена на Кирила Розумовського через те, що дозволив розвиватися автономістським настроям, імператриця змусила його відректися від булави.
В листопаді 1764 року Катерина скасувала гетьманство та продовжила підводити Україну під імперський знаменник через новостворену Другу Малоросійську колегію.
За справу взявся генерал-губернатор Петро Румянцев, який "примиряв" місцеве законодавство із загальноросійським, щоби всі сфери українського життя не мали відмінностей від російського.
Врешті 1775 року Катерина II віддячила козакам, які допомогли виграти Російсько-турецьку війну, ліквідацією Запорозької Січі.
Упродовж щонайменше останніх майже чотирьох століть відповідь на "українське питання" у Москви та Санкт-Петербурга була одна.
Вона набувала різних форм, але суть досі лишається незмінною: з точки зору росіян українці не мають права жити так, як вважають за потрібне.
У 1845 році, навіть без досвіду кривавого 20-го століття, Тарас Шевченко написав містерію "Великий льох".
Це політичний, історіософський твір про боротьбу й жахливі наслідки "співпраці" з Росією.
Можливо, проблема чаїться в тому, що у Богдана Хмельницького, в Мазепи, в інших гетьманів, які наступали на одні й ті самі граблі, не було творів Шевченка – ясних і однозначних щодо сутності російської імперії?.
Але ще більша проблема в іншому.
Все, що написав Шевченко про союзи й угоди з Росією, мали, але не до кінця зрозуміли ті, хто підтримав більшовиків за часів УНР, пережив Голодомор, а потім продовжував сподіватися на радянську владу.
Підписував Будапештський меморандум.
Збирав з'їзди у Сєвєродонецьку та антимайдани.
Складав газові контракти.
Йшов на Харківські та Мінські угоди.
І єдиним українським питанням, важливим для самої України, залишається, як і раніше: чи зрозумів сутність Росії кожний, хто шукає компромісів із нею?.
Євген Руденко – УП.
