/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F53%2Fa943a9ab1539a57551be0a2626b84b7c.jpg)
Перша війна нового типу: як Росія вже програла битву за Крим та до чого тут британські технології
Росія встряє у внутрішні справи сусідньої держави під приводом захисту культурно пов’язаної з нею меншини. Коли отримує різкий відпір, проводить інтервенцію, очікуючи «легкої прогулянки» та анексії земель слабшого сусіда. Натомість проти самої Росії починають військову операцію наймогутніші держави світу, які прагнуть захистити «хвору людину Європи». Центральною локацією вказаних подій стає Крим. Фокус розбирався у причинах та історичних наслідках Кримської війни.
Попри риторику Кремля, яка зводить боротьбу із «англосаксами» ледь не до історичних коренів самої Росії, насправді ця країна у будь-яких її формах жодного разу не воювала у класичному значенні цього слова зі Сполученими Штатами Америки. А із Великою Британією Російська імперія вступила у прямий військовий конфлікт лише одного разу – це відбулося 172 роки тому на території сучасної України.
Росія стає чужою у вільній Європі
Середина ХІХ століття – це був період, коли Росія владарювала у Європі. Відповідно до системи Меттерніха, яка була сформована на Віденському конгресі у 1815 році, усі основні рішення у Європі приймалися країнами Священного союзу – це Росія, Австрія та Пруссія. Ці три держави стали володарями континентальної Європи, а Велика Британія зі свого острова збалансовувала ситуацію у глобальному масштабі. Франція ж, після поразки у Наполеонівських війнах, залишалася приниженою державою.
Проте все змінив 1848 рік, коли народи Європи повстали проти пригноблення та закостенілого консервативного порядку загалом. Росія ж виступила основним «жандармом», намагаючись придушити бунти за свободу народів чи посилення прав людини в цілому. Зокрема, допомогла придушити повстання угорців проти правління свого союзника Австрії. В багатьох країнах революція перемогла і до влади прийшли демократичні уряди (зараз, щоправда, такий тип правління скоріш би назвали олігархічним). Це зблизило багато держав континентальної Європи з Великою Британією, у якій схожа форма правління встановилася ще у кінці XVII століття.
Нові реалії — стара тактика
У тодішній столиці Санкт-Петербурзі не бажали визнавати нові реалії й продовжили просувати свою повістку на регіони, які вважали належними до своєї сфери інтересів. Такими росіяни вважали території Османської імперії – колись грізної сили, яка тепер вважалася «хворою людиною Європи».
Росія використовувала проти цієї колись могутньої імперії уже перевірену на Речі Посполитій тактику – захист православного населення, якого на території Порти було чимало. Зокрема Росія втрутилася у конфлікт навколо контролю за доступом до Святих місць у Єрусалимі, наполягаючи на посиленню впливу саме місцевої Православної громади. У Стамбулі трактували таке втручання як порушення власного суверенітету. Спалахнув конфлікт, який вів до чергової російсько-турецької війни.
Важливо Солодкі мрії Кремля: як Росія Європою правила та чи має Путiн шанси знову увiйти в клуб обранихЗ попередніх півтора століття Російська та Османська імперії провели ряд воєн, які починалися за схожим сценарієм – невеликий конфлікт, який перетікав і повноцінну війну. Після невдалого Прутського походу 1711 року Росія регулярно перемагала у таких війнах. Кожна з цих перемог закінчувалася територіальними надбаннями Росії, яка таким способом отримала владу над територіями Кавказу, Східного та Північного Причорномор’я. Тепер же у Санкт-Петербурзі претендували на контроль над Західним Причорномор’ям і можливо навіть досягнення давньої мрії російських царів – взяття Константинополя, який віддавна являвся центром світового Православ’я.
План був простий – Росія, яка володіла армією з явно потужнішим потенціалом розгромить війська Порти і знову отримає нові території, відрізавши їх у хворої імперії. Проте у Зимовому палаці не врахували нових геополітичних реалій, які настали у Європі після буремного 1848 року. На заході континенту склався консенсус у бажанні зупинити російську експансію та бажанні надавати допомогу слабким ворогам Росії. Революція зблизила Велику Британію та Францію. Остання хотіла покінчити зі спадщиною Наполеонівських воєн і знову повернутися до когорти «сильних світу цього». Цікаво, що у Франції тоді правив теж Наполеон, який доводився племінником тому самому Наполеону, який уже воював з Росією у 1812 році.
Велика Британія вступала у «велику гру» із Росією – протистояння між двома найбільшими імперіями за вплив на континенті та у світі. Професор військово-морської історії імені Лотона в Королівському коледжі Лондона Ендрю Ламберт вважає її передвісником Холодної війни, яка століттям пізніше розгорнулася між СРСР та США. Тож у Лондоні зовсім не бажали допустити Росію не лише на Близький Схід чи до Дарданелл, а й навіть до гирла Дунаю.
Відтак у турків несподівано з’явилися сильні покровителі у потенційній війні проти Росії. Тож коли російські війська влітку 1853 року розпочали наступ у Подунав'ї (де окупували територію Молдавії та Валахії, які були васалами Османської імперії) до Стамбула прибув англо-французький флот. У жовтні того ж року підтримувані британцями та французами турки оголосили війну Росії та розпочали атаку на позиції росіян на окупованих територіях.
Британці та французи у Чорному морі
Така відвага та рішучість турків здивувала багатьох, але все ж російська армія була могутнішою як на суші, де вона здійснювала наступ окрім Подунав'я ще й на Кавказі та на морі, що довела, розгромивши турецький флот біля його ж власного морського порту у Сінопській битві.
Вже взимку 1854 року британо-французький флот своїми маневрами у Чорному морі змістив баланс сил. У березні 1854 року Великобританія та Франція оголошують війну Росії і погрожують їй висадкою свого десанту у Подунав'ї. Цей ультиматум змушує Росію піти на поступки. За посередництва Австрії Росія виводить свої війська з Валахії та Молдавії. Натомість туди було введено війська Австрії як посередницькі між сторонами конфлікту. Проте союзники уже не готові були зупинятися на півкроках й таки здійснили сухопутний десант проти російських військ, але у же не у Подунав'ї, а в Криму.
Важливо Ні армії, ні флоту: чому Путін мріє бути схожим на імператора Олександра ІІІ, але невдало його копіюєВосени 1854 року британо-французький десант висадився на північно-західному узбережжі Криму і почав наступ на Севастополь. У першій з трьох великих битв у цій війні – на річці Альма стала зрозуміла перевага британців у якості озброєння. Російські гладкоствольні мушкети суттєво поступалися британським та французьким нарізним у дальності та точності стрільби. Російські війська відійшли до Севастополя, де мали перевагу в артилерії. Так почалася 349 денна облога міста. Росіяни вважають її героїчною, проте з української точки зору – це війна на території України за чужі інтереси, яка супроводжувалася значними втратами місцевого населення, зокрема й через некомпетентність та байдужість російського командування.
У ході тривалої облоги Севастополя, який був основною військово-морською базою Російської імперії у чорному морі із претензіями на вихід у Середземномор’я, відбулися дві інші найбільші сухопутні битви війни – Інкерманська та Балаклавська. Це були спроби контрнаступу росіян восени 1854 року, метою якого було розірвання кільця облоги. Вони виявилися невдалими і тоді розпочалася війна на виснаження. У січні до союзників приєдналася Сардинія, як прислала десять тисяч військових до Криму. Севастополь у ході облоги піддавався шістьом потужним бомбардуванням збоку союзного флоту. Врешті російські війська ще після кількох невдалих спроб зняти облогу евакуювалися із Севастополя, затопивши кораблі, пришвартовані у місцевому порту.
Втрати сторін склали понад дві сотні тисяч, більшу частину з яких становили росіяни. Близько половини вояків померли не на полі бою, а від хвороб та нестерпних погодних умов.
Росіяни вирішили «відігратися» за поразку на своїй основній військово-морській базі, здобувши турецьку фортецю Карс на Кавказі, що коштувало їм значних втрат. Натомість британці стали атакувати російські бази в Балтійському, та Білому морях, а також на Тихому океані.
Долю війни вирішила позиція Австрії, яка висунула ультиматум Росії у січні 1856 року. Його суть полягала в тому, що або Росія погоджується на мирні переговори, або Австрія вступає у війну на боці союзників. Розуміючи безперспективність війни проти майже усіх могутніх країн Європи, у Санкт-Петербурзі погодилися на мир, який уклали у Парижі 28 березня 1856 року.
Реакція на війну в тилу ворогуючих сторін
Важливий факт – під час війни змінилися уряди в обох ключових державах конфлікту. В Росії на початку 1855 року помер імператор Микола I. Його син Олександр II стикнувся із важкими проблемами як на фронті, де його армія явно не справлялася із завданнями, які перед нею ставив ворог, так і в тилу. Зокрема, на території України почалися повстання селян, які не хотіли мобілізовуватися у царську армію, також серед повсталих ширилися вимоги скасування кріпосного права. Ці селянські виступи увійшли в історію під найменуванням «Київська козаччина». Іншим масовим соціальним рухом став «похід у Таврію за волею». Серед українських і не тільки селян стали поширюватися чутки про те, що начебто в Криму сам цар роздає вільні (документи, що посвідчували звільнення з кріпацтва) усім хто туди зможе добратися. Це призвело до справжнього соціального вибуху і уряду довелося залучати додаткові війська для стабілізації ситуації.
У Великобританії познайомилися з усіма «перевагами» інформаційної війни. Кримська війна стала першою війною, де активну роль зіграла військова журналістика. Кореспондент газети «Таймс» Вільям Рассел відмовився узгоджувати новини із британським військовим командуванням та надсилав телеграфом інформацію, яка відображала реальну картину на полі бою. Він та його колеги доповнювали свої звіти фотографіями із поля бою, військових шпиталів та інших місць життя солдатів.
Британська громадськість була шокована жахливими умовами побуту своїх військових. Численні волонтери кинулись допомагати своїм солдатам. Найвідомішою з них стала Флоренс Найтінгейл, яка за свої та зібрані кошти облаштувала альтернативний шпиталь для поранених військових. Її дії стали згодом зразком для військового сестринства у західних арміях.
Громадське обурення врешті призвело до розпаду керівної коаліції у парламенті (Британія вже тоді була конституційною монархією) та падінням уряду графа Джорджа Абердина. Замість нього прем’єр-міністром став лорд Генрі Пальмерстон, той самий автор концепції про відсутність постійних друзів та вічність інтересів Великої Британії.
Новий уряд зробив революцію у питаннях військової логістики та медичного обслуговування поранених. Для армійської логістики стали застосовувати найсучасніші на той час технології – пароплави та паровози. З цією метою навіть було збудовано залізницю неподалік Балаклави. Відтак поранених евакуйовували з поля бою максимально швидко. Далі їх транспортували пароплавами на Батьківщину. Натомість звідти тими ж пароплавами та залізницею швидко доставлялися окрім боєприпасів ще й теплі речі, ліки та інші настільки необхідні для виживання військових продукти. Ці заходи дозволили суттєво знизити рівень небойових втрат серед британської армії і наступну зиму 1855-1856 років британські війська пережили значно краще.
Важливий момент – Паризький договір практично не змінював кордонів. Навпаки сторони відійшли до довоєнних позицій. Зокрема російські війська залишили Карс, за взяття якого вони пролили чимало крові. Основою договору були геополітичні рішення – це гарантії територіальної цілісності Османської імперії, демілітаризація Чорного моря – Російські та Османській імперіям було дозволено утримувати там обмежену кількість бойових катерів. Найважливішим моментом було відкриття Дунаю та Чорного моря для торгових маршрутів – знімалися будь-які обмеження на рух торгових суден цими акваторіями. Це посилило міжнародну торгівлю в регіоні. У наступні десятиліття в Росію і, зокрема на сучасні українські землі став проникати британський та французький капітал – тобто підприємства ворогів у цій війні стали засновувати тут свої філії.
Важливо Ніколи не здавайся: чому Англію вже 1000 років ніхто не може завоюватиЦікаво, що переможниця війни де-юре Османська імперія на практиці втратила суверенітет над власними протоками та рікою Дунай. Такою буває ціна за війну, що здійснюється чужими руками, адже без участі європейських союзників в Османської імперії не було б жодних шансів у протистоянні з Росією.
Паризький договір був нівельований після поразки Франції від Пруссії у 1871 році. Тоді Росія почала знову посилювати свою військово-морську базу у Севастополі. А ще через шість років спалахнула нова російсько-турецька війна у ході якої Великобританія та Франція «забули» про свої гарантії Османській імперії, тож останній довелося шукати нового протектора в особі Німецької імперії.
Загалом Кримську війну називають першою війною нового типу, де ключову роль відіграють військові технології, зв’язок та логістика. Саме перевага в цих аспектах дозволили союзникам здобути перемогу над Росією. Також у ході цієї війни проявили себе інформаційні технології, які формували громадську думку в тилу демократичних держав, де цінність життя вояків була абсолютною. Вже у наступному столітті цю особливість демократичного устрою стануть використовувати авторитарні режими у протистоянні зі могутнішими європейськими державами.
Для України Кримська війна була чужою, попри те, що відбувалася на її території. У ході облоги Севастополя загинуло близько 25 тисяч українців, що були набрані до царської армії. Наслідки війни спричинили реформи у Російській імперії, зокрема скасування кріпацтва та рекрутського набору, але ситуація на підконтрольній Росії українській території все ж залишалася вкрай складною.

