Перша українська чемпіонка Європи з акробатики: тренувалися в залах без тепла і світла

У середині листопада на чемпіонаті Європи зі спортивної аеробіки відбулася історична подія для України – 22-річна українка Анастасія Курашвілі виборола першу в історії нашої країни золоту медаль у цьому виді спорту.

За свій виступ Анастасія отримала від суддів 20,050 бала та посіла перше місце. Турецька спортсменка Айсе Онбаші відстала від нашої лише на 0,050 бала. Тож уявіть, якою жорсткою була конкуренція! Про те, що стоїть за цим успіхом, Анастасія Курашвілі розповіла у бесіді з журналістом Коротко про.

Здійснена мрія

– Анастасіє, ви вписали своє ім’я в історію української спортивної аеробіки. Вам вдалося виграти золото ЧЄ в особистих змаганнях. Усвідомлюєте рівень свого успіху?

– Для мене це була мрія. Я йшла до цього, але, чесно, не до кінця вірила, що зможу цього досягти. Коли зрозуміла, що стала чемпіонкою Європи, це були сльози щастя, гордість та неймовірне полегшення. Відчуття, що всі зусилля, всі падіння, біль, тренування – були не марними.

– Як і де ви готувалися до змагань?

– Перший етап був у нашому рідному місті – у Сумах. Потім, за десять днів до змагань, ми поїхали на збори до Києва. Підготовка була дуже важкою: у залі не було тепла, світла, ми тренувалися у двох кофтах та двох штанах, просто щоб зігрітися. Часто доводилося працювати під ліхтарями. Але, можливо, саме через ці труднощі ми й загартувалися по-справжньому.

– Як ви вперше прийшли на спортивну аеробіку? З чого вона для вас починалася?

– Мене привели в аеробіку мама і тітка. Обидві вони раніше займалися, тітка – майстер спорту України. Мене тренували з малого дитинства, і так цей спорт став частиною мене.

– За що полюбили аеробіку?

– За все разом: за динаміку, музику, емоції, складність, творчість. Я просто щиро люблю аеробіку – це моє.

– Які риси у вашому характері сформував цей вид спорту?

– Аеробіка майже повністю сформувала мій характер. Я стала цілеспрямованою, дисциплінованою, витривалою. Навчилася контролювати себе, програвати, не здаватися. Це ті риси, які точно будуть зі мною у житті.

– Який ваш типовий тренувальний день?

– У міжсезоння – одне тренування тривалістю 2,5 години. Перед змаганнями – два тренування на день: вранці та ввечері, по 2-3 години кожне.

Завжди прагну до ідеалу

– Чого люди не бачать, коли дивляться на красивий виступ, де, здається, все виконується так легко та невимушено?

– Люди бачать лише результат – легкість, посмішку, енергію. А за цим стоїть величезна робота: боротьба з собою, травми, біль, сльози, виснаження, тисячі повторів. Це постійний шлях через «не можу» та «болить», коли ти просто продовжуєш робити свою справу. І саме це створює той виступ, який здається легким.

– Що більше мотивує – перемога чи поразка?

– Для мене більше значить перемога. Саме вона дає мені сили та мотивацію рухатися далі. Поразки, звичайно, теж вчать, але саме перемога заряджає мене зсередини та доводить, що я можу більше.

– А бувають моменти, коли ви виходите на виступ, і вам страшно чи ви дуже схвильовані? Як справляєтеся з емоціями?

– Так, я дуже часто нервую перед стартами, особливо коли розумію, що на кону медаль. Я знаю, що я можу це зробити, але хвилювання все одно є. Я намагаюся налаштувати себе на позитив: глибоко дихаю, думаю про те, як стабільно роблю це на тренуваннях. У голові у мене завжди одна настанова – «просто робити». Мені дуже допомагають люди, їхня підтримка, вона прибирає страх і додає впевненості. Я рада, що останнім часом мені вдається зібрати себе та показати саме той результат, який ми відпрацьовували місяцями.

– Які риси характеру допомагають вам бути успішною?

– Я завжди прагну до ідеального. Якщо елемент виходить не так, як я відчуваю всередині, я буду повторювати його стільки разів, скільки потрібно. Я думаю, іноді це заважає, але й приносить користь. У комплексі це і формує мій результат.

Мій спортивний зал, місце мого дитинства – зруйнований

– Ви з міста Суми, яке тривалий час страждає від обстрілів та воєнних дій. Яка зараз обстановка у вашому місті?

– У Сумах дуже важко. Щоденно – обстріли, щось летить, постійна напруга. Але ми продовжуємо жити, тренуватися та цінувати кожен спокійний день.

– Чи вціліли ваші рідні школа, садочок, зал, дім?

– На жаль, мій спортивний зал зруйнований. Це дуже боляче, тому що саме там було моє дитинство, перші тренування та перші мрії. Але ми тримаємося – іншого шляху просто немає.

– Цікавляться цим спортсмени за кордоном, коли ви зустрічаєтеся на змаганнях?

– Не можу сказати, що часто, але деякі справді цікавляться. Я завжди відповідаю чесно, бо ми живемо у Сумах і дуже добре знаємо реалії, в яких існує Україна сьогодні.

– Як війна вплинула на ваш вид спорту?

– Війна сильно тисне морально. Іноді на тренуваннях дуже важко зосередитися, бо думки про дім, про близьких. Коли трапляються масовані атаки, гинуть люди - це страшно, це тисне. Ти розумієш, що твої суперники тренуються в ідеальних умовах, а ти під сиренами, без тепла, без світла. Але все одно маєш показувати результат. Це складно, але ми звикаємо, тримаємося та працюємо. Спорт для нас – це теж лінія фронту. І ми маємо бути сильними.

– Якою ви є поза спортом?

– Я різна – все залежить від настрою. Але здебільшого я весела та життєрадісна. Люблю малювати, фотографувати, гуляти, читати, дивитися серіали - всього потроху.

– А що надихає чемпіонку на перемоги?

– Україна – моя країна. Вона дає силу та вчить боротися до кінця.

Бліц

– Робота із залізом у залі чи пробіжка 5 км?

– Залізо. Ненавиджу біг.

– Кава чи чай?

– Чай.

– Правило, яке ви ніколи не порушуєте?

– Прийти на тренування навіть з температурою 39,2.

– Ким були б, якби не спорт?

– Часто думаю про це, але відповіді не маю.