Що відбувається на фронті Дніпропетровщини, Запоріжжя та Харківщини, поки США й Росія домовляються про "мир" для України

У 2025 році росіяни настільки інтенсивно наступали на Донеччині, що врешті витіснили бойові дії на дві сусідні області – Дніпропетровську та Запорізьку.

На території першої ще рік тому таке було складно уявити, адже тут був тил.

На території другої – бойові дії точаться з 2022-го, але лінія зіткнення на більшості ділянок була відносно сталою.

За останні 7 місяців, з травня – червня 2025-го, відколи росіяни почали активні штурми, вони пройшли приблизно по 20 кілометрів углиб Дніпропетровщини та Запоріжжя.

За мірками нинішнього фронту, це справжній ривок.

Між собою військові жартують, що в такому темпі росіяни "непомічено дійдуть до Запоріжжя".

Зі схожою швидкістю противник рухався після падіння Авдіївки на Донеччині.

Це найстрімкіше після першого року повномасштабної війни просування росіян вилилося в те, що були втрачені десятки населених пунктів, серед яких колись 20-тисячні міста Новогродівка та Селидове.

Паралельно з просуванням на Дніпропетровщині й Запоріжжі, окупанти докладають усіх зусиль, щоб відбити деокуповану частину Харківщини, зокрема Куп'янськ – ключове місто на річці Оскіл.

Сили оборони, зі свого боку, намагаються повернути під свій контроль практично втрачене місто.

Це друга частина тексту про обстановку на фронті на тлі перемовин США та Росії щодо "мирного плану" для України.

В першій частині ми розповідали про ситуацію навколо 9-ти ключових міст Донеччини.

Відверто, перемовини навколо "миру" розгортаються на фоні невигідної для Сил оборони ситуації на фронті.

Втім, усі наші співрозмовники, серед яких є командири бригад і представники командування корпусів, переконані, що в України є сили та ресурси надалі вести бойові дії.

І що Росія, попри обіцянки чи формальні зобов'язання, не зупиниться.

Запорізька область.

Російська армія стоїть за 20 кілометрів від Запоріжжя та продовжує наступати на Гуляйполе, де через проблеми з управлінням обвалився цілий напрямок.

На території Запорізької області є дві ділянки наступу російської армії.

Умовно – "менша", у районі Степногірська та Приморського.

Там просування противника в крайні будинки та вулиці на околицях чергується з його вибиттям з боку підрозділів українського ГУРу.

Головним ризиком наступу росіян у цій зоні є їхнє наближення не так піхотою (наразі), як дронами, до Запоріжжя – величезного обласного центру.

Окупанти стоять за 20 кілометрів від нього.

А за 10 кілометрів (!) від Запоріжжя вже проходить обов'язкова евакуація.

Друга – умовно "більша", тобто глибша ділянка просування росіян у Запорізькій області, розташована на стику з Дніпропетровщиною та Донеччиною.

Це напрямок Солодкого, Рівнопілля, Гуляйполя.

Глибина просування противника з початку 2025-го року, якщо подивитися на карту, тут складає орієнтовно 20 кілометрів.

У цьому тексті ми зосередимося саме на цій ділянці.

Степногірськ і Гуляйполе – зона відповідальності 17-го армійського корпусу.

За словами двох співрозмовників УП в Силах оборони, ним нині командує полковник Ярослав Сидоров, екскомандир 17-ої танкової Криворізької бригади.

Інформація про активне просування російської армії на напрямку Гуляйполя просочилася назовні через дуже болючу шпарину під назвою "зниклі безвісти".

За останні кілька місяців рідні бійців щонайменше двох бригад – 102-ої та 125-ої, написали десятки постів у соцмережах з вимогою дізнатися, що сталося з їхніми татами, синами та чоловіками в Запорізькій області.

Зокрема в районах сіл Малинівка, Полтавка та Ольгівське, з яких росіяни і почали просування на напрямку Гуляйполя.

Лише в 102-ій ТРО з червня по листопад 2025-го пропали щонайменше 80 військовослужбовців.

Так запевняє в коментарі УП адміністраторка сторінки зниклих безвісти військових бригади.

80 зниклих за 6 місяців – це втрата 3–4-х людей на тиждень.

Чому так сталося?.

Станом на зараз ми поки що не маємо точної відповіді на це запитання.

Ймовірно, вагому роль у прориві на напрямку Гуляйполя зіграли кілька факторів.

Це і слабкість управління на вищому рівні – зокрема на рівні корпусу, де за 3-4 місяці замінили командира корпусу Володимира Сіленка на Ярослава Сидорова.

А також слабкість управління на рівні кожної окремої бригади, де вагомою частиною були виснажені та подроблені батальйони ТрО (та механізовані бригади, що раніше були ТрО).

Зокрема 102-го ТрО та 125-та механізована бригада.

За даними УП, у 125-ій бригаді на момент прориву була практично нульова керованість підрозділів.

Це означає, що командири втратили зв'язок із підлеглими, а підлеглі перестали чути поставлені задачі.

125-та бригада вдруге потрапляє в схожу ситуацію.

У травні 2024-го, коли росіяни повторно пішли наступом на Харківщину, 125-тка разом із приданими підрозділами з різних причин змушена була відійти від державного кордону.

У 102-ій бригаді ТрО, яка стояла на напрямку Гуляйполя з 2022-го року, були проблеми із забезпеченням, людьми та навченістю.

В одному з батальйонів, з яким ми спілкувалися, до сотні військовослужбовців не проходили БЗВП.

Вони прийшли в армію на хвилі патріотизму в 2022-му і згодом формально отримали печатку "100 ВОСу", тобто наявність базової військової спеціальності.

Це є абсолютно неадекватною ситуацією та бездіяльністю як з боку командування бригади, так і з боку самих військових.

"У нас ніхто не воював, переважно всі вчителі, продавці, різноробочі, які прийшли суто по мотивації й іноді виїжджали на полігони.

Було кілька людей з АТО-ООС, на яких ми рівнялися", – розповідає УП співрозмовник з одного з батальйонів, який нещодавно вивели з оточення в районі Гуляйполя.

Після початку інтенсивних штурмів, у вересні 2025-го, 102-га бригада почала швидко втрачати людей.

Доходило до того, що в одному з батальйонів, з яким говорила УП, на піхотних позиціях загинули головний сержант батальйону та заступник комбата.

Також Тр.

Ошна бригада не могла рівноцінно протистояти російським дронщикам, зокрема "Рубікону".

Логістика стала непідйомною.

"В один момент ми ухвалили тяжке для себе рішення не виносити "200-х", виносити тільки "300-х".

На весь передній край лишилося три водії", – розповідає наш співрозмовник в одному з батальйонів.

Для порятунку Гуляйпільського напрямку були застосовані "пожежні" штурмові підрозділи, зокрема 225-ий окремий штурмовий батальйон, та інші механізовані бригади (поверх 33-го штурмового полку, рідного полку керівника Управління штурмових підрозділів Валентина Манька, який діяв на напрямку до цього).

За даними Deep.

State, заведення 225-го батальйону, через відсутність адекватної взаємодії зі 102-ою бригадою ТрО, на превеликий жаль, початково потягнуло за собою випадки "дружнього вогню" – коли 102-га відходила вглиб.

Однак загалом заведення 225-го дає надію, шанс на стабілізацію ситуації.

Околиці Гуляйполя вже є "сірою зоною".

Росіяни промацують одразу кілька напрямків наступу, найбільший успіх мають у напрямку Покровського (не плутати з Покровськом на Донеччині).

Втім, на Дніпропетровщині ситуація стабільніша та контрольованіша, ніж на Запоріжжі.

На Дніпропетровщині також є дві ділянки просування окупантів – умовно "менша", яка розташована південніше від Покровська на Донеччині, в районах Дачного, Філії, Іванівки (на днях зачищена 37-ою бригадою), Зеленого Гаю.

Звідси росіяни тягнуться до села Межова, яке ще рік тому було повністю тиловим, щоб робити велику дугу для охоплення Покровська та Добропілля.

Та більша, глибша ділянка – розташована ближче до Запорізької області, в районах Новоселівки, Вербового, Веселівки, Єгорівки.

Села Єгорівка та Данилівка – крайні точки просування окупантів, це майже 25 кілометрів вглиб Дніпропетровської області.

З цього боку росіяни тягнуться до села Покровське.

Дніпропетровщина – зона відповідальності 20-го армійського корпусу, яким з жовтня, як розповідала УП, командує генерал-майор Віктор Ніколюк.

Російський наступ на Дніпропетровщині почався приблизно в червні – липні цього року.

Тоді дехто з військових припускав, що окупанти в такий спосіб намагаються відтягнути частину українських підрозділів з Донеччини – як головної мети росіян.

Однак згодом стало зрозуміло, що натиск на Дніпропетровщину – цілком системний.

І окупанти будуть рухатися в усі можливі боки, допоки мають на це сили.

"Якщо росіяни зможуть рухатися в напрямку Павлограда, вони будуть це робити.

Якщо зможуть у напрямку Києва, то теж будуть", – ділиться з УП своїми роздумами один із командирів, що працює на Новопавлівському напрямку.

На Дніпропетровщині, як і на початку наступу, так і зараз, стоять значно сильніші українські бригади за ті, що зосереджені на Запоріжжі.

Однак і тут мали місце проблеми з управлінням підрозділами.

На Дніпропетровщині, як і на Запоріжжі, доволі швидко змінили командувача корпусу.

До цього, ще в травні, буквально за ніч, змінили комбрига 59-ої бригади – який, за деякими озвученими УП даними, втратив управління.

Також згодом з посади зняли комбрига 72-ої бригади.

Росіяни просочувалися між українських позицій, де суттєво бракувало піхоти, й паралельно, як і на Запоріжжі, обрізали логістику своїми сильними підрозділами БПЛА.

Українські військові від літа змушені були ходити на піхотні позиції на цьому напрямку від 10 кілометрів.

"Нам кажуть, що піхота є, а насправді її нема.

До пілотів тупо пі*дари заходять у бліндажі.

Я не знаю, хто стояв на Єгорівці та Данилівці, але там тупо нікого не було.

Окрім цього, з їхніх пілотів тут працюють найкращі – і "Рубікон", і "Судний день", тут така заруба йде", – ділиться з УП один із операторів БПЛА 110-ої механізованої бригади.

Дехто з командирів, що воює на Новопавлівському напрямку, називає його найгарячішим.

Пояснюючи, що на Покровському та Добропільському – сусідніх напрямках, противник діє хвилями, тоді як на Дніпропетровщині тисне весь час і навіть з технікою.

"Якщо тут і стаються втрати позицій, то через те, що хтось із сусідів провалює фланг", – каже УП один із командирів з Новопавлівського напрямку.

Останнім прикладом такої втрати позицій є російський прорив до села Новопавлівка Дніпропетровської області, що розташоване за 7 кілометрів від лінії фронту.

Зранку 14-го листопада росіяни на танках та БТРах через позиції 46-ої бригади заїхали в саме село, яке є тилом 59-ої.

"Ворог по туману зміг навести понтон через річку, на техніці заїхати в Новопавлівку, висадити десант – за різними оцінками, до 60 пі*арів.

Ми з сусідами змогли знищити частину техніки, а своїми силами "зробили" 16 мертвих окупантів і 3 полонених – це з тих, що підтверджені.

Особисто командир бригади виїжджав у Новопавлівку", – розповідає УП командир батальйону "Вовки Да Вінчі" Сергій Філімонов.

На Дніпропетровщину також у ролі "пожежників" були заведені штурмові війська.

Частина співрозмовників УП, зокрема ті, що працюють на ділянці біля Покровського, відгукувалися позитивно про співпрацю з ними.

Однак зізнавалися, що часто після успішної роботи штурмовиків у механізованих і Тр.

Ошних підрозділів не було вдосталь людей, щоб завести їх на утримання позицій.

Інша частина співрозмовників, зокрема тих, що працюють ближче до Межової, назвали таку співпрацю неефективною.

Головним спостереженням суміжних командирів за роботою штурмових підрозділів є велика втрата ними особового складу.

"Наш батальйон зміг на 80% звільнити населений пункт Надіївка (Донецька область, 8 кілометрів до адмінмежі з Дніпропетровщиною – УП).

Ми зробили це вісьмома піхотинцями, двома одиницями техніки, а також артилерією, FPV, "Вампірами" і так далі.

Ми зробили це без втрат, втрати були пізніше, бо там були важкі бої, декілька десятків наших людей загинули.

Але збоку від нас стояли люди (ідеться про бійців штурмових підрозділів – УП), які втрачали сотні людей без жодного результату", – розповідає УП Філімонов.

"Пан Манько любить брехати, а ці "пожежники" часто кладуть людей і не показують результат.

Бувають випадки, коли є хороший результат.

Але частіше – це неправдиві доповіді, неефективне використання людей та великі втрати", – додає він.

Більшість наших співрозмовників, зокрема комбриг 67-ої бригади Олександр Шаптала, з яким ми нещодавно записували інтерв'ю, переконані, що просування росіян по Дніпропетровщині цілком реально зупинити.

А самого противника – навіть витіснити за межі області.

Мовляв, "біля Дніпра в 2026 році ніхто воювати не буде", "усе буде нормально".

Більш песимістичні співрозмовники УП припускають, що за нинішнього темпу просування росіян існує ризик, що влітку 2026-го фронт наблизиться аж до Павлограда Дніпропетровської області.

Це стотисячне промислове місто, яке розташоване за 80 кілометрів від нинішньої лінії фронту.

Також, як відомо УП, деякі підрозділи вже наперед "забивають" собі підвали для життя та роботи в Дніпрі.

Сили оборони контратакують у Куп'янську; учасники операції вірять, що місто вдасться повернути під контроль.

Паралельно росіяни тиснуть на Мілове та Вовчанськ.

На Харківщині росіяни тримають увагу Сил оборони одразу на трьох напрямках: на Куп'янську, Вовчанську та Міловому.

Усі ці населені пункти десь частково, десь повністю зайняті ворогом.

Куп'янськ і Вовчанськ перебувають під частковим контролем окупантів вдруге за повномасштабну війну.

Харківщина – це зона відповідальності 10-го та 16-го армійських корпусів, а також новосформованого Угруповання об'єднаних сил.

10-им корпусом незмінно командує Сергій Перець (командир ліквідованого ОТУ "Старобільськ"), 16-им – Євгеній Кураш, Угрупованням об'єднаних сил – Михайло Драпатий.

За інформацією УП від двох різних співрозмовників, що беруть участь в управлінні підрозділами на Харківщині, причинами втрати позицій на всіх трьох ділянках були дірки між позиціями, які утворилися через брак української піхоти і дозволили росіянам інфільтровуватися вглиб ЛБЗ.

А також подання недостовірної інформації щодо зайнятих / втрачених позицій "нагору".

До наступу на прикордонне село Мілове – у липні 2025-го, тамтешні підрозділи, за даними УП, не були готові.

Станом на початок грудня захоплення крихітного села переросло в майже 30-кілометрову зону вздовж кордону, яка з'єднує Мілове та район наступу росіян північніше від Куп'янська та Дворічної.

Куп'янськ, основне місто української армії на річці Оскіл, був великою мірою втрачений у вересні 2025-го.

Згодом у місті почалися і тривають нині контрдії Сил оборони.

Втім, підрозділи, які очолюють і власне проводять ці контрдії, за даними УП, до кінця операції воліють залишатися в тіні.

Чи не єдиними актуальними матеріалами з Куп'янська є ось такі відео, на якому бійці 8-го полку ССО ведуть близький стрілецький бій у самому центрі Куп'янська.

Місто, де ще рік тому в цей час було світло й навіть вода, хай і за графіком, працювали поодинокі продуктові магазини, значно понівечене, розтрощене.

Наскільки відомо УП, контрдії Сил оборони в Куп'янську наразі спрямовані на те, щоб заблокувати перехід росіян по Осколу, який розташований вище за Куп'янськ, і відбити в них ключові висоти в самому місті.

Сталої лінії зіткнення в місті немає.

Як і на всіх напрямках фронту, українські позиції можуть бути розміщені між російськими та навпаки.

Логістика здебільшого пішохідна та довга.

Дехто зі співрозмовників УП, що дотичний до проведення контрдій, переконаний у тому, що Куп'янськ цілком реально відбити – як і Вовчанськ.

Утім, такий оптимізм присутній далеко не в усіх.

Якщо Куп'янськ відбити не вдасться, росіяни, імовірно, будуть спускатися далі на Ізюм – щоб остаточно перерізати дорогу на Слов'янськ і тиснути на Слов'янськ і Краматорськ як останні великі міста на півночі Донеччини.

Частина командирів, які працюють на Харківщині, не відкидають варіант, що противника досі цікавить і сам Харків.

Хоча сил, щоб створити угруповання, яке могло б тиснути на таке велике місто, у росіян наразі не спостерігають.

Ольга Кириленко, УП.