"Зрозуміли, що до вівторка не доживемо". Як працює транзитний центр для евакуйованих у Запоріжжі

До чотириповерхової будівлі на околиці Запоріжжя час від часу під’їзжають евакуаційні автівки. Це Транзитний центр, до якого на тимчасовий прихисток привозять людей з населених пунктів Запорізької області, що постійно обстрілюються. Центр працює три з половиною місяці, за цей час через нього пройшли 5536 людей. Частину з них – зокрема родини з дітьми – евакуювали з їхніх громад примусово.

LIGA.net побувала у транзитному центрі в Запоріжжі, поспілкувалася з його мешканцями та дізналась, який шлях чекає на них далі.

"Три роки і вісім місяців без світла"

На стінах довгих коридорів Транзитного центру – портрети людей старшого віку. Ще кілька років тому тут був геріатричний пансіонат, а тепер у цих кімнатах ночують люди, яких вивезли з прифронтових громад Запорізької області. Таких кімнат тут десятки, у кожній – по дві-чотири койки. Когось евакуаційні екіпажі привозять сюди прямо з прифронтових сіл, когось – після примусової евакуації родин із дітьми, а дехто сам просить волонтерів допомогти виїхати, коли обстріли стають надто інтенсивними.

Те, що будівля центру стоїть на околиці, невипадково – від неї до лінії фронту лише 15 кілометрів, це найближче до тимчасово окупованих територій місце, тож евакуаційні екіпажі можуть швидко привозити людей та повертатися за наступними. До речі, про те, як Росія намагається інтегрувати у свою систему окуповану частину Запорізької області, LIGA.net писала тут.

Найбільше у центрі мешканців Пологівського району області – передусім Гуляйполя, Оріхова та навколишніх сіл, де бойові дії тривають уже кілька років та лише посилюються. Але останніми місяцями дедалі частіше сюди приїжджають і мешканці населених пунктів поблизу Запоріжжя. Серед них – багато жителів селища Кушугум, яке донедавна вважалося відносно безпечним.

У кімнаті на другому поверсі – дві акуратно застелені койки. На підвіконні лежить клубок ниток і в’язання. 70-річна Наталія Миколаївна та її 50-річний син Сергій приїхали сюди з Гуляйполя – містечка у Пологівському районі Запорізької області, за яке в останні місяці точаться запеклі бої.

"Ми до останнього сиділи, – каже жінка. – Думали, не зайдуть. Потім уже як почало сильно гепать…"

Їхній будинок у Гуляйполі розбитий ще з 2022 року. Мати і син з інвалідністю спочатку жили у літній кухні, потім перебралися в підвал. Три роки і вісім місяців – без світла, без води, без газу. Готували на вулиці, вікна закривали листами OSB і брезентом, які привозили волонтери.

У листопаді 2025 року, коли ситуація на Гуляйпільському напрямку різко загострилася і російські війська підійшли ближче до міста, вони виїхали до селища Покровського на Дніпропетровщині. Там протрималися три місяці. 13 лютого на їхню вулицю прилетіло вісім керованих авіабомб.

"Ми подзвонили волонтеру, кажу: "Влад, ми до вівторка не доживемо, – згадує Наталія Миколаївна. – Через сорок хвилин нас уже забрали. Так ми потрапили сюди".

Син Наталії Сергій за професією електрик. У транзитному центрі він уже встиг підкрутити розетки на поверсі та полагодити кілька кранів. Через хворобу і операцію на хребті чоловікові складно пересуватися. У Гуляйполі він також отримав осколкове поранення в руку.

Мати і син живуть у транзитному центрі вже два тижні. Увечері мешканці поверху збираються поспілкуватися в одній із кімнат. Наталія Миколаївна в’яже шкарпетки для сусідів: розпускає старі светри і з рукавів робить шапки.

Інша мешканка транзитного центру Олена сидить у дитячій кімнаті разом із шестирічною донькою: дівчинка мовчки перебирає іграшки на килимі, а поруч із ними психологиня тихо ставить прості запитання, на які дитина зовсім не хоче відповідати.

Олені 39 років, вона приїхала з Кушугума з двома дітьми. У центрі вони другий день. Після посилення обстрілів восени 2025 року та через близькість до лінії фронту влада оголосила примусову евакуацію родин із дітьми з Кушугуму. На початок 2026 року в селищі проживали понад вісім тисяч людей, серед них – 383 родини з 637 дітьми. Частина сімей виїхала самостійно, інших довелося переконувати волонтерам, рятувальникам і поліції. Більшість із них планують розселити у безпечніших регіонах, зокрема на Закарпатті.

"Стало дуже близько до лінії фронту, – коротко пояснює Олена. – Нам із дітьми місцева влада сказала виїжджати, а мій чоловік лишився. Він там працює, у Кушугумі".

Олена каже, що рішення виїжджати визрівало поступово. Місцева влада вже давно закликала родини з дітьми евакуюватися, але до останнього вона намагалася залишатися вдома. За її словами, ситуація в Кушугумі різко погіршилася в останні місяці: обстріли почастішали, а звуки вибухів лунали майже щодня. Остаточно вона зважилася на виїзд, коли стало зрозуміло, що залишатися з дітьми небезпечно.

У кімнаті, де Олена живе з донькою та сином, тепло й чисто, у день заселення їм дали продуктовий набір і речі першої необхідності.

Перша зупинка після евакуації

Єдиний у Запоріжжі транзитний центр розпочав роботу 20 листопада 2025 року, коли бої в області стали інтенсивнішими. Відтоді його послугами скористалися 5536 людей, серед яких 970 дітей.

Що більше ситуація на фронті на Запорізькому напрямку загострювалась, то більше людей приймав центр. У листопаді це було 220 вимушених переселенців, у грудні – вже 1214. Пік навантаження припав на січень 2026 року: саме тоді місцева влада оголосила примусову евакуацію родин з дітьми з населених пунктів біля Запоріжжя і через центр пройшли 2524 людини. З 1 до 24 лютого центр прийняв ще 1578 осіб.

Потрапляють до центру різними шляхами. Частину людей привозять евакуаційні екіпажі волонтерів, рятувальників або поліції з прифронтових громад. Декого евакуюють у межах організованих виїздів, зокрема родини з дітьми під час примусової евакуації. Інші приїжджають самостійно – після обстрілів або коли вирішують виїхати з небезпечних населених пунктів.

У центрі розповідають: якщо раніше евакуація частіше відбувалася поодиноко – виїжджали переважно літні люди або родини, які довго не наважувалися покинути домівки, то останніми місяцями дедалі частіше приїжджають одразу цілі сім’ї. Також зростає кількість маломобільних людей, яких евакуюють спеціальними екіпажами. Інколи центр приймає великі групи людей одночасно: наприклад, лише за один день, 23 лютого 2026 року, сюди прибули 167 евакуйованих, із яких 144 – із територій, де оголошена евакуація.

У транзитному центрі ці люди можуть перепочити, оформити необхідні документи, отримати соціальні консультації та базову гуманітарну допомогу: одяг, засоби гігієни, їжу.

Переселенці можуть залишатися в транзитному центрі від трьох до 21 дня, інколи довше – якщо чекають на відновлення документів або міська влада не може знайти їм житло. Центр розрахований на 160 ліжко-місць.

Після транзитному центру міська влада пропонує переселенцям переїхати у безкоштовні гуртожитки в Запоріжжі – це кімнати для сімей з базовими умовами і косметичним ремонтом. Для родин із дітьми є можливість поїхати до відремонтованих гуртожитків у Закарпатській області. Там вони лишаються стільки, скільки необхідно. На місці волонтери разом із центрами зайнятості допомагають їм знайти роботу. Ті, хто має родичів або заощадження, їдуть з транзитного центру самостійно – до Кривого Рогу, Дніпра або далі на захід.

***

Олена каже, що довго не думала про переїзд далеко від дому, але тепер розглядає варіант їхати на захід України. Найімовірніше – на Закарпаття, куди для родин із дітьми організовують розселення. Там вона сподівається знайти роботу й записати доньку до школи чи садочка. Про це говорить спокійно, без особливого ентузіазму – радше як про рішення, яке просто довелося прийняти.

Натомість 70-річна Наталія Миколаївна з Гуляйполя поки що не хоче їхати далеко. Вона каже, що воліла б залишитися ближче до дому – у Запоріжжі або десь неподалік. "Надія ж помирає останньою", – повторює вона. Жінка вірить, що якщо лінію фронту відсунуть хоча б на кілька десятків кілометрів, вона зможе повернутися.

У транзитному центрі кажуть, що такі настрої серед переселенців тепер трапляються дедалі частіше. Якщо у 2022–2023 роках багато хто виїжджав одразу далеко – до західних областей або за кордон – то нині частина людей намагається залишитися в межах регіону. Багато хто хоче жити саме в Запоріжжі: різниця між прифронтовим селом і великим містом, де теж майже щодня чути вибухи, для них не така принципова. Натомість важливо бути ближче до дому – щоб іноді навідуватися і перевіряти, чи ще стоїть хата.