Сад із метеликами: право на ілюзію щастя під час війни

Близько року тому я потрапила під сильний обстріл у Харкові. Я їхала машиною, а навколо падали дрони. Останній впав біля вокзалу, коли під вогняну заграву я заскочила до вагону.

До Києва доїхала нормально, пів ночі обговорюючи з жіночкою-сусідкою які у Харкові парки та урни, а у Києві немає.

Вже вдома лягла на годинку поспати. А прокинулась у сльозах. Я не могла припинити плакати протягом трьох днів. Взагалі. Виплакала усі дитячі травми, дорослі розчарування і взагалі всю воду в організмі.

"Яке ж ти нікчемне, – сварила себе, – в усіх все нормально, а воно ридає, тьфу".

Довелося скасувати зустрічі і обережненько ридати за чорним екраном зуму.

Я не могла перестати плакати і їсти. Мені весь час хотілось солодкого. Здавалось, психіка зламалась, немов нога чи рука.

За три дні плакати припинила (мабуть вода на сльози таки закінчилась) але жахливе відчуття нікуди не ділось. Сон зник взагалі, окрім кошмарів. Апетит був такий, що здавалось, могла зʼїсти слона, бажано солодкого.

Порадили мені закордонну психіатрессу.

Психіатресса провела свої психіатричні тести і видала: "У вас тривожна депресія".

- У кожної нормальної людини зараз тривога, а без депресії взагалі жити майже вульгарно.

- Ви що, не розумієте, це лікувати треба.

Здалась я антидепресантам. Хто пив, той знає, що відбувається, коли їх неправильно підбирають. За деякий час я просто підкорилась і сил ще раз їх змінювати вже не було.

На все це наклалося читання літератури, яка здирає релігійні покрови і залишає один на один з холодним світом законів фізики та дарвінізму. Прогнати магічних фей із саду буття артистичної людини, і переконати її насолоджуватись красою квітів, бо вони розмножились і адаптувались до життя – це позбавити води. Хоч би вона була й отруйна.

Декілька хірургій на додаток. Невдалі стосунки. Ну і дрони-ракети. Ну і все.

***

- Ти як? Як війну переживаєш?

- Та все добре. Тільки перестала відчувати. Десенсизувалась, – англійською це слово звучить менш схожим на "антисептик". Але губить слово "сенси".

Ми їхали з аеропорту Котока і найбільше, чого я боялась, це не почати відчувати знову у місті, яке стало укриттям від душевних переживань. Однак Найробі не підвів, подарувавши мені згодом чудову розмову за вином і хумусом.

- Мені здається, сприйняття світу є багатовимірним. Ти можеш сприймати його розумом. Але це не заважає його сприймати також серцем, душею, тілом. І ці сприйняття такі різні. Ти ніколи не відчуєш розумом смак, дотик, силу, відвагу, красу. Раціоналізуючи їх, ти позбавляєш все це суті, хоча і надаєш цьому розуміння.

Слово "душа" вже декілька років як вилетіло з мого лексикону, а "серце" звелось виключно до мʼяза. Але суть і сенси також розчинились.

Весь день міркувала над цими словами, гуляючи лісом і відчуваючи, як ком у грудях, який не давав дихати, дуже поступово розчиняється. Навколо літали невимовної краси та кольоровості метелики, які нагадували чарівних фей. Спробувала відчути цю красу, але зловила себе на думці, що йду зовсім сама посеред лісу.

"Молодець. Зараз тебе прикінчать. І телефон заберуть".

Попереду замайоріли силуети. "Ага, ось зараз". Підійшла ближче – сомалійська родина.

- Вибачте, можете нас сфотографувати? Ось звідти, будь ласка.

Чоловік обійняв жінку. Вона приклала руки до живота, обмалювавши під традиційним одягом-полотном вагітність.

- Дякуємо дуже, – вони посміхнулись і помахали рукою…

Страшно подумати, скільки радості вкрала тривожність.

***

Ще декілька місяців тому задумуючись над біблійними сюжетами прийшла до висновку що раціоналізація та пізнання світу крізь розум – майже диявольська девіація, яка звела людину зі шляху, який би гармонійно вписувався в буття планети. Людині егоїстично добре (начебто мало б бути), всім іншим – погано. Розум став нашою суперсилою замість шипів, кликів. Але ж він поступово обікрав нас, віддаливши від нашої природи. Раціоналізуючи буття ми обманюємо себе, обрізаючи його кволими словами, які ніколи не охоплять різнобарвних сенсів. За пізнанням легко припинити бути творцем, зневіряючись у правдивості свого бачення світу.

Що ж такого в тому, щоб прикрасити свій сад феями? Адже це і є процес творіння. Ми не створюємо буття але саме ми і наділяємо його сенсами. Холодні закони фізики, біології і хімії залишають людину один на один із питанням "то й що?", тягар якого неможливо витримати. Бо природі похрін зовсім на наше щастя. Ми не створені бути щасливими. Ми просто ще один шматочок всесвіту, який далі передає свої гени. Як в тому анекдоті про "передати сіль".

А за своє щастя треба боротись, відвойовуючи його у біології, гормонів, законів.

Здається, глибинне щастя можливо лише в ілюзії наділення світу додатковими сенсами. Бо інакше впираєшся в питання "то й що?" та тривожність або депресію від швидкоплинності та беззмістовності.

Треба створювати свій світ. Випускати туди своїх фей. Не боятись силуетів своїх страхів та не ховати світ в раціоналізації. Треба відчувати, дихати, торкатись. Бо депресія – це те, що викрадає життя із існування. І якщо ви також сховались в своїй голові спробуйте торкнутися світу не розумом, а відчуттям, серцем, душею або як називається ось це, коли від краси метелика перехоплює дихання.

І коли знову ставиш собі питання "так і нахєра це все?", яке так голосно відлунює українські гучні ночі, значить, час розглядати красу умовних метеликів.

Можливо, в цьому і сенс, який дозволить вирвати у холодної прагматичної природи хоча б трошечки щастя для себе.

Оригінал