Трамп оголосив про перемогу. Чому угода з Іраном схожа на капітуляцію США

«Це принизлива для Сполучених Штатів угода. Одна з найгірших угод, які я коли-небудь бачив». Так сам Дональд Трамп охарактеризував домовленість, згідно з якою призупинялися санкції, введені раніше щодо Ісламської Республіки Іран в обмін на обмеження ядерної програми під контролем МАГАТЕ. Сказано це було, щоправда, не зараз, а близько десяти років тому. Йшлося про Спільний всеосяжний план дій, підписаний, коли господарем Білого дому був Барак Обама. Під час першої каденції Трампа Сполучені Штати в односторонньому порядку вийшли з угоди, давши Тегерану формальний привід не вважати себе зв’язаним жодними зобов’язаннями. Щоправда, режим аятол і далі стверджував, що програма є виключно мирною. Однак збагачення урану до високого рівня в необмежених кількостях змушувало сумніватись у щирості цих заяв. Занепокоєння додавали обмеження доступу до ядерних об’єктів для інспекторів МАГАТЕ і, якщо вірити повідомленням розвідок, паралельна робота над виконанням завдань, необхідних у суто військових цілях.

Не бажаючи повторення північнокорейського сценарію, під час другої каденції Трамп поставив собі за мету зупинити «ядерний прорив» тегеранського режиму. Спільні з Ізраїлем атаки на об’єкти інфраструктури зупинили іранські центрифуги. Однак американському президентові цього здалося замало. Важко сказати, що саме підштовхнуло його до лютневої атаки — невпевненість у результативності точкових бомбардувань, запаморочення від венесуельського успіху, переконливі запевнення Біньяміна Нетаньягу про слабкість іранського режиму чи бажання офіційного визнання стороною, що програла, переможності американської зброї. Як нам відомо, попри нестримне вихваляння, у реальності на Білий дім чекало розчарування.

Зараз прийнято насміхатися над самовпевненістю Трампа, сварити його за недалекоглядність і цілком справедливо звинувачувати в численних негативних наслідках його авантюри. Я, однак, знайду кілька добрих слів для американського президента.

По-перше, у численних обережних скептиків, які завжди побоюються ескалації, немає відповіді на запитання: як інакше вони пропонували б зупинити божевільний фундаменталістський режим на шляху до ядерної зброї? Улюблений підхід обережних світових лідерів, яким хотілося б думати про себе як про «відповідальних», полягає в тому, щоб не робити нічого. Трамп спробував усунути загрозу, яку всі ігнорували. Важко назвати його спробу розв’язати проблему вдалою. Але він намагався.

По-друге, варто віддати належне господареві Білого дому — після трьох місяців тритижневої за задумом військової операції він усе-таки усвідомив абсурдність її продовження. Не в усіх літніх верховних головнокомандувачів вистачає здорового глузду в таких ситуаціях.

На цьому, щоправда, похвальне слово Трампу можна й завершити. Реальні підсумки протистояння з Іраном далекі від переможних реляцій президента у власній соціальній мережі.

Після публікації тексту «Меморандуму про взаєморозуміння» між США й Ісламською Республікою Іран стало зрозуміло, чому Білий дім до останнього моменту зволікав з його оприлюдненням. Попередні витоки минулих днів, які Трамп характеризував як не дотичні до реальності, виявилися точними до найменших дрібниць. Інтерпретувати текст як збалансований або взаємовигідний неможливо, він досить відверто перекошений на користь Ірану. Якщо «угоду Обами» Трамп колись інтерпретував як «однобічну», то в цьому випадку така характеристика ще доречніша.

Сполучені Штати не лише зобов’язуються «припинити дію всіх видів санкцій проти Ірану», включно із санкціями Ради безпеки ООН, і «забезпечити повний доступ до заморожених або обмежених засобів і активів Ірану», а й «разом із регіональними партнерами» виділити не менш як 300 млрд доларів на відновлення й економічний розвиток Ірану. Інакше як контрибуцією це назвати складно.

Зобов’язання Ірану тим часом мінімальні. У короткостроковій перспективі йдеться хіба що про відкриття Ормузької протоки в пробному безплатному режимі протягом 60 днів. Якщо ж говорити про долю іранської ядерної програми, то єдиною зафіксованою в тексті опцією (щоправда, із застереженням, що це мінімально прийнятне рішення) є «зниження рівня збагачення матеріалу на місці під наглядом МАГАТЕ». Іран, щоправда, знову запевнив у відсутності наміру створити ядерну зброю, але заради чергового повторення цієї декларації явно не варто було розпочинати регіональну війну. Ні ракетної програми, ні підтримки Ісламською республікою терористичних угруповань у тексті не згадано взагалі. Водночас Вашингтон, не змигнувши оком, пішов назустріч Тегерану і пообіцяв за Тель-Авів припинити бойові дії й у Лівані також. Біньямін Нетаньягу негайно заявив, що домовленості США з Іраном Ізраїлю не стосуються, чим неабияк зіпсував настрій Дональду Трампу. Продовження ударів Армії оборони Ізраїлю по Хезболлі в Лівані одразу дало Тегерану привід бойкотувати переговорний процес, що мав розпочатись у Швейцарії вже в п’ятницю.

Багато чого в меморандумі прив’язано до прогресу на подальших переговорах. Я вже згадував у цьому контексті торішній мирний план Трампа для Гази — у якому після припинення вогню та звільнення заручників не було виконано жодного пункту. Дуже ймовірно, що на меморандум чекає схожа доля.

Оскільки досягнення повноцінної угоди з Іраном в обумовлений строк є сумнівним, та й пізніше теж, цілком імовірно, що Тегеран не побачить ані своїх заморожених активів, ані, тим паче, величезних коштів «на відновлення». Щоправда, це дасть змогу режиму аятол зберегти в товщі скель залишки високозбагаченого урану — а там і друга каденція Трампа завершиться, а разом із нею — й бажання західного світу вплутуватись у такі авантюри. До речі, після підписання меморандуму від імені Верховного керівника Ісламської республіки було оприлюднено заяву, в якій ішлося про те, що Моджтаба Хаменеї не згоден із його змістом, хоч і дозволив його укласти. Таке нехитре лукавство виглядає як збереження режимом шляху до відступу — у будь-який момент можна буде зробити з президента Масуда Пезешкіана, котрий підписав меморандум, «цапа-відбувайла» й відмовитися від будь-яких зобов’язань.

Та це у віддаленій перспективі. Наразі ж морську блокаду іранських портів американським військовим флотом уже знято. Танкери обережно поповзли через Ормузьку протоку. До відновлення довоєнного потоку, звісно, ще далеко. Про повноцінне відновлення судноплавства наразі не йдеться. Попереду — тривала робота з розчищення замінованої акваторії. Однак, схоже, Корпус вартових ісламської революції більше не атакуватиме кораблі. Після закінчення строку, обумовленого в меморандумі (або раніше, якщо переговори буде зірвано), Іран, імовірно, разом з Оманом почне стягувати з танкерів плату за прохід через протоку. Тому недоодержання коштів на відновлення від США та їхніх «регіональних союзників» не надто засмутить режим аятол.

Ціни на нафту, звісно, не повернуться на рівень довоєнних 65 доларів за барель марки Brent. Але все-таки нинішні 80 доларів — це не 110, як у березні чи травні. Енергетичні ринки, безперечно, сприйняли укладання меморандуму між США й Іраном із полегшенням. Сумно зітхають через завершення кризи в Перській затоці, напевно, тільки в Кремлі.

Укладання повноцінної угоди між США й Іраном украй малоймовірне. Однак війні покладено край. Світова економіка підраховує збитки й повертається до нормального режиму існування. Шкода, звісно, що за геополітикою забули про долю іранського народу, на допомогу якому нібито поспішав Білий дім. Але хто ж тепер про це згадує.