Поки є українці

Наша прадавня Батьківщина завжди молода. Хоча в її історичному багажі — століття бурхливого життя. Саме бурхлива історія — секрет її молодості. Кожне відродження чи переродження дарує новий заряд бадьорості та надій на майбутнє. Українці — ще ті упертюхи. Інакше, мабуть, і бути не може — така вже у нас історія з географією. Наш історичний оптимізм може здатися наївним до сліз, але погляньте — він обґрунтований: національні відродження на наших територіях відбуваються з регулярністю припливів і відпливів. Війна, набіг, Голодомор, окупація, розруха — нам не звикати. Все відбудуємо. Відновимо. Засіємо. Завжди так робили. Поки є українці — все буде Україна.

Поки є українці. Поки є ми.

Нинішня ситуація — як на фронті, так і в країні загалом — не спонукає до надмірного оптимізму. З кожним днем — повільно, майже непомітно для ока — звужується простір. А також час, у цілковитій відповідності з ейнштейнівською фізикою. Ми стежимо за географічними назвами й надаємо деяким із них титул «фортеці». Підрахунок квадратних кілометрів — своєрідна психотерапія. Навіть якщо це зворотний відлік. Що ж до ціни за квадратний кілометр Батьківщини… Про неї говорити не прийнято. Та й про що говорити, якщо про розмір цієї ціни ми можемо лише гадати. Як про шматок гуми, який розтягується в будь-який бік. Але одного дня може порватися.

Обмін життів на ґрунти нам аж ніяк не чужий, адже ми — землеробська цивілізація. Ми звикли думати й говорити про Батьківщину в географічних термінах, уявляючи звичний силует на карті світу. Або в ландшафтних — від рідних степів до рідних гір, від рідного моря вгору рідними річками до рідних лісів. Де верби й калини вздовж берегів. Це наша земля, і дивно думати, що хтось може просто висмикнути її з-під твоїх ніг і забрати собі. Небажання віддавати її цілком природне. Це українська земля — доти, доки на ній є українці. Якщо ми втратимо ці території, українці з них зникнуть, — навіть у тих, хто фізично вціліє, українську ідентичність буде стерто. Ми вже бачили, як це відбувається.

Це буває складно пояснити людям за кордоном — чому українці не хочуть віддати частину територій, обмінявши їх на мир? Для нас усе очевидно — миру не буде, здача територій лише розпалює апетити агресора. Але є речі, які не до кінця очевидні навіть нам: ми воюємо не стільки ЗА території, скільки НА території. Для нас території — не транзакція, не причина і не здобич. Це поле бою, з якого ми не можемо просто взяти й піти. Бо на цьому полі ми захищаємо щось важливіше, ніж просто фрагмент географії. Ми захищаємо світ від зла — як казкові герої. І ми захищаємо Батьківщину від тих, хто якраз хотів би перетворити її просто на територію.

Жах цієї ситуації полягає в тому, що ми не казкові герої. У нас, на відміну від Змія Горинича, не відростають нові голови. У нас немає чарівного мішечка, звідки раз за разом можна «висівати» богатирське військо. Немає кума-чорнокнижника, який міг би вивести на поле бою рать воїнів-привидів (хоча новітня тенденція нашої влади до колекціонування героїчних мерців у цьому контексті може здатися підозрілою). І навіть на баб жодної надії — не народять нових.

Тоді як наша історія не залишає місця спору про курку та яйце — Україна завжди відроджувалася з українців. Майже ніколи не навпаки. Якщо нас не буде — не буде й Батьківщини. У будь-яких кордонах. Оспівані нами верби та калини повернуться до статусу, передбаченого для них ботанічними довідниками.

Питання про образ Батьківщини — ключове для того, щоб зрозуміти, за що воюємо, де можемо зупинитися та які жертви можемо собі дозволити. За тридцять п’ять років незалежності ми не знайшли, не впустили в уми й душі іншого образу Батьківщини, окрім ландшафтно-природничого. Трапляються й люди, але переважно — це улюблені мерці. Культ предків. Культ героїв.

Мертві — любоньки. Вони такі, як нам потрібно, і вже нічого не зроблять, щоб зіпсувати нашу думку про себе. Героїв легко любити. І цю любов легко підживити конкретним вчинком — і це буде красиво. І, можливо, вигідно. Як кортеж із прахом Євгена Коновальця, що урочисто проїхав через усю Європу — від Роттердама до Києва. А що? Людям потрібні символи, які вказують правильний шлях. «Центри складання нації». Потрібні смисли, які наповнювали б слова «боротьба», «стійкість», «мобілізація», «Батьківщина» врешті-решт.

Помістити в «центр складання» щось матеріальне, відчутне, але неживе — просте рішення. Ось тільки й Батьківщина в цій ситуації виявляється здебільшого неживим предметом. Мертвим. Яким можна маніпулювати, але який сам по собі не має ані життя, ані волі, ані творчої енергії. Україна виявляється більшою мірою географією, ніж живою біографією кожного українця.

Найтривожніша тенденція нашої війни полягає саме в цьому: життя дедалі частіше поступається смерті. У державній політиці, як і в суспільному дискурсі. Війна вимагає героїв — і породжує їх у надлишку. Питання про сенс їхньої смерті стає питанням про вищу — небесну — справедливість. І що глибше ми заходимо у війну, то важливішою стає смерть. І то менше важить — і коштує — життя. При цьому щось найважливіше — живе — потрапляє у сліпу пляму, коли ми розмірковуємо про перспективи війни, миру, перемоги та поразки, майбутнього відновлення.

Нічого дивного: війна — це машина з перемелювання життя на смерть. Командування видає точні цифри — скільки людей їм потрібно мобілізувати, щоб утримати території. За цими цифрами можна приблизно судити про те, яку ціну — у життях — вони за це платять. Як і про те, що вони й надалі готові її платити — у тих самих розмірах, у той самий спосіб. Життя — лише ресурс для виконання завдань. Переважно бойових. Але тільки й саме завдань, а не перемоги загалом. Образ перемоги все ще залишається невизначеним, розпливчастим — і тому його важко перекласти мовою завдань. Запитання «за що воюємо?» та «в чому полягає перемога?», що описують мотивацію та кінцеву мету, не отримують чіткої відповіді. Усе навіть трохи гірше: вони не збігаються, ніяк не зійдуться в одній площині. Через це падає мотивація, а мета стає дедалі менш досяжною.

Ну добре, нехай в умовах війни людські життя — це ресурс. Його можна й потрібно обмінювати на інші необхідні речі. Але однаково щось не сходиться. Можна зберігати території, витрачаючи ресурс популяції. Але лише до певної критичної межі, в якій популяції перестане вистачати для захисту територій. Можна зосередитися на збереженні популяції, навіть якщо доведеться пожертвувати якоюсь кількістю територій. Що, як уже неодноразово зазначалося, не обов’язково зупинить війну.

Наскільки усвідомлено нинішня влада робить такі розрахунки? І чи робить їх узагалі? Чи є у нас якийсь умовний «31-й відділ», який розраховував би — холодно й цинічно — цей баланс життів і квадратних кілометрів? Яку частину популяції можна обміняти на таку-то площу територій, щоб при цьому рейтинг влади не постраждав, а збереженого населення вистачило, щоб захистити й заселити те, що вдалося відстояти? Й узагалі чи хтось у владних кабінетах розуміє суть духу часу? І якщо хтось розуміє, то чи вистачить у нього політичної волі та просто людської сміливості на те, щоб ухвалити рішення, навіть якщо після цього рейтинг обвалиться?

Це запитання не лише до влади, а й до нас самих. Ми не дуже любимо займатися розрахунками — дається взнаки шкільна травма математикою. Ми просто сприймаємо як даність «ціну перемоги». Якої нам навіть не називають прямо. Ми й не наполягаємо. Хибна сором’язливість не дозволяє рахувати копійки, коли йдеться про святе?

Ось тільки святі — як і герої — зазвичай мертві.

Наші ресурси наразі дуже обмежені — як матеріальні, так і душевні. Тому конкуренція між живим і мертвим зараз особливо драматична. Ми можемо розшукати, відкопати та перевезти урочистим кортежем прах дорогих і важливих, але давно померлих людей. Але весь час чогось не вистачає, щоб вивезти із зон бойових дій живих українців. Не те щоб не було грошей, чи машин, чи сміливців, чи місця для переселення — хоча й це на дорозі не валяється. Не вистачає політичної волі. А можливо, і просто розуміння, що життя українців — це цінність. Не менша, а може, й більша, ніж території. Примусово мобілізувати українців цілком можна. А ось примусово вивезти їх з-під бомб — ні, чомусь не можна. І на те, щоб побудувати бомбосховища, теж увесь час чогось не вистачає. Не коштів, ні, — просто людської порядності, яка не дозволила б красти там, де йдеться про життя і смерть українців. Без якого слова «після війни» взагалі не мають сенсу. Незалежно від того, в яких кордонах і на яких умовах ми зуміємо здобути мир.

Усе навпаки. Українців використовують як живі віхи, які «позначають» собою території. Це стосується цивільних, яких не відселяють із небезпечних зон. Це стосується військових, які сидять у «норах» або здійснюють рейди з прапорами — просто щоб «позначити нашу присутність». Це стосується навіть глибокого тилу — хоча під час нинішньої війни у нас більше немає тилу достатньої глибини: воєнний час, виявляється, зовсім не привід відмовлятися від урочистих лінійок 1 вересня. Бо «незламність». Але якщо це «незламність» — то це «незламність» радянської традиції, а не України.

Цілком очевидно, що «просто зупинити війну» — не в наших силах і не в нашій владі. На жаль, це може зробити лише божевільний, який її розпочав. Але чи можемо ми хоча б перестати допомагати цьому божевільному знищувати українців? Як на фронті, так і в тилу.

Те, що відбувається з нами на тлі війни, виглядає як якась контрреволюція гідності. Те, що зробило з нас націю на Майдані у 2013–2014-му, те, що поставило нас під рушницю з початком повномасштабної війни, — прагнення захистити свій вибір, свободу, власну гідність — дуже швидко зникло з ефірів, поступившись місцем «кордонам 1991 року» та «ні п’яді рідної землі», вкраденим нинішніми пропагандистами з радянських фільмів про «Велику Вітчизняну» (ще один провал дерадянізації). Ті герої, які пішли на війну в перші дні, — і всі, хто пішов слідом за ними в усі наступні дні, — не удостоюються навіть точного відображення у статистиці втрат. Брехня влади, прикрита «стратегічною мудрістю держави», отримує широке суспільне схвалення. У цьому ми знаходимо певну своєрідну втіху: брехати — зокрема й собі — виявляється, не соромно. Це навіть мудро.

Замість гуманітарного розвороту — до тієї системи цінностей, яку ми обирали вже багато разів на Майданах та в інших точках простору-часу, — ми рухаємося у зворотному напрямку. Туди, де мертві герої не потребують конкретних імен. Де давно померлі батьки нації виявляються важливішими за її живих дітей. Де людська гідність і виховання стають непотрібними рудиментами цивілізації, які лише заважають ефективно використовувати людей як ресурс.

Це ми чомусь називаємо словом «патріотизм».

Але, як казав один — на жаль, уже мертвий — патріот, патріарх Любомир Гузар: «Не треба любити Україну — треба любити українців. Наскільки ви любите українців — настільки ви любите Україну». Патріарх не говорив про предків і героїв. Він говорив про живих. Про кожного з нас. Про нашу здатність бачити одне в одному людей, наділених за замовчуванням гідністю, базовими правами та природним прагненням до добра.