Польська волонтерка Агнешка Шилюк: як "Краківська Богоматір" допомагає українцям

Буквально з перших днів повномасштабного вторгнення мешканка Польщі Агнешка Шилюк почала допомагати українцям на краківському вокзалі, куди прибували тисячі біженців. До кінця 2026 року Агнешка заснувала фонд Hope Harmony Foundation, їздить в Україну та допомагає українським дітям і сім'ям по обидва боки кордону. Її навіть прозвали Matka Boska Krakowska ("Краківська Богоматір").

Про більш ніж чотири роки безперервної допомоги, про те, як не звикати до чужого страждання і чого зараз найбільше потребують українці, волонтерка Агнешка Шилюк розповіла Коротко про.

Від роздачі бутербродів – до фонду гуманітарної допомоги

- Агнешко, ви допомагаєте українцям з лютого 2022 року. Як ухвалили це рішення?
- Добре пам'ятаю 24 лютого 2022 року. Був "Жирний четвер" (традиційне польське свято, останній четвер перед Великим постом. - Ред.), ми з подругою купували пончики для учнів школи мого сина. Тоді я дізналася, що Росія напала на Україну. Важко було повірити, що таке відбувається. У наступні дні краківський вокзал заповнили люди, що тікають від війни: сім'ї, матері з дітьми, люди похилого віку, люди з інвалідніст... У когось була лише одна валіза, а у когось – нічого.

Мешканці Кракова кинулися допомагати: готували їжу, приносили продукти, одяг. Я вдячна їм за солідарність, яку не забути. Вдячна і краківським фірмам, управлінню міста Кракова, Малопольському воєводському управлінню та управлінню маршалка, друзям з Нідерландів, установам та підприємцям.

Я думала про людей, які приїхали до Польщі без одягу, їжі, і почала діяти. Допомагала й у спілкуванні: користувалася російською, українську тоді знала погано. Саме через війну вивчила її, сьогодні вже все розумію. Мене виховали в переконанні: якщо можеш допомогти людині у скрутній ситуації, маю це зробити – я просто не могла пройти повз.

Спершу все відбувалося стихійно. Люди приносили продукти, одяг, взуття, коляски, ковдри, постільну білизну. Потрібно було швидко реагувати: потреби були величезні, а ніхто не знав, скільки це триватиме.

Ніхто не знав, як організовувати гуманітарні перевезення та що саме потрібно людям. Нині робота стала систематизованою: ми знаємо українських партнерів, уточнюємо потреби та намагаємось доставляти саме те, що потрібно.

Незабаром Агнешка вже керувала двома пунктами допомоги біженцям у Кракові: один роздавав їжу, другий – предмети першої потреби. Сьогодні допомогу вдалося систематизувати. І більша частина цієї допомоги вже надається в Україні.

- Потім потік біженців почав стихати, але допомагати ви не перестали.

- Так, сьогодні допомога виглядає інакше, але, як і раніше, потрібна. Мова не лише про разову доставку гуманітарної допомоги. Важливо повертатися до місць, з якими ми співпрацюємо, і допомагати навіть тоді, коли тема війни рідше звучить у медіа.

Я й раніше брала участь у діяльності на користь дітей, людей похилого віку та хворих, організовувала майстер-класи для жінок з онкологічними захворюваннями. Давно хотіла створити фонд, щоб робити більше та розвивати допомогу у більшому масштабі. Так виник Hope Harmony Foundation. Завдяки йому можна вести гуманітарну діяльність, співпрацювати з іншими організаціями та організовувати транспортування допомоги.

Згодом ми набралися досвіду, познайомилися з людьми та установами, навчилися краще відповідати на конкретні потреби.

Допомога вимагає не тільки сміливості, а й розсудливості

2022 року Агнешка Шилюк вперше поїхала в Україну. Спочатку з колегою до дитячого будинку, а потім вона вирушила і сама. Наразі волонтер допомагає дитячим будинкам, зокрема, дітям з інвалідністю у Львові, на прифронтових територіях піклується про людей, яким вдалося вирватися з окупації.

- Ви вирішили самі поїхати в Україну, щоб допомогти вже на місцях, зокрема, у небезпечні регіони. Як долаєте страх?

- Не хочу вдавати, що я не маю страху або що такі поїздки для мене звичайні. Пам'ятаю першу поїздку: мамі сказала, що їду зі знайомим, а насправді сама була за кермом. Добре підготувалася, у мене навіть був бронежилет. Коли повернулася, сказала їй правду. Вона була сердита, а я пообіцяла, що наступного разу буду чесна.

Сьогодні близькі знають: перед поїздкою я готуюся і намагаюся подбати про безпеку. У мене є досвід водіння, знаю основи першої допомоги, вмію перев'язати рану чи знерухомити зламану ногу. Це не означає, що я в безпеці за будь-яких умов: в Україні ризик неможливо виключити повністю.

Я їжджу, бо знаю: допомога потрібна. Не лише дітям, а й цивільному населенню, яке намагається вижити у дуже важких умовах. У мене там є люди, з якими мене пов'язують справжні стосунки та дружба. Я знаю, що можу на них розраховувати, як вони на мене.

Вважаю, що волонтери, з якої країни вони б не приїжджали, теж наражаються на великий ризик. У певному сенсі їх можна назвати героями, але треба пам'ятати: волонтери не безсмертні. Це звичайні люди, котрі хочуть зробити щось добре. Героїзм солдатів на передовій – інша відповідальність та інша загроза, я не ставила б ці ситуації в один ряд. Допомога вимагає сміливості, але й розсудливості, підготовки та розуміння, що не все можна передбачати.

- Яка допомога найбільше потрібна сьогодні?

- Потреби дуже різні та залежать від місця. Комусь потрібна лікарня, десь - установа, яка дбає про дітей, десь є сім'я, яка втратила будинок. Тому я завжди намагаюся слухати людей на місці та перевіряти, що їм насправді потрібно.

Як і раніше, важливі продукти, засоби особистої гігієни, одяг, ковдри та інші базові товари. Потрібні медичне обладнання, обладнання для установ, допомога для поранених, хворих та людей з інвалідністю. Не можна забувати про дітей, яким потрібна опіка, і людей, які борються з наслідками військового досвіду. Психологічна допомога надзвичайно важлива: травма не зникає лише тому, що людина виїхала звідти, де падали бомби.

Мене непокоїть і зима. Попередня для багатьох була дуже важкою. Зруйнована інфраструктура, перебої з електрикою та проблеми з опаленням - через це генератори та інше обладнання, що дозволяє пережити зиму, можуть мати велике значення.

При цьому слід пам'ятати і про те, що не всі українці, які мешкають за межами країни, повернуться. Частина людей влаштувала своє життя у Польщі чи інших державах: діти ходять до шкіл, дорослі працюють, люди будують життя заново. Багато з них дуже сумують за домом і хотіли б повернутися, а декому вже нікуди повертатися: їхні будинки зруйновані. Відновлення країни триватиме багато часу. Допомога не може закінчуватися з реакцією на термінові потреби. За кожною потребою стоїть конкретна людина.

- Ви допомагаєте дітям, які пережили війну та втратили близьких. Як підтримувати їх не лише матеріально, а й емоційно?

- Дитині потрібно щось більше, ніж їжа, одяг чи засоби гігієни. Їй потрібні турбота, почуття безпеки, стабільності та відносини, в яких вона може почуватися сприйнятою.

Я знаю дітей, які пройшли через дуже важкий досвід. Деякі втратили батьків, інші були змушені залишити будинки і раптово опинитися у зовсім чужому місці. Є й діти, котрі ще не вміють розповісти про свій страх, реагують на нього по-своєму.

Пам'ятаю ситуації, коли діти, які виїхали з України, боялися гучних звуків: шум трамваю, що проїжджав, або феєрверків міг викликати страх - він асоціювався зі звуками війни. Такий досвід може залишити слід надовго. Не кожна дитина впорається з нею сама, деяким потрібна допомога психолога чи терапевта.

- Ви й самі спілкуєтеся з цими дітлахами.

- Для мене дуже важливі повсякденні стосунки з дітьми, яких я відвідую. Вони пізнають мене, притискаються, розмовляють зі мною. Ці відносини важливі, тому що дитина повинна знати: дорослі не зникають, є люди, яким вона небайдужа.

Я хотіла б, щоб якомога більше дітей отримали допомогу, якої потребують. Іноді це дуже базові речі, а іноді – присутність, розмова, підтримка фахівця чи можливість хоч на мить відчути себе звичною дитиною. Ми можемо багато зробити, щоб дітям не довелося самотужки справлятися з усіма наслідками війни.

Найважче для мене – безпорадність

- Вашу діяльність легкою не назвеш. Але які ситуації були найважчими?

- Найважче для мене – безпорадність. Я отримую багато прохань про допомогу та не можу відповісти на кожне. Я не хочу створювати образ людини, яка завжди знає, що робити, і завжди знаходить рішення. Я звичайна людина. Іноді втомлююсь, іноді мені потрібні тиша і час тільки для себе, щоб розкласти все по поличках. Не завжди можу сказати, звідки беру сили, щоб знову повернутись до справ. Думаю, велику роль відіграють почуття відповідальності та цінності, в яких я була вихована.

Одна людина не може змінити весь світ, але може змінити світ для однієї людини. І я хотіла б, щоб таких людей, яким ми можемо допомогти, було якнайбільше. Іноді достатньо допомогти людині стати на ноги, вказати шлях або дати імпульс, завдяки якому вона сама зможе рухатися далі.

- Яка історія з вашого досвіду допомоги українцям найбільше запам'яталася вам?

– Таких історій дуже багато. Одна з найважчих - поїздка до дитячого будинку, де були маленькі діти, які залишилися без батьків. Я не змогла стримати сліз. Серед них були діти з інвалідністю, котрі навіть не до кінця розуміли, що відбувається. Це величезна трагедія.

Я згадую і жінку з Бучі, колишню вчительку, якій довелося просити про допомогу і навіть про їжу. Я їй допомагала та продовжую допомагати.

Є історії людей, які втратили сім'ї, жінок, які пережили сексуальне насильство, сімей, які бігли до Польщі з дітьми під білим прапором, сподіваючись, що їх не обстріляють.

Якось мені зателефонувала жінка, що бігла з двома дітьми. Вона сподівалася отримати допомогу у Кракові. На задньому плані було чути вибухи. Вона обіцяла повідомити, коли дістанеться Львова, але потім зв'язок обірвався. Я більше не змогла до неї додзвонитися і досі сподіваюся, що з нею все гаразд.

Я отримувала образи за те, що допомагаю українцям

- Як змінилася участь людей у ​​допомозі Україні? Чи стало важче збирати гроші та організовувати перевезення?

- Так, сьогодні стало важче. На початку війни багато хто хотів допомагати відразу: люди приносили необхідне, брали участь у зборах, допомагали з транспортуванням. Ця мобілізація була величезною. Але війна триває довго, у медіа з'являється менше інформації про війну, хоча в Україні, як і раніше, гинуть люди, руйнуються будинки, лікарні та інфраструктура. Потреби не зникли, але стало важче зацікавити ними інших та зібрати кошти.

Організація транспортування, отримання гуманітарної допомоги та грошей сьогодні потребує великого залучення. Потрібно шукати нових партнерів, розмовляти, пояснювати, чому допомога, як і раніше, необхідна. Не можна припускати, що з початку війни минуло стільки часу, і проблема вирішилася сама собою. Вона не вирішилася. Ситуація змінилася, потреби змінилися, але допомога, як і раніше, потрібна.

- Чи помічаєте ви втому від війни?

- Я бачу, що громадське залучення вже не таке, як на початку війни. Бачу іноді відкриту ворожість до українців. Я сама отримувала образливі повідомлення за те, що допомагаю Україні.

Не чекаю, що всі допомагатимуть так само, як я, але не розумію, чому чиясь допомога має бути приводом для нападок на іншого. Якщо хтось не хоче допомагати - це його право, але він не повинен забирати це право в інших. Іноді у мене виникає відчуття, що люди більше замислюються над тим, кому допомогу надано, а кому ні, ніж над тим, що вони самі можуть зробити, щоб комусь стало легше.

Для мене людина, яка потребує допомоги, не стає менш важливою через своє походження. Я допомагаю також мешканцям Кракова та околиць – бідним, хворим, сім'ям, дітям та людям з інвалідністю. Потреби є скрізь, у тому числі поряд із нами. Я не хотіла б, щоб ми звикли до страждань інших лише тому, що вони тривають уже довго.

Ця війна відрізняється від попередніх: окрім обстрілів, велику роль відіграють безпілотники, кібератаки та інформаційні погрози. Але найголовніше – за кожною трагедією стоять конкретні люди, чиї історії важливо почути та зберегти.

"Я просто Агнешка. Звичайна людина"

- Як вам вдається зберігати сили та мотивацію?

- Мені важливо й надалі робити щось добре для мешканців Кракова. Це моє місто, і я хотіла б і надалі розвивати тут ініціативи, які мають значення для місцевої спільноти.

Hope Harmony Foundation допомагає не лише людям із України. Ми підтримуємо і жителів Кракова та околиць у важкій ситуації: багатодітні сім'ї, бідних людей, людей з інвалідністю, дітей, жінок з онкологічними захворюваннями та інших.

Місцева діяльність особливо важлива для мене ще й тому, що я отримала знак Honoris Gratia, який присуджує президент Кракова за особливі заслуги перед містом. Це відзнака для людей та установ, які своєю діяльністю заслужили визнання Кракова та його мешканців. Я сприймаю цей знак як визнання роботи, яку виконую тут у своєму місті.

- Які у вас плани, пов'язані із розвитком фонду?

- Хотіла б, щоб ми могли розвивати співпрацю, знаходити нових людей та реалізовувати плани, які дозволяють допомагати довгостроково. Не завжди достатньо одноразово доставити необхідні речі. Іноді важливо створити умови, завдяки яким люди зможуть поступово повернути самостійність.

Я хочу, щоб фонд продовжував розвиватися, але при цьому ми не втратили уваги людей. Незалежно від того, наскільки великою буде наша діяльність, найважливішим залишиться те, щоб допомога потрапляла туди, де вона справді потрібна.

- Вас навіть називають "Краківською Богоматір'ю", як до цього ставитеся?

- Це визначення з'явилося у публікаціях у медіа. Я знаю, що люди так висловлюють визнання того, що я роблю, і мені приємно, що моя робота помітна. Але я просто Агнешка. Звичайна людина, яка має своє життя, мрії, цінності та переконання, не вважаю себе героїнею. І інших закликаю допомагати.

Звичайно, бувають важкі дні, і іноді доводиться відмовляти людям, бо неможливо допомогти всім. Я часто говорю: одна людина не може змінити весь світ, але може змінити світ для однієї людини. Мені хочеться, щоб кожен, хто потребує допомоги, міг її отримати.

Зараз ми організуємо збирання різдвяних подарунків для дітей. Бажаємо, щоб вони потрапили як до дітей в Україні, так і до дітей у Кракові – польських та українських. Збираємо іграшки, конструктори, розмальовки, зошити, солодощі... Це можуть бути подарунки, які ми самі хотіли б подарувати своїм дітям. Мова про те, щоб і діти, які мають за плечима важкий досвід або живуть у не найлегших умовах, могли відчути трохи радості від цього свята.

Ми проводимо збори продуктів, товарів гігієни, ковдр, пауербанків, генераторів та інших необхідних речей. Можна підтримати нас фінансово, щось передати чи зв'язатися з Hope Harmony Foundation та запитати, як можна допомогти. Кожна допомога має значення. Найголовніше, щоб ми не залишалися байдужими, коли можемо зробити щось добре для іншої людини.