Великий Серж Лифар із Києва: історія життя директора паризької Гранд-Опери

Він не танцював, він жив і вмирав на сцені - жодного зайвого руху, жодного випадкового поруху руки.

Він не просто талановитий, він - великий Серж Лифар.

У його біографії, як в дзеркалі відбилося все ХХ століття - Громадянська війна, Друга світова, Відлига.

2 квітня 1905 року в одному з київських передмість в родині небагатого чиновника народився знаменитий артист балету Серж (Сергій Михайлович) Лифар.

Поки ще не Серж, а просто Сергійко ріс надзвичайно музичним хлопчиком з абсолютним слухом.

Сімейство Лифар займало кілька кімнат у будинку по вулиці Тарасівська, 1.

Батьки жили скромно, але на освіту дітей грошей не шкодували.

Сергій займався музикою при консерваторії по класу фортепіано, а також співав у церковному хорі при Софійському соборі.

Мав дуже хороший голос і дуже тонко відчував музику.

На площі Івана Франка, 5 до революції була престижна 8-ма гімназія, в якій навчався Сергій Лифар.

У майбутньому батьки мріяли побачити сина випускником консерваторії.

Але Сергій мріяв про сцену київської опери.

На перегляд в київську балетну трупу Лифар прийшов в шкіряній куртці, як у червоних комісарів.

Це рішуче не сподобалося головному хореографу Броніславі Ніжинській:.

Годиться хіба, що для кордебалету"- був її висновок.

Київська сцена так і залишилася нездійсненною мрією для Сергія.

З приходом революції Лифар змушений тікати з країни.

Він оселяється в Парижі, бере уроки у кращих педагогів і незабаром виходить на сцену Гранд-опери.

Лифар стає провідним солістом.

Подивитися на його виступи люди приїжджають з усього світу.

Він імпровізує в танці, сам придумує нові декорації та костюми.

Сцені Гранд-опери Лифар віддав 30 років життя.

Соліст, хореограф, постановник.

Він фактично створює новий французький балет.

У 1939 році, незважаючи на початок війни, Лифар залишився в Парижі, де продовжив працювати в театрі.

"Настав 1939 рік і війна, вже показала свою мерзенну морду, розпочалась", - писав хореограф в своїх "Спогадах Ікара".

Паризька Опера була закрита, трупу розкидало по всьому світу, аж до Австралії.

По дорозі назад Лифар відкриває для себе острів Балі і індонезійські танці, що стало джерелом його натхнення на майбутнє.

Лефар і Пікасо.

А далі була окупація.

Лифар їздив до Берліна за спеціальним запрошенням Геббельса обговорювати від імені французького мистецтва питання організації видовищ в новій Європі.

Він, при огляді Гітлером будівлі паризької Опери, зустрів фюрера і його свиту внизу, біля парадних сходів, і водив гостей по всій будівлі.

Як написав у спогадах сам танцівник, влада міста звернулася до нього з проханням погодитися на керівництво Оперним театром: "Від вас залежить, щоб нацистський прапор не розвивався на його вершині протягом всієї війни.

Ви маєте право на своюоду всіх дій і вам вирішувати, як ви будете діяти з окупантами і з персоналом оперного театру, щоб захистити і зберегти артистичну спадщину".

Так Серж Лифар стає адміністратором; а також консьєржем, прибиральником, телефоністом, електриком, танцюристом, хореографом і постановником балетних вистав.

Існують свідоцтва, що він матеріально допомагав противникам і жертвам окупації, ховав євреїв і антифашистів, які намагалися дістатися до вільної від німців зони.

Через багато років Лифар зізнавався, що краще б тоді його вбили в гестапо, ніж винести те все образливе, нестерпне приниження, якому піддали його після війни.

За діяльність Лифаря при німецькій владі французький Рух Опору в Лондоні звинуватив його в колабораціонізмі і засудив до страти.

Лифаря звинуватили в тому, що він не закрив театр і не поїхав під час окупації.

Бійці французького Опору забули, скількох євреїв врятував Лифар, включивши їх в трупу.

Після звільнення Парижа Лифар був змушений залишити Францію.

У 1944-1947 роках він очолював трупу "Новий балет Монте-Карло".

Але в потім національний французький комітет з питань "чистки" скасував обвинувачення, і балетмейстер зміг повернутися в Париж.

З 1947 року він знову працював в Опері.

І хоча, здавалося, нарешті у нього було все, але щасливим себе Лифар не відчував.

Друзям і дружині він зізнавався, що практично щоночі йому сниться рідне місто.

"Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг змусити мене забути мій широкий і величний Дніпро", - так писав легендарний балетмейстер про Київ.

Він мріяв приїхати в рідне місто на гастролі, але згоди так і не отримав.

Помер Лифар в Лозанні 15 грудня 1986 роки після важкої хвороби, похований недалеко від Парижа, на кладовищі Сент-Женев'єв-де-Буа.

Перед смертю хореограф попросив не писати на його могилі ніяких титулів і регалій.

Лише чотири слова: "Серж Лифар з Києва".