Петро БЕНЮК: “Я був сліпим кошеням, коли прийшов учитися. Слава Богу, що мене відвели туди, куди треба”

Петро Бенюк Ця розмова відбулася давно, дуже давно, більше десяти років тому.

Тоді, у далекому 2008 році, з Петром Михайловичем розмовляла журналістка видання “Хрещатик” Ганна Денисенко.

Тоді ще не було війни, а долар коштував менше 5 гривень і у актора Петра Бенюка було ще більше десяти років для творчості… для життя….

У народного артиста України Петра Бенюка з молодшим братом, актором Театру імені Івана Франка Богданом Бенюком, спільні не лише батьки, але й творчі долі.

Обидва закінчили Київський театральний інститут.

Обидва працюють у національних театрах — Петро — у Львівському імені Марії Заньковецької, а Богдан — у столичному.

Наприкінці минулого театрального сезону спільність творчих доль підтвердив ще й такий збіг обставин: обидва майже одночасно зіграли роль Калитки у виставах за п’єсою Івана Карпенка-Карого “Сто тисяч”.

Про цю схожість й розпочинаємо розмову з Петром Бенюком.

— Акторство у вас із братом, напевно, в крові.

— Ми народилися в селі Биткові Надвірнянського району.

Там тоді був дуже активний клуб нафтогазового управління.

Проводили великі бали-маскаради, театри приїжджали.

Постійно показував спектаклі коломийський театр, із сусіднього району.

Мене в першому класі витягли на сцену і змусили щось читати.

Пам’ятаю, все попливло перед очима, немов у тумані.

Потім опам’ятався.

Петро Бенюк — Як у родині сприймали ваше захоплення сценою?.

— Батьки заклали в нас щось акторське.

Мама, Текля Павлівна, була простою жінкою, хоча й “зарядженою” мистецтвом: співала, могла будь-кого скопіювати.

Батько, Михайло Антонович,— ходячий солдат Швейк.

Коли він помер, хлопці з нашого села зрозуміли, що потрібно допомогти нашій родині.

Бачили, що я дуже любив плівку, кіноапаратуру, захоплююся кіно, отож влаштували працювати помічником кіномеханіка.

На всі сеанси Богдан ходив безплатно.

Я “крутив кіно”, а він дивився.

— Тоді й виникла ідея їхати до Києва, вступати на театральний?.

— Я тільки про це й думав! І так сталося, що без будь-чиєї допомоги, зібравши кілька рублів (мама кричала, щоб віддав їх на хліб, а я не дав), поїхав до Києва.

Моїми керівниками були Володимир Небера і Борис Ставицький.

Дипломною роботою мала бути вистава “Єгор Буличов та інші”, за Горьким.

Я себе так накручував, так входив у образ, що печінка починала боліти, а мій герой помирає від раку печінки.

Але потім вирішили поставити іншу п’єсу, може, й на краще, бо невідомо, чим би все закінчилося.

Після випуску мене направили в театр Марії Заньковецької.

— Невже все так добре складалося в професії?.

— Ні, звичайно.

Коли вже мав направлення на роботу, залишилося лише скласти іспит з наукового атеїзму.

Там був один чоловік (мабуть, з Міністерства культури).

Йому розповіли, що у мене червоний диплом і що вже маю місце роботи.

Він у мене запитує: “Раді, що їдете до Львова?”.

Відповів, що дуже радий, адже то моя батьківщина.

Бачили б ви, які злі вогники загорілися в його очах.

Я злякався, бо не зрозумів, що саме йому не сподобалося.

Додав, що там живе моя мама.

А на маму вже нічим не попреш.

Він заспокоївся.

Не скажу, що одразу обласкали у театрі.

Були і є негаразди в колективі.

Я боровся за себе, за ролі, як міг.

Адже ролі повинні давати незалежно від того, ким ти доводишся керівникові театру.

Мені прикро, що граю у чотирьох-п’яти виставах, хоча є чотириста п’ятдесят наказів на розподіл ролей, де не згадується моє прізвище.

Петро Бенюк— Брат пішов по ваших слідах?.

— Приклад брата для Богдана завжди був важливий.

Він поїхав вчитися туди, де старший брат уже по всіх коридорах вибігав і зарекомендував себе як хороший студент.

Я був сліпим кошеням, коли прийшов, і слава Богу, що мене відвели туди, куди треба.

Нині з Богданом бачимося дуже рідко.

Він живе в поїздах і літаках, а я молодим наїздився.

Ми завжди мали вплив один на одного.

— Ваші сини теж актори.

Це ви на них вплинули?.

— Зі старшим, Петром, працюємо в одному театрі.

Я завжди знаходжу для себе застосування.

Почав читати гумор на різних концертах, маю пісенну програму.

Молодший син, Павло, в Києві, навчається в університеті культури.

Він знімаєтсья в кіно, був зайнятий у фільмі Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу”.

Як сказав мені один корифей нашого театру, актор Яременко, “артист, мов шило в мішку: хоч як ти його ховай, а воно однак вилізе”.

Ганна ДЕНИСЕНКО.