/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F28%2F0853feeb68bdeac83a1fea5865735405.jpg)
Чи варто в Україні і надалі забороняти російські соціальні мережі?
Нинішньої весни закінчується термін блокування «Однокласників», «ВКонтакте» і mail.
Російські інтернет-ресурси були заблоковані в Україні у травні 2017 року.
Президентський указ зобов'язував провайдерів закрити доступ до сервісів «ВКонтакте», mail.
ru, «Яндекс» і «Однокласники».
На той момент ці російські сайти займали 3, 4, 5 і 9 сходинку рейтингу найпопулярніших ресурсів в Україні.
Втім, «бан» для «Яндекса» продовжили на три роки ще в 2019 році.
Долю цього ресурсу тепер вирішуватимуть у Києві лише у 2022-му.
А ось термін обмежень для трьох інших російських компаній ніхто поки що не продовжував.
І чим ближчий травень 2020 року, тим ближче суперечки про те, де ставити кому у фразі «забороняти не можна дозволяти».
Можна припустити, що лінія розлому буде нам добре знайома.
І якщо відразу вивести за дужки адвокатів Москви, то інші розділяться на тих, хто готовий миритися з державним втручанням у приватне життя, і тих, хто його не сприймає.
Я пам'ятаю дискусію трирічної давнини.
Супротивники заборони говорили про те, що громадянин України сам вільний обирати собі сайти та соцмережі.
Що громадянську свідомість не виховують директивами.
Що санкції неефективні.
А ще я часто чув фразу: «Замість того, щоб забороняти ‒ створюйте альтернативи».
ФСБ домагалася лояльності з боку власників найбільших платформ.
Особисто мені в усій історії із забороною російських інтернет-компаній здаються важливими дві речі.
По-перше, заборона російських сервісів мало чим відрізняється від заборони російським зіркам виступати в Україні.
Уже доводилося писати, що умовний Кіркоров був здатний двічі на рік зібрати в чотирьох українських містах-мільйонниках концертні зали.
Харків, Одеса, Київ і Дніпро сумарно могли забезпечити російському артисту вісім виступів.
З урахуванням, що середній гонорар виконавця його рівня коливається близько 15 тисяч доларів, то річні втрати від заборони гастролей ‒ це 120 тисяч доларів.
Трирічна заборона в'їзду на територію України для артиста рівноцінна $360 тисячам збитку.
Саме стільки російські топ-зірки втрачають через те, що дають концерти у Криму.
Вся ця історія ‒ вона не про цензуру, а про бізнес.
Санкції інструментальні, їхнє завдання ‒ виконувати роль батога і пряника.
Коли недотримання українських законів загрожує для фізичної та юридичної особи втратою українського ринку, місткість якого досить велика, щоб вихід з нього спричиняв відчутні фінансові втрати.
І в цьому сенсі немає ніякої принципової різниці між виконавцем популярних шлягерів і великою інтернет-компанією.
Російські соціальні мережі та поштові сервіси ‒ це ще й бізнес.
Одне з його завдань ‒ отримання прибутку, і обмеження доступу на український ринок виконує роль «батога» для тих, хто порушує національне законодавство.
Скорочує прибуток і зменшує дохід.
По-друге, застереження про те, що отримання прибутку ‒ це лише одне із завдань російських інтернет-компаній ‒ не випадкове.
У 2017 році вийшла книга «Битва за Рунет».
Її автори ‒ Андрій Солдатов та Ірина Бороган ‒ дуже докладно описують, як саме російські спецслужби встановлювали контроль над російським сегментом інтернету.
У книзі розказано про те, як ФСБ домагалася лояльності з боку власників найбільших платформ, як розроблялося програмне забезпечення для стеження та контролю.
Як ухвалювалися закони, які знищують анонімність і дають спецслужбам доступ до особистих даних користувачів.
Автори книги пишуть про те, що російське керівництво переконане, ніби все у світі, включаючи інтернет, має ієрархічну вертикальну структуру.
А тому слова Путіна про те, що «інтернет виник як проєкт ЦРУ» ‒ лише відображають його власну картину світу.
І в межах цього підходу Кремль відбудовував суверенний простір Рунету ‒ підзвітний і підконтрольний державі.
«Битва за Рунет» ‒ це найкраще пояснення того, чому український сегмент інтернету має бути максимально далеким від російського.
Російські інтернет-компанії залишаються продуктом російської політики.
Російські інтернет-компанії, на відміну від своїх західних аналогів, залишаються продуктом російської політики.
Яка має мало спільного з безпекою та стійкістю України.
І за останні три роки не сталося нічого, що могло б служити аргументом на користь миролюбності Москви.
Незмінюваність її керівництва гарантує спадкоємність підходів щодо нашої країни.
Але саме ця незмінність її політики має знаходити дзеркальне відображення в наступності підходів Києва.
Яким би не було прізвище українського президента.
І всі міркування про те, що обмеження б'ють по комфорту українського користувача, викликають у мене щиру радість.
Просто тому, що війна завжди б'є по комфорту.
І якщо чийсь простір персональної жертви зводиться до неможливості доступу до російських соцмереж ‒ за людей варто порадіти.
Багатьом пощастило набагато менше.
